Олена Бондаренко, народний депутат України від Партії регіонів двох останніх скликань, голова підкомітету з питань телебачення і радіомовлення Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації. Народилася в 1974 році в Макіївці (Донецька область). У 1996-му закінчила Донецький держуніверситет — історичний факультет і відділення журналістики. У 2004-му — Донецьку державну академію управління за фахом «адміністративний менеджмент». До обрання в парламент працювала журналістом на телебаченні та у друкованих ЗМІ, прес-секретарем голови Донецької облради і керівником прес-служби облради. Член Національної спілки журналістів України. Заміжня, чоловік — Андрій Бондаренко, заступник міністра з питань надзвичайних ситуацій, виховує доньку і сина. Захоплення — музика, класична література, сквош, розведення квітів.

«Парламентський «бебі-бум» пояснюється просто»

— Зовсім недавно — в липні нинішнього року — у вас народилася друга дитина — син. Чи не заважає політика головному покликанню жінки — материнству? Чим поясните «бебі-бум» в українському парламенті?

— Робота завжди буде заважати сім’ї. Будь-якій сучасній жінці дивом удається поєднувати й те, й інше. Ну і що з того? Вихід який? Або не працювати, або не народжувати? Як досягти гармонії й не надірватися, поєднуючи кар’єру й виховання дітей, — це головоломка всього сучасного світу. А наш парламентський «бебі-бум» пояснюється просто: у вищому ешелоні влади з’явилося багато молодих жінок і жінок середнього віку. Саме у цьому віці багато сімейних пар і зважуються на поповнення.

— Раніше ви жили на два доми — в Києві й Донецьку — і казали, мовляв, літак для вас як маршрутка. Як змінилося ваше життя з появою малюка? На чому тепер переміщаєтеся? Чи не збираєтеся купувати вертоліт?

— Життя з появою дітей завжди змінюється. Син, нова робота чоловіка з’єднали сім’ю. Не можу сказати, що я в повному захваті від столичного життя, але тут тепер моя сім’я і моя робота. Тож нескінченні перельоти позаду. А от вертоліт, напевно, будь-якому киянинові не зашкодив би. Пробки й тягучки в Києві просто з’їдають наш дорогоцінний час. Тому дуже багато організаційних питань вирішую в дорозі. Мобільний телефон і ноутбук — ось і весь мій офіс на колесах.

— Кажуть, чоловіки не люблять сильних жінок. Ви це відчуваєте?

— Ну не узагальнюйте. Це тільки слабкі чоловіки не люблять сильних жінок. Та й визначення неточне. Не «не люблять», а, швидше, заздрять, відчувають, що їх у чомусь перевершують. Упевнена, що ці жінконенависники так само «не люблять» і сильних суперників-чоловіків. Будь-який сексизм — від невпевненості, від комплексу неповноцінності. Таким сексизмом (тільки навпаки) страждають і жінки-чоловіконенависниці. А що стосується жіночих слабкостей... Хіба вони є в сучасної жінки? Хоча, звичайно, напевно, в кожної із нас на роботі хоча б раз, але слізний водоспад траплявся. Чоловікам — складніше. Їх зліз ніхто не бачить.

— Якими якостями має володіти чоловік, одружений на талановитій і успішній жінці? А якими якостями володіє ваш чоловік? На якому рівні «свобода слова» у вашій сім’ї?

— У мене немає універсального рецепта. Кожна сім’я «пече пироги» по-своєму. У нашій з Андрієм сім’ї незаперечною цінністю є повага до почуттів, бажань, вибору одне одного. Водночас і в сімейній свободі слова є місце маленьким таємницям і секретикам, а також редактурі й корекції: адже у суперечці можна такого наговорити, що потім пошкодуєш.

«Колеснікова порекомендували як фонтан креатива»

— Ви народилися в сім’ї шахтаря в шахтарському містечку, і ваша біографія та кар’єра свідчать про те, що вам не хотілося повторити долю батьків, а зійти на соціальний щабель вище. Чи збулися дитячі мрії? Як ваші батьки ставляться до того, що ви стали політиком?

