Верховна Рада ухвалила Податковий кодекс, проте Президент України Віктор Янукович застосував право вето І не дивно, адже цей складний документ зачіпає інтереси надто багатьох людей. Він — лише одна зі складових податкової системи, реформування якої також на часі. Про фіскальні та соціальні ризики, які неминуче виникають при цьому, варто сказати докладніше.

У кожного свій інтерес

Поза сумнівом, податкову систему слід реформувати. Вона давно «пробуксовує». Порушення принципів економічної ефективності та соціальної справедливості, незадовільне виконання фіскальних завдань, низький рівень податкової дисципліни не відповідають класичним для ринкової економіки регулюючим впливам. Окрім того, визначені раніше напрями податкового реформування з часом стають малоефективними і втрачають свою актуальність, оскільки на них постійно накладаються політичні, економічні і соціальні обмеження. Необхідно науково переосмислити та розробити шляхи вдосконалення податкової системи. Водночас важливо максимально врахувати проблеми ризикованості запланованих реформ.

У податковій системі вони специфічні. З одного боку, простежуються негативні тенденції, пов’язані із загальною моделлю економічного розвитку держави, можливостями здійснення економічних реформ та загостренням фінансово-економічної кризи, з другого — спостерігається нестабільність у сфері оподаткування. Проведення ринкових трансформацій без чіткої економічної доктрини на тривалий період розвитку держави й у постійному політичному протистоянні підвищує ризикованість розбудови податкової системи. Управління у сфері оподаткування і прийняття рішень здійснюється в умовах конфліктності, дії дестабілізуючих чинників та зумовлених ними ризиків. Це, у свою чергу, гальмує розвиток соціально-економічної системи, завершення ринкових трансформацій. Така ситуація підтверджує нагальність і доцільність зведення до мінімуму всіх ризиків.

Прискорення податкових трансформацій без достатнього практичного досвіду і наукового обґрунтування напрямів реалізації податкової політики веде до необґрунтованих експериментів у розбудові податкової системи. Вирішення цих завдань потребує застосування нових для вітчизняної практики методів і прийомів, а це завжди пов’язано з ризиками. Кардинальний характер перемін у вітчизняному податковому законодавстві і його нестабільність не дають можливості суб’єктам господарювання ефективно планувати свою діяльність та довгострокові інвестиції. Тим часом недосконалість посилює ризики не-    ефективності адміністрування податків і контролю за їхньою сплатою.

Ризикованість податкових трансформацій зростає через те, що їхня ефективність пов’язана із застосуванням нестандартних дій та орієнтацією на максимально можливий успіх. Це по-різному розуміють усі суб’єкти оподаткування, які за умов економічної нестабільності зосереджують увагу на задоволенні власних інтересів. При цьому інтереси держави полягають у максимальній фіскальній достатності, тоді як інтереси платників податків — в економічній ефективності оподаткування (після сплати податків має залишатись можливість для розвитку, в умовах кризи — виживання на ринку), а отже, в мінімізації податкового навантаження.

Найскладнішими є інтереси громадян-виборців, оскільки їх слід розглядати у двох аспектах: з одного боку, вони є платниками податків, а тому їхня сплата призводить до скорочення реальних доходів; з другого — громадяни зацікавлені в наповненні бюджету, через який повертається частина номінальних доходів, перерозподілених за допомогою податків у вигляді суспільних благ.

Рівність  у безправ’ї?

Ризики реформування податкової системи прямо пов’язані з податковою політикою держави та ідеологією, яка закладена в побудову правовідносин. Формування останніх у період становлення вітчизняної податкової системи розпочалось із принципу адміністрування, що передбачало однобічну волю держави. Правове становище платника податків стало доволі нестабільним, вразливим до будь-яких змін державної політики. До того ж що більше цілей за допомогою права передбачає реалізація політики держави, то ширшою є сфера впливу на платника податків. З огляду на це, принцип рівності насправді є рівністю у безправ’ї, правове становище платника визначається нормами винятково зобов’язуючими, які підлягають виконанню. Рішення держави щодо прав і обов’язків суб’єкта господарювання завжди є однобічним. Навіть у випадках розгляду скарг платника рішення ухвалює орган державної влади.

