Сьогодні мені хотілося б повернутися до саміту НАТО в Лісабоні, де наприкінці минулого місяця глави держав країн—членів альянсу зібралися, щоб окреслити перспективу та погодити стратегічно важливі цілі розвитку найпотужнішого у світі військово-політичного блоку.

Спонукало мене до цього кілька чинників, серед них — звернення Дмитра Медведєва до Федеральних Зборів Російської Федерації. У ньому, нагадаю, російський президент вказав на можливість повернення світу «к новому витку гонки вооружений» (давно забутий зворот), якщо не буде досягнуто домовленостей «о совместной глобальной системе противоракетной обороны». Ці слова керівника сусідньої держави пролунали на тлі мовчанки нашої влади стосовно питання системи колективної безпеки, що гарантувала б мирне життя людей в Україні.

Тим часом захоплений протистоянням навколо прийняття Податкового кодексу політикум України належно не оцінив і не висловився щодо того, які результати для нашої держави мав останній саміт НАТО.

Загалом моє бачення україно-натовських перспектив виходить за межі дилеми «вступати—не вступати». Першочергово слід прискіпливіше проаналізувати нову Стратегічну концепцію НАТО, прийняту на саміті.

Звертає на себе увагу розділ 35 Концепції, в якому, зокрема, наголошено: «...й надалі розвивати партнерство з Україною і Грузією в рамках комісій Україна—НАТО та Грузія—

НАТО, на основі рішень Бухарестського саміту НАТО і беручи до уваги євроатлантичну орієнтацію, а також прагнення кожної з країн».

Вважаю важливим те, що стаття 35 залишає відкритими двері НАТО для України. Фактично ми отримали право вибору. Можливо, сьогодні це для влади нецікаво: Україна не планує приєднання до альянсу. Тим паче це закріплено в новому законі про засади внутрішньої та зовнішньої політики. Що буде з державою завтра — в чинної влади, схоже, чіткої відповіді немає. Принаймні суспільству про це достеменно невідомо. Однак для країни мати вибір, зокрема безпековий, — дуже важливо, а в деякі історичні моменти — визначально.

Другий результат саміту суттєвий для України: зміцнення Росії в євроатлантичному просторі, чим вона не забарилася скористатися. Звернемо увагу, світова фінансова криза несподівано посилила можливості Росії впливати на безпекову ситуацію в Європі.

Президент Росії Дмитро Медведєв, який, на відміну від нашого Президента, брав участь у саміті, має підстави бути задоволеним його результатами. Тема Росії як ніколи голосно лунала на лісабонському форумі: РФ отримала запрошення долучитися до створення системи протиракетної оборони. Кремль самовдоволено спостерігав за розмитістю позицій членів альянсу, тихо тішився з тимчасової слабкості адміністрації США на євроатлантичному напрямі. Переконаний: Росія також цілком вдоволена з того, що тема України, яка за власною ініціативою продовжує впевнено випадати з євроатлантичного контексту, практично не звучала на саміті.

Тому ще раз зауважу: неприпустимою поступкою у просуванні національних інтересів стало рішення Януковича не брати участі в саміті НАТО. У Лісабоні він мав би повне право нагадати про те, що саме Україна дала можливість перезавантажитись відносинам США і Росії.

Тут слід вказати на пасивність і байдужість українського політичного та експертного середовища, яке належним чином не оцінило таку пасивну поведінку Януковича і не спонукало владу до статусної участі в саміті. Хоча б з огляду на те, що в Лісабоні Янукович мав можливість зустрітися з лідерами провідних країн світу, приміром, з Бараком Обамою. Значення таких зустрічей переоцінити важко. Отже, ми вкотре бачимо, що стратегічне мислення правлячої верхівки України відсутнє не лише в питаннях внутрішньої політики, а й зовнішньої, яка вимірюється саме вмінням зазирати за поточний історичний горизонт.

Олег ЛЯШКО, народний депутат України.