Сучасна історія господарства, де свого часу відмовилися від нав’язаних згори реформ

Приватно-орендний кооператив «Зоря», що у Чорнобаївці Херсонської області, — господарство доволі знане і успішне. Коли проводили у 90-х так звані реформи, спрямовані на знищення колективних агроформувань, там не кинулися бездумно виконувати рекомендації новаторів. Тепер у кооперативі вкотре пересвідчуються: правильний обрали шлях. Бо там, де кинулися — від багатьох хазяйств і сліду не залишилося. А у «Зорі» більш-менш успішно господарюють. Більш-менш, тому що експериментатори у високих аграрних кабінетах не вгамовуються — щоб ставити палиці у колеса чиновників вистачає.

 

Голова кооперативу двічі Герой Соціалістичної Праці, Герой України Дмитро Моторний (на знімку), з яким зустрілася у Києві на урочистостях з нагоди Дня працівників сільського господарства, пригадує, як опиралися від тих реформ. «Павло Іванович (Гайдуцький, був заступником глави адміністрації Президента Кучми. — Авт.) двічі запрошував мене: «Дмитре Костянтиновичу! Робіть товариство з обмеженою відповідальністю або акціонерне. Вам люди все передадуть». «Добре, кажу, буду радитися з людьми». У мене є три батьківські принципи. Він казав: «Сину, якщо хочеш стати людиною, щоб ти ніколи не брехав, ніколи нічого не крав і щоб не був ледацюгою». І я людям ніколи не брешу, а Павлу Івановичу брехав. Це я називаю — брехня во благо. Бо дзвонить знову: «Що ви там? Бо я приїду і на збори...». Кажу: «Збори вже пройшли. Як тільки сказав, що зробимо товариство з обмеженою відповідальністю, люди повставали і повиходили...». А зборів тих і не проводили...

83-річний керівник «Зорі» виявився цікавим співрозмовником. До того ж, з’ясувалося, вільну від роботи хвилину часто присвячує складанню віршів (дивіться епіграф). І дуже любить гуморески. «Пам’яттю, каже, я не обділений. Можу без зупинок 50 гуморесок Павла Прокоповича Глазового задекламувати напам’ять».

На пропозицію прочитати якусь відказав: «Бачу, що я кудись влипну, і не знатиму куди. Записали, сфотографували, тепер, десь мене підставите... Розкажу вам одну коротеньку, яку сам написав. Називається «Цироз печінки»:

Розболілася печінка у керівника,

Істина усім відома — не від молока.

То хрестини, іменини, а то могорич...

Керівник на сина гримнув: «Лікаря поклич!»

Я ж діагноз точний знаю, дорогенький тату — 

Треба пити горілочку на свою зарплату...

Про аграрний рік

— Рік видався складний, — підсумовує, відповідаючи на моє запитання Дмитро Моторний. — Особливо у фінансовому плані. Але вижили — без кредитних ресурсів, без ніякої державної підтримки. Хоча, якщо такий рік, як цей, повториться і 2011-го, і 2012-го — то хоч бери та й оголошуй себе банкрутом. Може й непатріотично, але тоді нехай хто хоче, те й робить...

Думаю, найперше, що невідкладно треба вирішувати, — годувати землю. Країна втрачає спроможність забезпечувати людей продуктами харчування. Якщо ми це робимо, вносимо добрива, то все-таки отримали ячменю на площі 400 гектарів по 42 центнери, пшенички — на площі 1600 га — по 45 центнерів. Бо у нашому кооперативі технології не порушували. Й сівозміни не порушували, а тому отримуємо. Було у нас 300 гектарів соняшнику і 25, і 40 років тому. У 2009-му трошки додали — сіємо тепер 400 гектарів. Та й прагнемо більше хліба, м’яса і молока виробити. Що ж до цін, то на зерно вони склалися нормальні. А ось на м’ясо... 10—11 гривень за кілограм яловичини — у живій вазі. При тому, що купують м’ясо десь. У нас не хочуть. Бо десь продають дешевше. За такої ситуації років шість—сім назад ліквідували свиноферму, коли почали платити по 3 гривні за кілограм. А корів зберегли — їх у нас 1002.

У підсумку, тільки за рахунок молока цьогоріч матимемо десь 10 мільйонів гривень виручки, з них 2 мільйони — чистого прибутку. Його ми не розподіляємо. Може, хтось у нашому господарстві ображається, вважає, що недоотримує грошей. Але я, як голова кооперативу, відповідаю за те, щоб забезпечував максимальний врожай сільськогосподарських культур. То як мені бути? Починати проїдання прибутків і теж збирати по 20 центнерів з гектара?! Виходить, ти між двох вогнів. Є кооператив. Є статут. Ми збираємо загальні збори, плануємо, як і що робити — то дайте нам право вирішити... А то перевіряльники їздять. А толку ніякого — хіба що перевірять... Торік нам на дотації за здане м’ясо — 487 тисяч гривень — хрест поставили. Тепер ось купили вітчизняної техніки: трактор за 1,2 мільйона гривень. 300 тисяч гривень бюджет не компенсував, хоч і закон є. Насіння придбали якісне у вітчизняних інститутах — і за це не було дотації... А нині у владних кабінетах усі роблять вигляд, наче ніхто нікому нічого й не обіцяв.