Прийняття неправомірних рішень у податковій сфері є доволі поширеним явищем. Юридичні прийоми і правову форму держава використовує як засіб однобічного регулювання поведінки суб’єктів господарювання. Податкова політика України здійснюється в умовах абсолютної свободи держави у визначенні прав і обов’язків суб’єктів оподаткування та відсутності меж для втручання в їхню діяльність. Вони перебувають у становищі «другосортного» суб’єкта податкових правовідносин і при цьому зобов’язані задовольняти інтереси держави і державного апарату. До того ж відсутні рівні права і обов’язки між самими платниками податків.

Власне, ця ситуація є істотною причиною ризикованості реформування податкової системи. Реальні дії держави у сфері оподаткування суспільство здебільшого не сприймає як обґрунтовані та прозорі. Держава не звітує перед платниками податків щодо використання зібраних із них коштів. Якщо під час розробки бюджету вказано конкретне спрямування коштів, то про те, як вони витрачаються, невідомо. У такий спосіб дискредитується трактування понять «суспільне благо» і «суспільно-історична потреба» як основи діяльності держави. Надання суспільних благ з боку держави базується на альтруїстичних поглядах і громадянсько-етичній поведінці представників влади, тоді як суворе виконання громадянами обов’язків забезпечено силою закону і каральним апаратом.

Зазначені принципи взаємовідносин держави, суб’єктів господарювання та громадян справляють негативний вплив на розвиток оподаткування і проявляються у специфічній природі податкових ризиків. Приміром, пріоритети у взаємовідносинах платника податків і держави щодо справляння податків забезпечують інтереси держави. Податкове законодавство є лише засобом реалізації державної політики, яка характеризується динамізмом і нестабільністю, тому ухвалення будь-якого закону у сфері оподаткування супроводжується переліком підзаконних актів. Вони коригують особливості його застосування, що за суттю змінює цей закон. У платників податків значно більше обов’язків, аніж прав, які при цьому не мають публічно-правового характеру і не закріплені законодавством.

Правове регулювання у сфері оподаткування не передбачає відповідальності держави перед іншими суб’єктами оподаткування.

Обов’язків більше, ніж прав

Очевидно, що задоволення інтересів одних за рахунок ущемлення інших загрожує суспільству негативними наслідками. Це не лише прямі фіскальні втрати у вигляді недонадходжень податкових платежів до бюджету, а й непрямі, зокрема, недосягнення очікуваних результатів від реформування податкової системи та спричинені ним соціальні наслідки.

Труднощі з виконанням дохідної частини бюджету спонукають державу до посилення репресивних засобів боротьби з платниками. У свою чергу через непомірний податковий тягар суб’єкти господарювання змушені приховувати здійснення комерційних операцій або іншими шляхами ухилятися від сплати податків та порушувати податкове законодавство.

Таке протиборство інтересів формує значну суспільну небезпеку. По-перше, держава недоотримає великі бюджетні кошти, внаслідок чого обмежується фінансування державних програм. Подруге, порушники податкового законодавства перебувають у більш вигідному становищі порівняно із законослухняними суб’єктами податкових правовідносин з точки зору ринкової конкуренції і своїми діями провокують негативну поведінку інших. По-третє, в разі значного поширення фіскальних злочинів, що спричиняють дефіцит дохідної частини бюджету, держава компенсує нестачу бюджетних надходжень шляхом введення нових податкових платежів, збільшення ставок діючих податків і зборів. Отже, для суспільства загалом і для кожного суб’єкта зокрема оподаткування важливо, щоб податкові трансформації були обґрунтовані і враховували інтереси кожного з них.

