Жителька Чернігова Катерина Ворушило має у Вишневому Ріпкинського району батьківську хату. У цьому селі вона мешкала 17 років, а потім працювала в обласному центрі на «Хімволокно», отримала там квартиру. Уже має 71 рік. У батьківському обійсті усе для неї дороге, до щему в серці рідне.
На початку 1930-х велику родину Бурносів розкуркулили. У діда і бабусі Катерини Петрівни було дев’ять дочок та синів. Усіх їх розкидало життя по різних населених пунктах СРСР. У війну мати пані Катерини з дітьми повернулася на старе родинне обійстя. Німці дозволили їй зайняти конфісковану в колективізацію хату. І хоч батько Катерини Петрівни Петро Павлович фронтовик, інвалід війни, його з родиною у 1948 році знову вигнали з хати. Така була «справедливість». Довелося родині стягатися на нове помешкання. За кілька літ відбудували добротне приміщення, яке збереглося донині. Пустує хата без господарів уже майже 15 літ.
— П’ять разів її грабували, — розказує чернігівка. — Винесли усе. Навіть житомирську меблеву стінку...
Від хати від’єднано електрострум. Господиня боїться навіть у ній ночувати. Але приїжджає час від часу. Усе пофарбувала, побілила. Щоб у помешканні було чисто, акуратно. Ось і цього разу побачив її за роботою: «латала» в огорожі дірки!
До редакції жінка звернулася з відчаю:
— Ну, що у нас у державі робиться, що з сільською хатою така морока! Ну, як її продати? Колись всі ці питання можна було вирішити у сільраді. А тепер потрібно приватизовувати землю, узаконювати самовільне будівництво. Це треба стільки інстанцій пройти. Така тяганина! І коштуватиме це не менше 2000 гривень. А скільки нервів забере! І чи хто після усього цього захоче ще купити цей старий будиночок...
Жінка не проти віддати безплатно батьківський будинок у «добрі руки».
— Серце болить, як воно тут занепадає усе, — каже.
Та «неузаконена» хата — теж певний добрячий клопіт для майбутніх власників.
З городом простіше. Катерина Петрівна «по бартеру» віддала його Валентині Мосієнко, яка уже 12 років, як перебралася після смерті чоловіка з Чернігова доглядати матір. Взамін отримала її дачну ділянку під містом.
Валентина Мосієнко має з городу сіно для корови, а Катерина Ворушило — овочі з дачі. Одне слово, земля ніби й не пустує і, головне, не заростає бур’янами. Але... самотній будинок, як незагоєна рана у душі. Він додає неспокою, хвилювання сімдесятиоднорічній жінці. Чи справді їй потрібно пройти усі терени оформлення спадщини лише для того, щоб завтра фактично мати той самий результат, що і нині?
Можливо, законодавцям слід розширити права сільських рад у цій сфері, аби спадкоємці, наприклад, мали право здати місцевій громаді безплатно успадковані приміщення для подальшого вирішення депутатами на сесіях проблеми їхнього майна, земельної ділянки.
 
Чернігівська область.
Фото автора.