Або така ситуація: сказали, повертаємо вам затрати за електроенергію на зрошення. Спасибі. Дали ми всі розрахунки — більш як на 200 тисяч гривень. Нам перерахували 20 тисяч і кажуть: більше грошей немає... А настане 1 січня, буде новий бюджет — пишіть листи... Як можна в одні ворота грати?! Ми повинні давати, а те, що нам належить за законом — не отримуємо. І ніхто ніякої відповідальності за це не несе. То, мовляв, було при іншій владі... Та міняйте ви кого хочете, я не дивлюся на те, хто керує країною, а міркую, що треба зробити, щоб земля вродила. Оце моє завдання, щоб я як селянин давав максимальну віддачу з гектара людям і державі.

Про молоко

— Якщо з одного боку підвищуватимуться ціни і зарплата буде та сама, то зрозуміло, куди ми йдемо. Накопичуватиметься величезний склад продукції, а люди не зможуть купити. А спробуй придбати — кілограм сиру за сотню гривень перевалив. Переробники не встигають за закупівельними цінами на сире молоко. Нині ціна на нього — прямо скажемо, вона нас влаштовує. Питань нема. Хоча на заводах ще дивляться так — мудрують: оце хороший постачальник, великий, сировини дає багато, йому й дорожче платять, щоб не втратити. А якщо невеликий, як частіше буває, — що хочуть, те й роблять. Нам платять 3 гривні 50 копійок за літр «базисного» молока. У нас жирність висока: базисна — 3,4 відсотка, а у нас — 3,8 відсотка. То за рахунок жирності, білка набігає до 4 гривень. Я не кажу, що це погана ціна. Але якби ж за кіловат-годину електроенергії не треба було віддавати кілограм пшениці. 82,5 копійки кіловат енергії, і 800 гривень під час жнив коштувала тонна пшениці. Де це таке є, люди добрі? Нам же не зрозуміло, чому саме за рахунок продукції від селян треба ціни занижувати. Запчастини — захмарні, пальне — захмарне, газ — захмарний, мінеральні добрива, засоби захисту рослин — жах. Туди не можна торкатися. А там, де сільгоспвиробник...

Про плату

— У мене дилема: я повинен платити усім мінімальну зарплату. Розумію, що треба. Але чому я не маю права визначати, хто стільки заробив. У мене є колектив, кооператив, є статут — чому я змушений робити так, як ви кажете?! Я не хочу. Є ж такі, що він не заслуговує, просто не заробляє тієї мінімальної зарплати. А я роблю по-іншому — продав пшеничку першу, взяв вагонів шість селітри. Знаю, що забезпечив 2011 рік повністю — і посіяв з добривами. Так я роздам ці гроші, візьму, може, один вагон добрив, а може взагалі не візьму, й матиму з гектара на наступний рік як отримує район — 24 центнери. І що я тоді платитиму людям?! А наше господарство у середньому зібрало з гектара 44 центнери зернових. То чого вам втручатися? Вже я домовлятимуся з людьми, коли сповна виплачу зароблене. А ще таке: землі у нас 5600 гектарів, пайовиків — 1780. Ми розпаювали все. Пенсіонер — він працює, пенсію одержує, отримує за земельний пай... Пай у зарплату не входить, у пенсію — теж. Усі кричать, що треба 3 відсотки за оренду землі платити... Що таке 3 відсотки? Нині у підсумку ми платимо 950 тисяч гривень за оренду — це 1,5 відсотка. Значить, щоб заплатити 3 відсотки, я ще маю знайти 950 тисяч додатково. Де візьму? У мене їх немає...

Та є такі — лежить на печі, а ти йому ще за пай плати! Хай би просто на печі лежав. Буває — отакий бугай. Я йому плачу гроші, він ходить селом, п’є, вночі дивиться, де можна на склад залізти, де залізо вкрасти, де пшениці нагребти. Він накрав — і зарання вдома, а я: «На тобі ще трошечки і хліба і до хліба». Вони качають права, як і коли я маю розраховуватися.

Почитав якось передвиборну обіцянку однієї з партій, що за паї платитимуть 5 відсотків вартості землі. Це я щороку віддаватиму більше трьох мільйонів?!

Коли йдуть вибори, обіцяють що хоч. Але ж має бути якийсь здоровий глузд. Бо є люди, які не розуміють, що то тільки слова, мовляв, от бачите, скільки дають!..