До чого можуть призвести суперечності?

З огляду на це, з метою мінімізації ризиків від конкретних податкових заходів треба відшукати оптимальний баланс правовідносин. З одного боку, побудовані якісно нові правові соціально-трудові відносини, а з другого — зросли конфронтація і соціальне напруження в суспільстві, які спричинені системними суперечностями. Останні обумовлені високим рівнем фіскального вилучення коштів на потреби споживання, надмірною часткою споживання та недостатністю обсягів нагромадження, стрімким зростанням попиту на споживчі кредитні ресурси за недорозвиненості фінансової системи, за несприятливих умов для довготермінового інвестування тощо.

Наслідком такої макроекономічної нестабільності є зростання соціальних суперечностей у державі, які гальмують розбудову податкової системи. Це, зокрема, соціальні суперечності між:

— суб’єктами оподаткування щодо справедливого розподілу бюджетних доходів;

— декларованою обов’язковістю сплати податків та існуванням законодавчо закріплених можливостей для ухиляння від цього обов’язку;

— декларованими правами платників податків та неможливістю для більшості реалізувати їх;

— декларуванням повноцінного соціального захисту та реальною беззахисністю громадян.

Суперечності між потребами та соціальними засобами їхнього задоволення невідворотні і спричиняють порушення суспільного порядку. Вони є домінуючими чинниками соціально-економічного характеру і сприяють посиленню ризиків у сфері оподаткування, а відтак зменшують ефективність податкового реформування.

Який шлях обрати?

Виходячи зі світової практики та аналізу наукових поглядів, є два шляхи податкових трансформацій в умовах економічної нестабільності:

— збільшення податкового навантаження і глибша участь держави в інвестиційних процесах;

— зниження податкового навантаження і стимулювання приватного бізнесу, при цьому держава частково бере на себе проблеми інвестування.

Збільшення податкового навантаження насамперед асоціюється з підвищенням ставок податків. Зазначимо, що середні ставки основних податків в європейських країнах значно вищі, ніж в Україні, за винятком ПДВ. Тому, на перший погляд, видається смішним збільшити податкове навантаження і в Україні. Водночас основним недоліком вітчизняної податкової системи вважають її фіскальну спрямованість та надмірне податкове навантаження на економіку. Постає питання, чому, наприклад, у Німеччині зі ставкою податку на прибуток 45 відсотків, прибуткового податку з громадян до 53 відсотків (в Італії відповідно 53 і 51) податкове навантаження не вважають надмірним і рівень добровільності сплати у цих країнах значно вищий, ніж в Україні за ставки податку на прибуток — 25 відсотків, а податку з доходів фізичних осіб — 15.

Для відповіді на це запитання слід глибше дослідити суть показника податкового навантаження. У міжнародній практиці його визначають за допомогою так званого податкового коефіцієнта, який обчислюється як відношення суми сплачених податків до ВВП. Використання цього методу для характеристики рівня податкового навантаження в Україні показує, що протягом останніх років він перебував в інтервалі 18,3—23,1 відсотка. Зазначений показник менший, ніж у більшості розвинутих європейських країн. Так, у країнах—учасницях ЄС відношення податкових надходжень до ВВП у 1998 році становило 37,8 відсотка, у 2000-му — 37,4, у 2002-му — 36,7, у 2004-му — 36,8, у 2006-му — 37,1, у 2008-му — 37 відсотків.

Однак якщо провести розрахунок цього коефіцієнта з урахуванням усіх сплачених платниками податків платежів, в тому числі навантаження на фонд оплати праці та споживання, то за останні роки зазначений перерозподіл ВВП в Україні перевищив його середній рівень не лише в державах—нових членах ЄС, а й у країнах-сусідах: Польщі, Чехії, Словаччині, де ВВП на душу населення за купівельною спроможністю у 2—3 рази перевищує відповідний показник в Україні. Це свідчить про перевищення рівня перерозподілу ВВП через податкову систему України, що є одним із найбільших ризиків негативного впливу на темпи економічного зростання.