— Якби я так любила роботу медика, як мама, або була хлопчиком, що мріяв бути шахтарем, чому б і не повторити? Що в цьому ганебного? Їм дуже подобалася їхня робота. І їх як фахівців поважали колеги. Моє життя склалося інакше. Батьки дали мені хорошу освіту, чого самі вони в дитинстві були позбавлені. І це, швидше, у моїй особі збулися їхні мрії. Щоправда, і тато, і мама досі мене жаліють: бідна дитина, така неспокійна робота; яку ж витримку треба мати, щоб зберігати спокій на всіх ТВ-програмах; це в скільки ж доводиться лягати спати, якщо пізнім вечором — ефір, а ранком треба або законопроект видати «на-гора», або підготуватися до засідання фракції, комітету, робочої групи, або їхати на зустрічі з виборцями кудись у Шостку. Вони щиро, але по-радянські думали, що в депутата робота — роздати доручення й усе зробиться само собою. Коли вони телефонують о 7.30 — я вже на роботі, телефонують в 00.30 — я ще на роботі... Також раніше в них було поверхневе уявлення про те, що таке робота в прямому ефірі або інтерв’ю. Думали: ну прийшов до студії, посидів, побалакав про те, про се... Якось їм довелося давати маленьке інтерв’ю одній місцевій телекомпанії. Вони зазнали такого страху перед камерою! І, перш ніж записати маленьку фразу, неабияк «попотіли», зробивши десятки дублів. Отоді зізналися: донечко, говорити — це теж робота, а переконати людей — це взагалі мистецтво.

— Ваше політичне життя починалося з екологічної проблематики, але незабаром подальшу кар’єру визначило співробітництво з Борисом Колесніковим, коли він очолював Донецьку облраду та донецьких регіоналів. Як ви познайомилися з Колесніковим?

— З Колесніковим ми були незнайомі взагалі. Він шукав прес-секретаря, звернувся до знайомого журналіста Володі Корнілова за рекомендаціями. Володя йому порекомендував мене, а мені порекомендував Колеснікова як дуже перспективного роботодавця (мовляв, Колесніков — фонтан креатива, дотепний, роботоголік, пасіонарій, з ним точно не заскучаєш, наберешся колосального досвіду). Відбулася зустріч, після якої Колесніков сказав: ось — кабінет, іди, працюй.

«2005 рік — це була перевірка боєм»

— Коли у квітні 2005-го, після перемоги на президентських виборах В. Ющенка, Б. Колеснікова викликали на допит до Генпрокуратури й заарештували, ви забезпечували інформаційне висвітлення «справи Колеснікова», і навіть зверталися до громадськості по підтримку, заявляючи про незаконне стеження за вами, прослуховування телефонів. Розслідування у кримінальній справі винних не виявило. Ви отримали місце у списку Партії регіонів у 2006 році за ваш «героїзм»? Чи не відбувалися потім з вами схожі явища — стеження, прослушки?

— Місце в партійному списку не отримують без довіри, його треба заслужити. А 2005 рік — це була перевірка «боєм», яку я пройшла. Так, було багато чого. У тому числі й виклики до СБУ, прокуратури, не тільки стеження. Тепер у статусі депутата — інші складності. Ти під «прицілом» завжди. Звикаєш жити як у вітрині.

— Оскільки в парламенті ви вже друге скликання працюєте в Комітеті з питань свободи слова та інформації, традиційне запитання щодо цього. У чому відмінність свободи слова в часи, коли Партія регіонів була в опозиції, і нині, коли регіонали у владі?