Про дитячий садок

— А дитячий садок. Впевнений, що такий, як у нас, треба ще пошукати. Там є зимовий сад, плавальний басейн. Господарство утримує цей дитячий садок. Він у нас на балансі. То ви, влада, хоч на дітей щось дайте... Ні, чуємо у відповідь, ви ніби приватні, є така постанова — не належить вам нічого.

Міністерство освіти виступає з ініціативою організувати у країні комплекси школа—дитячий садок. Щоб у 5 років дитина не ходила цілими днями за бабцею по городу, а вчилася спілкуватися з однолітками, активніше пізнавала світ... То ми той комплекс — школа—дитячий садок — зробили ще 26 років тому. Я був тоді депутатом Верховної Ради Союзу. Почув, що є таке в Москві, запросив туди директора садочка. Приїхав, подивився — і зробив...

У нас приходить у садочок вчитель — знайомиться з майбутніми першокласниками. Ще потратили гроші, звели прибудову до школи, і зробили там, як у садку — харчування, відпочинок, ігрова кімната. Дитина з садочка приходить і вона продовжує у першому класі таке життя, як було в дошкільному закладі... Так легше влитися в колектив.

Тепер сільрада хоче взяти садок на баланс. Здавалося, був би на балансі — фінансувався б з районного бюджету, принаймні на зарплату, електроенергію... Але, з другого боку, усе — дитсадок, будинок культури, спортивний комплекс зі стадіоном, ФАП — будувалося за гроші господарства, тепер — віддай. Зволікаю, бо турбує мене — що з того буде? Нерідко об’єкти соцсфери сільради беруть, потім передають своїм друзям. Тоді виходить: зараз батьки нам платять 3 гривні за день за дитину, а ті, хто працює у господарстві, — гривню чи півтори. То приватнику скільки доведеться платити? І нікуди не дінешся. А далі він офіси там робитиме, бари, що схоче. Це мені й болить.

У селі 10 тисяч населення, а «колгоспників» — десь 1000—1200. Є люди, що пішли з господарства, а дітвору водять у наш садочок. Я ж не можу брати зі своїх одну ціну, а з «чужих» за собівартістю — по двадцять, тридцять чи п’ятдесят гривень за день перебування. Як ділити малечу на своїх і чужих? То ми й малюків не працівників десь 50 прийняли. Але більше взяти не можемо, хоча садок лише 120 діток відвідує, а розрахований на 280 місць. У нас лежить 100 заяв на садочок, але прийняти усіх — істотно збільшити витрати господарства. Шкода, такий садок, а другий поверх пустує.

Ми пропонували сільраді в оренду взяти садочок на десять років за 1 гривню на рік. Ні, кажуть, не можна. Думаю, не хочуть так, бо ми написали в умовах оренди, що сільрада не має права садок продати, у заставу віддати, використовувати не за призначенням. І ті два бізнесмени, які у нас командували депутатами, подивилися, що взяти в оренду — інтерес втрачається, отой приватний, що за цим стоїть. Ні, кажуть у сільраді — передавайте на баланс, заберемо безплатно — до судів дійшло... Ми ледве відстояли... Мені воно не потрібне, тільки зробіть, щоб було не у комунальній власності, а справді належало громаді села. І я все передаю...

Про землю

— Знаю, що в Америці держава викуповує у приватників землю, потім надає в оренду. І у нас, кажуть, треба так робити. Але хто назве нашу державу розумною, якщо вона роздала значну частину сільгоспугідь даром. А тепер вишукуватиме кошти, щоб у нових власників викупити? Свого часу я вносив пропозицію. Казав — маю три гектари — як усі в господарстві. Мені земля дісталася даром. Дайте мені цінний папір, бо коштів же нема, заберіть цю землю державі. А цінний папір я передам у спадок чи внукам, чи правнукам. Колись держава з ними, може, розрахується. Так інвентаризація землі була б. А виробники сільгосппродукції уклали б не з пайовиком, а з державою договір і платили їй за використання землі грошенята. Тоді бюджет поповнюватиметься. І організовуватимуться потужні агрооб’єднання, які б могли застосовувати інтенсивні технології — коли один трактор оре 500 гектарів за добу. Це американці так роблять.

І я б оце так зробив. Але там, у владній верхівці, сидять ті, хто має уже і по 50 тисяч, і по 100 тисяч гектарів. І я ставлю собі запитання — він же її толком не обробляє і не оброблятиме, тільки чекає, що буде продавати. Ну яке право маєш ти продавати те, що тобі не належить, що ти не створював?! Земля — це надбання народу України, занапастимо її — втратимо державність. Бо станеться те, що з ваучерами у промисловості — підставні особи будуть. Хіба так можна?..

Спілкувалася Галина КВІТКА.

Фото автора.