Про некоректні критерії оцінки

Некоректно порівнювати податкове навантаження в Україні, економічні процеси якої можна назвати схематично ринковими, з розвинутими країнами. Це пов’язано з тим, що в нашій країні наявні специфічні проблеми, які не відображені в показниках податкового коефіцієнта, а тому спотворюють його реальне значення. Зокрема, нерівномірний розподіл податкового навантаження між галузями і суб’єктами господарювання призводить до непомірного навантаження з позиції окремих груп платників. Моніторинг показників, що характеризують стан податкової системи України, свідчить, що середнє податкове навантаження на сектор домогосподарств становить 7,8 відсотка, на споживання — 21,7, на прибуток підприємств і організацій — 19,2, на фонд оплати праці — 43,6. Практика переміщення податкового навантаження на значно вужчий сектор та коло платників податків перетворює систему оподаткування на чинник стримування економічного зростання та інвестиційної активності.

Складність податкового адміністрування призводить до непомірного навантаження на платників податків. За оцінкою фахівців Всесвітнього банку, Міжнародної фінансової корпорації і Міжнародної аудиторської мережі, які досліджують податкові системи світу за критеріями простоти законодавства, витрати часу на сплату податків, їхньої кількості та рівня податкового навантаження, в 2007 році Україна посідала в рейтингу 170-те місце (під час оцінювання 175 країн). У 2009 році наша держава опинилась на 181-му місці поряд з такими країнами, як Ямайка, Мавританія, Гамбія, Болівія, Узбекистан, Центрально-Африканська Республіка і Конго (під час оцінювання 183 податкових систем світу). За експертними даними, кількість видів платежів, які можуть здійснювати платники податків — юридичні особи в бюджет та позабюджетні соціальні фонди на періодичній основі, становить 27, кількість термінів сплати платежів, які можуть здійснювати платники податків — юридичні особи в бюджет та позабюджетні соціальні фонди на періодичній основі, — 204, кількість термінів звітності за платежами, які можуть здійснювати платники податків — юридичні особи в бюджет та позабюджетні соціальні фонди на періодичній основі, — 139.

Значну питому вагу в податкових надходженнях бюджету становлять так звані переплати податків, що справляються із платників наперед. Якщо порівняти питому вагу податкового боргу і переплат у зведеному бюджеті, то починаючи з 2005 року більша його частина перекривається саме переплатами. Водночас спостерігається тенденція до зменшення заборгованості платників податків перед державою і значне зростання суми переплат. Це вказує на те, що ризики невиконання зобов’язань держави перед платниками значно вищі, ніж платників перед державою.

Чому економіка ховається в «тінь»?

Обсяги «тіньової» економіки в Україні, за експертними оцінюваннями, перевищують більше половини внутрішнього валового продукту. Так, згідно з даними опитувань, до 40 відсотків молоді у великих містах і прикордонних регіонах працюють у «тіньовому» секторі. Приблизно для 2,5 млн. громадян нашої країни «тіньова» економіка є основним джерелом прибутків. За оцінюванням Національного банку, поза офіційною сферою грошового обігу перебуває понад 15 млрд. доларів, що обслуговують потреби «тіньового» сектору. Крім цього, за експертним оцінюванням, 20 млрд. доларів вітчизняних «тіньових» капіталів перебуває за кордоном. Щороку нелегально вивозять 3—5 млрд. доларів вітчизняного капіталу, незважаючи на те, що доходність вивезених туди капіталів невисока — лише відсоток.

