Мабуть, це прислів’я щонайкраще підходить до теми парламентських слухань «Українці у світі», яке проходить саме сьогодні. Якими міцними не були б патріотичні почуття нашого брата, політичні або економічні негаразди змушували шукати кращої долі деінде. Скільки ясних умів — філологів, економістів, хіміків, програмістів — покидають нині Україну, щоб важкою фізичною працею заробляти на хліб! Немало є й тих, хто завдяки своїм науковим здібностям та знанням, здобутим на батьківщині, приносить всесвітню наукову славу та лаври чужій державі. Україна втрачала і продовжує втрачати свої таланти.
У рамках парламентських слухань, вочевидь, говоритимуть про видатних українців, які прославили нашу країну на весь світ. Адже саме таку мету ставить одноіменний проект, ініціатором якого (як і слухань) виступив народний депутат Петро Ющенко. «Явити сучасникам відомих та невідомих діячів у різних сферах людської діяльності, народжених Україною, що відіграли помітну роль в історії світової культури», — йдеться на сайті, який розповідає про цей проект.
Наша розмова з головою Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності, в якому готували парламентські слухання, Володимиром ЯворІвським торкнулася проблем емігрантів. Адже вони також символізують «українців у світі».
— Навколо яких проблем акцентуватимуть увагу учасники слухань?
— Мені так видається, що відбудеться певна дискусія або полеміка. Бо Петро Ющенко, член нашого комітету (ініціатор цих слухань. — Авт.), запропонував розглядати питання через людей, які тут народилися. Тобто він бере політичну націю, а не етнічну. А в залі будуть представники й іншого крила, ті, хто розглядатиме етнічних українців. Я є прихильником другої версії. Вважаю, що треба було б розібратися з оцим першим сегментом. Тими, хто вважає себе українцями, хто не відрікався від українства, навіть якщо й відбувся він, і слава до нього прийшла десь на іншому континенті. Очевидно з цього треба розпочати. Це мав би бути перший етап — повернення нашої пам’яті, її оновлення. Бо тривалий час це питання було абсолютно закритим, і обговорювати його було навіть небезпечно. Уже потім можна взяти другий рівень — людей, які тут народилися, незалежно від їхньої національності. Це було б конструктивно і нормально. Тобто — дискусія буде навколо цього.
Очевидно, другим аспектом цих слухань буде апеляція до національної пам’яті, до того, що ми повинні повернути в наш обіг. У духовний обіг. Давно забуті з тих чи інших причин імена. Їх важливо почути. І вони звучатимуть у доповідях і виступах.
— Свого часу при МЗС створювали центр допомоги нашим землякам за кордоном. Як зараз держава піклується про своїх громадян, які покинули межі країни?
— Загалом політика української держави за ці двадцять років була бездарною, безсистемною, хаотичною і залежною від особистостей. А особистості приходять і відходять всякі. Від нібито патріота Ющенка, який фактично нічого не зробив для України і, можливо, навіть більше зробив злого, до людини абсолютно національно індиферентної і байдужої до будь яких національних цінностей — Януковича.
Але, мабуть, найбездарніша вона все-таки у ставленні до українців, які виїхали. Хтось — до родичів, хтось, можливо, мав особистий інтерес, а хто і для створення бізнесу... Та більшість із них вимушена була поїхати в пошуках шматка хліба, зарплатні, турботи про освіту дітей. Ці люди покинуті напризволяще. Тут у нас немає жодної політики. МЗС цим не займається і не цікавиться. Наскільки знаю (а я володію трішки більшою інформацією, ніж рядовий українець), усі наші посольства абсолютно не занаряджені на цю працю. Скажімо, поліцейські в Польщі можуть розстріляти українця, і ми просто промовчимо з цього приводу, щоб не зіпсувати стосунки з Польщею. Такі речі є неприпустимі. Бо якби таке сталося з тим самим поляком чи італійцем в Україні — це був ми міжнародний скандал. Я не за те, щоб зчиняти скандали. Але маємо просто кволість України. Її політичну кволість, владну кволість. Бо нинішня влада — квола, вона тільки імітує силу. Якби була сильною, то Майдан би не розганяла. Гадаю, в цій ситуації влада наважилася на певний суїцид.
— А навпаки — діаспора нам допомагає? Особисто я знаю, що наші люди за кордоном дуже переймаються тим, що відбувається у них на батьківщині?
— Це питання дуже тісно пов’язане з першим. Бо як ми ставимося до них, так вони ставляться до нас.
Я міг би написати цілу книжку, якби мав час. У ній би пригадав 1989 рік. Доти я був невиїзний, ніколи не бував за кордоном. Уперше в той час діаспора, оплативши дорогу, запросила мене приїхати в Америку, як рухівця і як людину, яка була головою комітету з утворення Руху. Моя дружина з цього приводу жартувала: «Що ж вони роблять з тобою? Відразу в Америку! Треба спочатку в Монголію, в Румунію, Польщу і тільки потім вже»...
