Не встигла на різних інформаційних сайтах з’явитися заява хмельницьких журналістів, а вже наступного дня представників місцевих та загальнодержавних ЗМІ запросили на діалог стосовно проблем свободи слова до ОДА. В розмові брав участь керівник Головного управління з питань комунікації адміністрації Президента України Олег Кошелєв.
Чи всі пишуть так, як треба?
Формальним приводом для журналістської заяви стали події кількатижневої давності. Тоді на прес-конференції, присвяченій результатам виборів, голова ОДА Василь Ядуха, називаючи чинники, що вплинули на вибір подолян, не оминув і роль газет. Нічого в цьому дивного не було б, якби все обмежилось загальними висновками. Натомість голова ОДА доволі емоційно говорив, які публікації і видання йому особисто не сподобались, і було б краще, якби згадані журналісти з більшою симпатією ставились до влади, яку представляють регіонали.
Про те, що в будь-якої влади є свої «побажання» до журналістів, не варто й говорити. До речі, під час «круглого столу» мало хто із промовців оминув ті сторінки своєї біографії, де йшлося і про утиски, й про погрози, відверті чи приховані, й про різні конфлікти з представниками влади. Все це справді було. Але щоб під час прес-конференцій журналістам нагадували про їх місце — такого з компартійних часів не бувало.
Не дивно, що і слова, й тон очільника області викликали журналістський спротив. Спочатку про ту прес-конференцію переказували з уст в уста, а трохи згодом з’явилась заява «Наше слово буде вільним», яку підписали кілька десятків журналістів різних видань. Йшлось про те, що чиновнику будь-якого рангу неприпустимо «дозволяти собі випади в бік преси чи менторські повчання журналістів». Висловлено сподівання, що «представники чинної влади... усвідомлять свою відповідальність за утвердження демократії в Україні, яка без вільних, незалежних ЗМІ неможлива».
Почали за здоров’я,а кінчили за упокій
Нічого надто революційного чи антидержавного в заяві не було. Просто журналісти хотіли нагадати й цій владі, що вони прагнуть бути вільними й служити демократії. Мене вразило інше: з якою оперативністю влада відреагувала. Причому, як неодноразово наголосив Олег Кошелєв, вона, тобто влада, готова не просто вислухати претензії журналістів, а й усіляко сприяти їх вільній і незалежній діяльності. Тому й хоче провести зустріч у форматі діалогу, щоб обидві сторони почули й зрозуміли одна одну.
І все було б добре, якби діалог поступово не переріс мало не у сварливу базарну дискусію, де основним аргументом є «сам дурень». Причому в протистоянні опинились не представники ЗМІ та влади, а журналісти з... журналістами.
Спочатку «формат діалогу» звівся до абсолютно неприпустимих особистих образ колег. Потім почались, як на мою думку, не дуже доречні автобіографічні екскурси в минуле, в яких обов’язково наголошувалося на всіх стражданнях, пережитих за довгі роки роботи в журналістиці, але одночасно підкреслювалась лояльність та демократичність нинішньої влади. Затим страшні звинувачення посипались в бік вчорашніх очільників краю, мовляв, ось саме вони дозволяли собі ого-го які утиски ЗМІ, тож нинішні слова, сказані зопалу, навіть не варто брати до уваги...
На цьому тлі горді заяви про те, що журналісти хочуть бути вільними, безстрашними й незалежними, якось почали блякнути. А під кінець зустрічі вже якось само собою виходило, що не варто було й город городити із тією заявою.
Керівник управління запевнив, що Президент пильно стежитиме за тим, щоб ніхто не порушував права журналістів. А голова ОДА не тільки попросив пробачення за свої некоректні висновки й тон розмови, а й пообіцяв, що в області й найменшого натяку не буде на утиски прав і свобод представників преси та телебачення.
Одне слово, у несподіваного конфлікту мав би бути так само несподіваний щасливий кінець, де забуті всі образи й усе починається з чистого аркуша — пиши, говори, інформуй вільно і без страху.
Не знаю, наскільки в щирість таких запевнень повірила сама влада. До речі, заради об’єктивності варто зауважити, що важко пригадати випадки, коли навіть ті, хто вважав себе набагато більшими демократами й щирішими правдолюбцями, наважувався публічно попросити пробачення у журналістів. Та й про таку швидку реакцію на подію зі столиці раніше навряд чи хто міг сподіватись. Але що стосується самих журналістів, то далеко не всі повірили в райдужну перспективу свободи.
Від свободи зовнішньої до внутрішньої шлях ще не здолано
І річ не в тому, наскільки буде виконувати свої обіцянки влада. Навіть не сумніваюсь, що нинішній голова облдержадміністрації уже не дозволить собі жодного образливого чи оціночного слова на адресу журналіста. І привселюдних «накачок» — що і як треба писати — теж не буде. Але це зовсім не означає, що вже завтра всі журналісти писатимуть правду й тільки правду.
І проблема зовсім не у владі, а в тому, чи готові ми самі її говорити? Не хочу жодним чином принижувати чи ображати своїх колег, але де набратись вільного духу, скажімо, кореспонденту районки, де зарплатня далеко не завжди доходить до рівня навіть середньообласної? І як може наважитись критикувати владу журналіст, який точно знає, що за все життя йому не назбирати коштів на власне житло? А чи буде дошукуватись істини той, хто може поплатитись за це роботою і не має шансу знайти іншу?
Відповіді на ці запитання очевидні. Зрозуміло, що вони йдуть урозріз із благородними аксіомами, яких навчали нас ще на студентській лаві: журналіст повинен бути совістю суспільства. А найвищий професіоналізм — це не стільки вміння швидко роздобути інформацію (хоч саме до цього дуже часто зводиться сучасна журналістика), скільки загострене почуття правди, честі й справедливості. Перед тими, хто справді працює за такими принципами, треба зняти капелюха. Але хіба судитимеш інших, хто так чи інакше поставлений у залежність від влади, а тому змушений шукати якщо не її відвертої підтримки, то хоча б найменшої ласки?
Пригадується, як кілька років тому в багатьох місцевих редакціях заговорили про те, як стати вільними від партійних чи владних покровителів, викреслити їх із списку засновників. Скільки ейфорії було від перспективи роздержавлення ЗМІ. Але свобода духу виявилась примарою, коли її не вдалося підкріпити економічно.
Сьогодні в щасливчиках ходять ті, хто свого часу якраз і не вирвався із «державних тенет», бо комусь перепадають хоч невеликі, але гарантовані фінансові вливання, хтось втримується на плаву через сприяння у проведенні передплати, когось підтримує бізнес, лояльний до тієї ж влади...
Такому життю не позаздриш. Воно нагадує виживання. І що далі від столиці й обласних центрів, то воно важче. Ілюзія будь-якої свободи розвіюється, коли опиняєшся в редакціях районок. Дуже скромні зарплати, зведена до мінімуму кількість працівників, залишки колишніх редакційних автомобілів, вічні проблеми з боргами як не за друк, то за папір... Спробуй на такому ґрунті одержати паростки свободи й незалежності.
Мені можуть зауважити: треба робити цікаву газету, гострі телепрограми, розумні радіопередачі, й для них знайдеться споживач, товар буде проданий і настане редакційне фінансове благополуччя. Та біда в тім, що далеко не завжди знаходиться чесний покупець на чесний товар. Часто гроші лежать зовсім в інших гаманцях. І як втриматися від спокуси продати той товар, який хоче купити саме такий покупець?
Хмельницький.
Мал. Василя ФЛЬОРКА.