Серйозним чинником впливу на «тіньовий» сектор є рівень готівки поза банками в Україні, який служить додатковим аргументом для підтвердження гіпотези про зростання «тіні». За офіційними даними, рівень готівки поза банківським обігом у нашій країні у 2004 році становив 41,8 млрд. гривень (12 відсотків ВВП), у 2006-му — 75 млрд. гривень (13,8), а в 2008-му збільшився до 186,7 млрд. гривень і становив 31,3 відсотка ВВП.

При цьому вплив тіньових процесів на ризикованість податкового реформування не обмежується лише невиконанням бюджету і зростанням його дефіциту. У платників податків спостерігається чітко спрямований умисел, корисливі мотиви і мета, що полягають у порушенні норм податкового законодавства, навмисному невиконанні конституційного обов’язку кожного громадянина сплачувати податки і збори в порядку та розмірах, установлених законом, а це спричиняє високі ризики соціального ґатунку.

Отже, виокремлені проблеми разюче деформують реальне значення показника податкового коефіцієнта і суттєво збільшують податкове навантаження на суб’єкта господарювання. Тож необґрунтоване збільшення податкового навантаження в нашій країні спричиняє як фіскальні, так і соціальні ризики, зменшує ефективність податкових трансформацій, а тому є неефективним антикризовим засобом.

Як приклад: підвищення ставок акцизного збору 2008 року призвело до того, що порівняно з 2007 роком обсяги виробництва спирту етилового ректифікованого, який є сировиною для виробництва алкогольних напоїв, у 2008-му зменшились на 1421,5 тис. дал, відповідно скоротились і обсяги реалізації на 301,5 тис. дал, у тому числі на експорт — на 1519,8 тис. дал. Хоча рівень споживання алкогольних напоїв в Україні не зменшився. Отже, виробники йдуть у «тінь». Аналогічна ситуація із транспортним податком, підвищення ставок якого не виконало фіскальних завдань, а лише збільшило соціальне напруження.

Зменшити податки, стримати апетити

Зменшення податкового навантаження як противага збільшенню, з одного боку, може бути прийнятним антикризовим заходом. Зниження ставок податків — найактуальніший захід, що здійснюється багатьма країнами в умовах економічної нестабільності задля стимулювання національної економіки та підтримки населення. Наприклад, податок на прибуток підприємств знижено в Росії, Індонезії, США, податок на додану вартість — у Великій Британії та Польщі. Ставку прибуткового податку знижено в Індонезії, Південній Кореї, США та Новій Зеландії. У Великій Британії розширено пільги стосовно прибуткового податку. Окрім цього, уряди окремих країн здійснюють податкові реформи, спрямовані на підтримку малого бізнесу та окремих галузей економіки. Так, у Китаї знижено ПДВ для малого та середнього бізнесу, промислових та комерційних компаній. Заходи для підтримки ринку праці в умовах масових звільнень розроблено в Японії. Ними передбачено збільшення повернення сум сплачених податків підприємствам для створення робочих місць.

Загалом зниження загального рівня податкового навантаження сприяє розвитку економічних процесів і скороченню рівня «тіньової» економіки, однак супроводжується тимчасовим зменшенням дохідної частини бюджету — до відповідного збільшення податкових баз і, відповідно, спричиняє фіскальні ризики виконання бюджету. Уникнути цього можна, якщо зменшувати не ставки основних податків, а власне податкове навантаження шляхом усунення розглянутих вище проблем. Це, зокрема:

— забезпечення рівномірності розподілу податкового навантаження між галузями і суб’єктами господарювання;

— спрощення механізму адміністрування податків;

— виконання зобов’язань уряду перед платниками, припинення організації переплат;

— виведення економіки з «тіні»;

— розширення бази оподаткування за рахунок перенесення центру податкового навантаження на ресурсні податки, що сприятиме розвиткові виробничої, а не сировинної економіки. Це також вплине на зменшення відсотка «тіньової» економіки.

