Важка сіль Геройського

Є у директора ДП «Геройське державне дослідно-промислове підприємство» (солезавод) Станіслава Гречухи сокровенна мрія — воскресити старовинний храм ікони Казанської Богородиці. Та поки що її доведеться знову відкласти: рік на соляній ниві, як і на хлібній, видався неврожайний.

— Дай Боже, хоча б 3—4 тисячі тонн солі «намолотити», — каже директор. — Може, й не вдасться...

Директор Гречуха хоче відбудувати храм, від якого дивом уціліли лише стіни. Святиня ця, поругана безбожниками, споруджена коштом промисловця Григорія Матвійовича Капусти 1898 року. Славний був чоловік!

І якщо він звів у Прогноях такий величний храм, то мав, значить, за що будувати. Значить, не лише за «соляними» статками гнався...

Станіслав Гречуха не приховує, що й сам хотів би бути схожим на видатного підприємця, котрого люди й досі добрим словом згадують: «Істинний хазяїн!»

Прийшовши на «розруху», Станіслав Сергійович тими само засобами виробництва (недобитий комбайн, орендовані трактори) з тими самими людьми, з тими ж, зрештою, морем і сонцем зміг головне: наростив виробництво солі. У 2007-му на-гора видано понад 7 тисяч 576 тонн продукції.

— Так, це поки що для нас рекорд, — зауважує Гречуха. — Рекорд, але не межа...

Важливо й інше: невеличке, але важливе не лише для регіону підприємство нікому нічого не винне — ні людям, ні бюджету, ні соціальним фондам. Не вин-не! До речі, на одного працюючого припадає найбільше податків в усьому Голопристанському районі!

Чому ж тоді на обличчі головного бухгалтера солезаводу Тетяни Хромченкової тривога?

— Працювати доводиться у надзвичайно складних умовах, — скаржиться співрозмовниця. — Протягом трьох років періодично виконавча служба арештовує рахунки підприємства, описують все майно...

— А причина?

— Описують за неіснуючі у природі борги на суму один мільйон гривень перед комерційною структурою. Ця шарпанина заважає стабільній роботі заводу, який, на відміну від Генічеського, зумів зберегти робочі місця, не дав прибрати до липких рук ласий шматок державної власності.

У чиїх приватних руках цей меч, що не один рік висить над уцілілим і, здається, єдиним державним підприємством з видобутку солі?

Хто такий той всесильний, що замахнувся на стратегічну державну власність?

Те, чого свого часу не вдалося турецьким поневолювачам, тужаться відродити поневолювачі вітчизняні?

І директор заводу, і головний бухгалтер у різних інстанціях — від податкових до судових — доводять:

— Міфічний борг навішало на нас одне ТОВ, — називає «ділового партнера» Станіслав Гречуха. — Воно захотіло відібрати у нас 1235 тонн солі — на мільйон з лишком гривень. Проблеми з’явилися під час звільнення з посади попереднього директора заводу. Документи, які ТОВ щоразу подає в судові інстанції, виписані начебто у 2003 році. Чому ж тоді завірені вони печаткою, виготовленою у 2004-му? Це нонсенс! Половина документів — без підпису матеріально відповідальних осіб, оформлені, як на нас, з грубим порушенням чинного законодавства. І ніхто цього (в тому числі прокуратура) чомусь не бачить.

— Ми постійно знаходимося під сокирою, — каже головбух Тетяна Хромченкова. — У будь-який момент можуть описати наше майно, припинити діяльність. І у такому режимі ми працюємо десь із 2006 року. Хіба ж це робота?!

Підприємство виштовхнуте із соляного ринку країни, а то і самої Європи.

Спасибі одній зі столичних фірм, яка на взаємовигідних умовах співпрацює із солепромислом. А от харків’яни, які планували на місці збагачувати і без того цілющу сіль бета-каротином і навіть встановили біля озер устаткування, залишили Геройське. Може, й назовсім. А шкода...

Виробничий сезон на солепромислах починається у березні, коли сонце здатне прогрівати розсоли, а закінчується восени. Коли ж весна видається холоднішою, ніж зазвичай, соляна «посівна» затягується, відповідно затягуються і «жнива».

Перш ніж поблизу озер почнуть зростати нові рожевуваті (такий відтінок має сіль у кагатах) гори, мине як мінімум півроку. Півроку тривог і сподівань. Нинішні надії так і не виправдалися: капризна весна, підземні води, осінні дощі...

— Тяжко далася нам цьогорічна сіль, — майстер-солевар Андрій Гущин обводить поглядом озера. — А збирати її тяжко завжди! Колись знімали її лопатами, возили тачками. Потім з’явилися вагонетки на кінській тязі. Пізніше — комбайн.

За штурвалом самохідки — Олександр Ель. Помічником у нього Саша Рябий. Комбайн старенький, латаний-перелатаний, але — працює.

— Ловимо кожну погожу днину, — кидає на ходу. — Робочий день — від сьомої ранку до сьомої вечора. А відпочивати будемо, коли приберемо врожай...

Висохлі озера здалеку схожі на космодроми. Цятками на просторах — люди. Їх небагато: усього вісім чоловік основного складу і ще кілька — допоміжного. Труд — подвижницький, хоча соляні випари, кажуть, благотворно впливають на організм. Але ж цілий день походи у гумових чоботях, як ось Володя Безпояско, покидай лопатою, побігай за комбайном...

Майстер-солевар Андрій Гущин на долю не нарікає:

— Звик... А варити сіль — благородно. У кого навчився? Солеварив тут дід Василь Васильович. У нього і встиг дещо перейняти...

Каналам, по яких води із заповідної Ягорлицької затоки Чорного моря двома рукавами плинуть в усадочні озера — тисячі років, самому підприємству — 340, технологія видобування цінного харчового продукту — все та сама, все та сама...

— Шість років тому було одне садочне озеро, тепер п’ять, — додає директор солепромислу Станіслав Гречуха. — Наші озера мають давати хоча б 6—7 тисяч тонн солі. На цей показник ми вже двічі виходили.

Від цього врожаю залежить не лишень благополуччя солепромислу, а й самого села, загубленого у тремких міражах заповідного Причорномор’я.

Щоб підняти це унікальне, вкрай потрібне Україні ДП «Геройське державне дослідно-промислове підприємство», одних зусиль директора Станіслава Гречухи, його заступника Миколи Цвєткова, головбуха Тетяни Хромченкової, отих восьми-десяти штатних робітників замало.

Державному підприємству потрібна і увага державна. