Приводом до написання цього коментарю стала надрукована у «Франкфуртер альгемайне цайтунг» стаття журналістки та письменниці Мерле Хільбк «Україна: розкіш і параноя».
Якщо не брати до уваги неточності та «вінегрет» викладу: затори на вулицях, жебраки біля входу в дорогі магазини, Троєщина, яка автору здалася схожою на гетто для переселенців з Прип’яті, корупція, то йдеться передовсім про найбільших хабарників — «політиків, які безперешкодно забезпечили себе всім, чим захотіли».
Що, до певної міри, правильно. Але Мерле Хільбк помиляється у головному: подібна ситуація створилася не сьогодні, а майже 20 років тому. Тож не тільки нинішні керманичі — «автори» створення безмежних благ для правлячої і політичної верхівки — української «еліти», яка, дорвавшись до влади, прагне взяти усе. Саме з цього — прихопити якнайбільше — розпочалася і триває новітня історія української держави. Така собі українська політична традиція...
На жаль, автор статті пішла шляхом найменшого спротиву: що бачу, про те й гомоню. Якщо не сказати більше: виклавши думку лише нинішніх опозиціонерів і не додавши собі клопоту поцікавитись, як саме було і рік тому, і п’ятнадцять. Автор цитує, за її словами, «одного з політичних журналістів, який попросив не називати його ім’я»: «Революція поглинула своїх дітей, і місце, що звільнилося, захопили бандити без освіти та совісті». А начебто «революціонери» чимось від них відрізнялися...
Не знаю, чого саме злякався «політичний журналіст» у розмові з німецькою колегою, але про маєтки, яхти, теплоходи, озера та узбережжя, які, всупереч природоохоронному законодавству, стали приватною власністю політиків і можновладців — з усіх без винятку політичних сил — написані сотні статей і відео- та фоторепортажів. Звісно, таку власність навіть за високу зарплату міністра, не кажучи про посадовців нижчого рангу, не придбаєш.
Тим часом суспільство й не запитує, з яких статків вони влаштували розкішне життя для себе й своїх родин. А якщо й запитує, то одержує відповідь, де кінці не сходяться з кінцями: українські політики — власники багатомільйонної нерухомості, за їхніми деклараціями — бідні, як церковні миші. Але, хоч як дивно, громадяни чомусь прощають їм таку, м’яко кажучи, неправду, обираючи знову і знову до органів державної влади.
Натомість ті, які щоразу опиняються в опозиції, лають жадібність «цієї» на той момент влади. Начебто й не сусідять з її представниками у закритих котеджних містечках чи маєтках, і не ходять під вітрилами однаковісіньких яхт вартістю кілька мільйонів! Уже тільки дуже лінивий не міг побачити і в друкованих ЗМІ, і в інтернет-виданнях фото маєтків, у яких мешкають «віті», «юлі», «льоні», «петі». За їхніми словами, вони не мають жодного бізнесу, що означає: коштів на придбання таких маєтків. При цьому щоразу ще й годують суспільство казками, ніби насправді добро належить не їм, а їхнім дітям чи родичам.
Найдивовижніше, що громадяни... вірять у ці казки! Інакше, чому б щоразу на виборах перемагав кандидат тієї чи іншої частини суспільства, якого негайно починає лаяти інша частина? І, слід зауважити, цілком справедливо. Тільки чим, цікаво, відрізняються ці обранці один від одного? А може, справа не в якійсь «не такій» владі, а в такому хворому суспільстві, яке дозволяє їй жити в розкоші на його ж кошти?
І насамкінець. Можу погодитися з німецькою колегою: у жадобі розкошів наші політики й начальники насправді доходять до параної. Як, утім, і українське суспільство у всепрощенні їх. Чи є щось схоже на батьківщині автора? Трапляється, але не відповісти на запитання: «Де взяв грошенята?», якщо потрапив на гачок суспільного інтересу, неможливо. А якщо дуже не хочеться відповідати, то такі політики хто мовчки, а хто зі скандалом ідуть у відставку. А тепер спробуємо пригадати бодай один приклад такої відставки в Україні. Не було його? То хто більше винен: такі політики чи суспільство, яке їх терпить?