Крім цього, зменшення ризиків фінансування державних видатків значною мірою залежить від їхнього ефективного регулювання. Так, відповідно до міжнародних показників, в Україні практикуються високі державні витрати, які не завжди здійснено раціонально. Спостерігається очевидне викривлення в бік споживання і поточних трансфертів населенню. За рівнем витрат на солідарну пенсійну систему наша держава посідає одне з перших місць у світі. До того ж надається багато малоефективних субсидій підприємствам, яких налічується навіть більше, ніж засвідчує бюджетна статистика (2,3 відсотка ВВП), оскільки понад половина капітальних трансфертів — це також субсидії. За оцінюванням Світового банку, на субсидіях можна зекономити 1,6 відсотка ВВП.

Високий рівень пенсійних витрат у ВВП — це одна з головних проблем нестабільності державних фінансів. Для порівняння наведемо такий приклад: країни Центральної Європи, які нещодавно приєдналися до ЄС, витрачають на пенсії в середньому 8 відсотків ВВП. Водночас рівень державних інвестицій в основний капітал нижчий, ніж у державах Організації Економічного Співробітництва та Розвитку, і значно менший, ніж у Центральноєвропейських державах, які приєдналися до ЄС раніше.

Позичати також треба вміти

Мінімізація ризиків недофінансування державних видатків у період зменшення податкового навантаження також можлива за рахунок залучення нових запозичень. Фінансова наукова думка здавна вивчає питання впливу позичок на соціально-економічні параметри розвитку держави. Традиційне розуміння «потужної» економіки пов’язано із зосередженням у країні достатніх фінансових ресурсів для виконання покладених на неї суспільством функціональних обов’язків. Усталений підхід до фінансової спроможності держави проблему бюджетного дефіциту визначає як одну з нагальних для неї. Водночас допустимий його рівень не є перешкодою для економічного розвитку країни.

Щодо України, то рівень державного боргу за міжнародними стандартами у нашій країні порівняно невисокий. Зокрема, в 2007 році загальна сума державного та гарантованого державою боргу становила 12,4 відсотка ВВП. Прямий державний борг України дорівнював 10 відсоткам, з яких дві третини — зовнішня заборгованість. Крім цього, 2,4 відсотка ВВП припадало на гарантований борг, у тому числі 2,3 — на зовнішній. Наприклад, середній гарантований державою борг у країнах ЄС у 2005 році досягав 28,6 відсотка ВВП. Проте зовнішній борг нашої країни значно перевищує внутрішній, що негативно позначається на економічному розвиткові держави і збільшує ризикованість фінансування дефіциту бюджету.

Світова фінансова криза у 2008 році спричинила для нашої держави потребу в залученні додаткових сум зовнішніх запозичень, зокрема позики Міжнародного валютного фонду. Зовнішній борг України з цього періоду значно зріс, що зумовило переорієнтацію вітчизняної економіки на споживацько-боргову модель розвитку і призвело до виникнення нових ризиків.

Ризики збільшення державного боргу і, відповідно, бюджетного дефіциту в Україні можливо зменшити лише за умови інвестування цих коштів в інфраструктуру, розвиток економіки, у створення нових підприємств, які згодом наповнюватимуть бюджет. Протягом 10 років Україна може накопичити на 8—10 відсотків боргу без істотного збільшення вартості запозичень. Активізація державного запозичення та збільшення економічної і трансформаційної складових суспільних видатків об’єктивно необхідні. Хоча немає абсолютної впевненості в тому, що затверджувані «бюджети розвитку» оптимально стимулюватимуть зростання ВВП, прийняття рішень щодо вибору пріоритетів бюджетної політики нині вкрай актуально. Наукові дослідження у цьому напрямі дадуть змогу вибрати «точки» економічного зростання, в які потрібно першочергово спрямувати фінансові вливання держави, а обмеження впливу популізму та лобізму забезпечить максимальну ефективність фіскальної політики.