— Слава Богу, стан свободи слова в Україні вже не залежить лише від однієї політичної сили. Влада, опозиція, журналісти, медіаменеджмент, власники ЗМІ, суспільство — всі відповідальні (більшою або меншою мірою) за це. А підходи й розуміння свободи слова в нас із нашими опонентами справді різні. Ми — противники вседозволеності й анархії, ми прихильники відповідальної свободи слова. Право завжди повинно йти пліч-о-пліч з обов’язками. А поки що українська журналістика демонструє не свободу, а вседозволеність, відмовляючись відповідати за неправду, зловживання журналістським статусом, не-професіоналізм або навмисне недотримання журналістських стандартів. Українська журналістика нині страждає «джинсовою» онкологією. І коли суспільство (нехай навіть і в особі політиків) вимагає пройти болючий курс «хіміотерапії», тобто закликає до відповіді, пацієнт учиняє спротив. На жаль, журналіст в Україні перестав бути відповідальним, більше того, він боїться ним бути. Тому редакційні суперечки про якість підготовлених сюжетів одразу називають цензурою. Редактура й корпоративна етика — це не цензура, це норма життя у справді демократичних країнах. Відповідальність — ось маркер кожної з істинних демократій.

«Знімати питання — це цензура»

— У резолюції ПАРЄ, в заявах європейських парламентаріїв і міжнародних громадських організацій висловлена стурбованість ситуацією із свободою слова і демократичними свободами в Україні. Ви визнаєте наявність цих проблем і як на них повинна реагувати влада?

— Скажу так. Слава Богу, що Європа ще турбується, отже, ми їй небайдужі, отже, ми їй потрібні. Проблеми, про які згадує Європа, звичайно є. Вони були і вчора, і позавчора. Питання лише в тому — наскільки вони критичні, наскільки розв’язанні, наскільки впливають на подальший розвиток демократії в Україні. Реакція може бути одна — знаходити якнайефективніші шляхи їхнього вирішення, а як інакше?!

— От поясніть мені, як журналістові. Якщо я беру інтерв’ю в депутата на диктофон, а потім він вимагає відправити йому інтерв’ю на звірку електронкою, редагує, знімає незручні запитання й у підсумку виходить «причесаний» матеріал, — це його право чи цензура?

— Знімати запитання — це цензура, тому що позбавляє журналіста права поставити запитання. Депутат має право висловити небажання відповідати, але вирізати його з інтерв’ю не має жодного права. Що ж стосується стилістичної редактури, орфографічної — я тільки за, у цьому немає нічого ганебного. Підібрати більш точні слова, додати значеннєвих відтінків, щоб донести читачеві в інтерв’ю саме те, що ти хотів, — це не що інше, як «зачесати» «незачесані» думки. Віртуозів усного жанру, тобто ораторів, готових, біжучи з парламентського залу в курилку дати стилістично вивірений коментар, мало. Журналіст, що пише п’ять—десять—двадцять дублів свого синхрона під час підготовки телесюжету або редактор, що виправляє тавтологію в тексті репортера, теж «зачісує» кінцевий продукт.

— Ви досить жорстка і категорична у своїх висловлюваннях на адресу політичних опонентів. Але в парламенті можна часто побачити, як депутати, і ви в тому числі, після гарячих суперечок у сесійній залі, мило розмовляють за столиком у парламентському буфеті. Які у вас стосунки з колегами з інших фракцій?

— Моя категоричність у висловлюваннях уже в минулому, її місце займає досвід ведення дискусій не лише за рахунок категоричності або агресії. Адже суть можна висловити різними формами. А що стосується мирного спілкування депутатів у буфеті або у гримерках перед ефіром — це звичайна поведінка нормальних людей. Адже боксери не б’ють один одного поза рингом, а каскадери у звичайному житті намагаються не застосовувати своє мистецтво. Така специфіка роботи парламентарія — дискутувати, відстоювати свою точку зору, популяризувати її, доносити до виборців.

— Чи хочете потрапити до наступного парламенту? Чи не тягне повернутися в журналістику або, можливо, написати книжку про ту політику, котру творили й ви?

— Бажання писати є, дещо пишу «у стіл». Складеться життя так, що повернуся в журналістику, значить, повернуся. Загадувати не буду. Що стосується парламентської роботи, то мені ще є що сказати і що зробити як парламентарію. Довірять мені виборці представляти їх у парламенті — значить, продовжу займатися тим, що в мене добре виходить.