Я приїхав, як депутат СРСР, — з червоним значком. За такими зазвичай ходили «кадебешники» і зустрічатися їм з діаспорою категорично було заборонено. Хіба, як тоді це називалося, тільки з прогресивним крилом (як, скажімо, Петро Кравчук, який був канадійським комуністом), офіційно, в присутності стукачів, тощо. Може, за мною якийсь хвіст і був, я на нього абсолютно не звертав уваги. Бо тоді належав уже до міжрегіональної депутатської групи Сахарова. Я перший, хто відкрито пішов з діаспорою на контакт. Вони запрошували на вечері, на зустрічі, я об’їздив усю Америку і зустрівся, здається, з усіма українцями. Був виснажений, втомлений, але упевнений, що постане українська держава. Дехто сприймав мене навіть як провокатора — депутат з червоним значком говорить про українську державу. Але це був дивовижний ентузіазм! Багато хто звичайно відразу вірив і дивувався, для них це був такий поступ... Я перший переступив поріг радіо «Свобода» і в прямому ефірі мав розмову з Надією Світличною.
Можу сказати, що діаспора була готова до народження української держави. Найактивніші першого грудня 1991 року були тут і чекали референдуму, обрання першого Президента. Їхні очі світилися. Я тоді казав цим людям: «Ідіть в Україну. Не в сенсі — повертайтеся. Але гроші, які маєте, вкладайте сюди, в бізнес».
І такі були. Наприклад, пан Богдан, зараз не згадаю його прізвище. Він розжився на тому, що орендував танкери і перевозив, здається, з Іраку нафту до Америки. Тож швидко і легко (за його ж словами) став фантастично багатою людиною. Він привіз ці гроші в Україну. Ми ним тут опікувалися. Особисто я йому допомагав і Іван Плющ. Хоча не забуду й таке. У 1992 році в Ріо-де-Жанейро відбувався всесвітній екологічний форум, на якому були присутні такі визначні постаті, як Коль і Буш. А в нас не було ані копійки грошей в казні. Однак від України полетіли Плющ (Голова Верховної Ради), я (голова чорнобильського комітету) і Юрій Щербак (міністр екології). Дорогу нам повністю оплатив пан Богдан, бо для нього було важливо, щоб Україна була представлена як держава на цьому форумі. І ми виступали там.
За півтора року перебування тут цей чоловік запросив мене на вечерю з нагоди того, що покидає країну. Я спершу подумав, що він просто лексично не так сформулював свою думку. Думаю, мабуть, просто в Америку їде у справах чи на відпочинок. З’ясувалося, він вирішив повернутися назавжди. «Я нікому в житті не давав хабарів, — пояснив він, — і тут нікому не дам. Тут немає клімату, де я можу вкласти зароблені своїм розумом гроші. Фітькати їх на хабарі і ризикувати тим, що я маю, — не хочу. Я любитиму Україну в Америці. Її з відстані любити набагато краще». Таких історій — безліч.
Дуже багато людей розчарувалися. Майже всі відвернулися від України. Я можу назвати лише подружжя Матківських, які організували в 1989 році Фонд допомоги дітям Чорнобиля і які наперекір нашому чиновництву привозили і привозять сюди гуманітарну допомогу. Вони по півроку ходять по кабінетах, щоб розмитнити привезене, але все ж купують обладнання для лікарень. Допомогли вже медзакладам у Львові, Луцьку, на Донбасі, зараз на Буковині намагаються. Це настільки добрі і невтомні люди! Причому ніколи їм ніхто доброго слова не сказав. Ще колись Кравчук, у ті перші роки, запросив пані Надію до себе додому, а моя дружина її супроводжувала. Каже, що та з такою теплотою про цей прийом згадувала.
Нині лишилися одиниці людей, які не одвернулися від нашого чиновництва. Бо від України — язик не повертається сказати. Вони люблять Україну, і багато хто хотів би брати активну участь у її житті. Але для бізнесу тут умов нема і для співпраці, навіть гуманітарної, теж. Сумна картина.
Думаю, старше покоління, яке ще росло з самонародженою любов’ю до України, поволі відходить. А молодше адаптувалося, наприклад, до американського життя, асимілювалося до їхньої системи. Для них Україна — це така собі просто диковинка, куди можна поїхати подивитися, роздати родичам пару сотень доларів і повернутися.
— Кажуть, люди, які виїжджають за кордон, саме там стають патріотами своєї країни. Ви погоджуєтеся з цим?
— Це правда. Є якісь абсолютно загадкові речі в людській психіці. І це одна із них. Коли людина тут, вона бачить багато негативного. А на відстані пам’ять промивається і залишається на оцьому ситі тільки золото, тільки те, що було приємне і добре. І тоді формується інший образ цієї землі з відстані. І це дуже природно, і відбувається не тільки з українцями, а й з будь-якою духовною особистістю, якщо вона не черства і не байдужа.
Колись у мене була програма на радіо (нині її команда Януковича закрила) «20 хвилин з Володимиром Яворівським». Я отримував тьму листів — за вісім років близько 60 тисяч. Дуже багато листів було з-за кордону. В який спосіб — не знаю. Чи вони тут слухали цю передачу, чи їм туди якось передавали. Я ці послання часто зачитував — це дуже проникливі і розумні листи. Багато хто вірші писав. Такі ностальгічні прориви в душі.
— Чи можна порівняти, скільки людей виїжджає за кордон зараз і скільки покинуло країну в період застою?
— Думаю, ця різниця — колосальна. Цифри назвати я не можу, але тоді навіть виїхати за кордон було проблематично. Та й люди боялися нашкодити родичам, які тут залишилися. Тут і порівнювати нічого. Коли зникла завіса — люди линули.
Але що найприкріше — і тоді, й тепер виїжджали найактивніші, найсміливіші, найризикованіші, найрозумніші відчайдухи. Ті, які тут потрібні позаріз. Їхнє місце, на жаль, майже ніхто не займає.
— Дякую за розмову!