За пільгами потрібен контроль

Одночасне зменшення податкового навантаження, крім фіскальних, може мати й соціальні наслідки. Так, надання процесу оподаткування стимулюючого впливу на діяльність суб’єктів господарювання може не призвести до очікуваних результатів. По-перше, непрогнозована реакція на податкові заходи суб’єктів господарської діяльності через вплив інших чинників соціально-економічного і морального характеру та товарно-грошового фетишизму платників податків, по-друге, податкові стимули в першу чергу спрямовані на власника, який особисто зацікавлений у використанні прибутків, отриманих унаслідок зниження рівня оподаткування, для розвитку діяльності.

З огляду на те, що в Україні приватизаційні процеси не завершено й немає чіткого розмежування відповідних інтересів, а колектив більше зацікавлений у споживанні, ніж в інвестуванні прибутків, для України може виявитися неефективним загальне зниження податкового навантаження на всіх суб’єктів господарювання шляхом зменшення податкових ставок чи податкової бази. Більш прийнятним у цьому аспекті вважається вибіркове зниження податкового навантаження шляхом пільгового врегулювання, зокрема, застосування податкових пільг, які надаються лише за умови цільового використання прибутку. Практика застосування пільг для підтримки пріоритетних галузей економіки, стимулювання інвестиційної діяльності застосовується в багатьох країнах світу. Проте механізм використання податкових пільг в Україні порівняно з іншими розвинутими країнами набагато складніший через недотримання принципу соціальної справедливості та персоніфікованості характеру встановлення. Не таємниця, що пільги окремим суб’єктам господарювання надаються всупереч системі державних пріоритетів під суб’єктивним впливом державних органів. Спостерігається щорічна зміна тенденції щодо кількості пільговиків і наданих їм пільг за постійного збільшення загальних втрат бюджету від пільгового оподаткування. Так, у 2006 році рівень втрат від пільг проти попереднього року становив 106,6 відсотка, у 2007-му — 130,5, у 2008-му — 135,4.

За такої ситуації складно оцінити ефект від надання пільг і ефективність діяльності держави у сфері пільгового оподаткування. Збільшення податкового навантаження одних платників за рахунок звільнення інших спотворює умови внутрішньої конкуренції і призводить до розвитку корупції і «тіньового» сектору економіки. Крім того, повне або часткове звільнення платників податків від оподаткування та значне зменшення податкової бази створюють можливості для невиконання податкового законодавства, що спричиняє втрати бюджету і невиконання податкових надходжень. Тому, не заперечуючи позитивного боку світової практики надання податкових пільг для стимулювання розвитку підприємництва та інновацій, все-таки вважаємо, що процес реформування податкової системи України має відбуватися під чітко налагодженою системою контролю пільгового оподаткування.

Отже, ризикованість податкового реформування в Україні пов’язана не так із рівнем оподаткування, як із глибокими деформаціями, які виникають унаслідок нерівномірного розподілу обов’язків фінансування суспільних витрат між суб’єктами оподаткування. Як ніколи актуальним є питання про оптимальність податкових трансформацій. Якщо їх проведення не в змозі задовольнити інтереси всіх суб’єктів оподаткування, то, принаймні, надаючи перевагу одним із них, в жодному разі не можна шкодити іншим. Поліпшити ситуацію можна лише завдяки комплексному розв’язанню проблем ціноутворення та оподаткування, поєднанню загальнодержавних інтересів з інтересами підприємців та власників робочої сили. Хоч би які досконалі й обґрунтовані були напрями податкового реформування, проблеми в цій сфері не буде розв’язано, поки влада не відокремиться від бізнесу, а держава не перестане формувати з намічених цілей розвитку «блокнот агітатора», де переважає слово «треба», замість того, щоб реально втілювати їх у життя.

Оксана ДЕСЯТНЮК, докторант Тернопільського національного економічного університету;

Сергій ЮРІЙ, доктор економічних наук, професор, ректор університету.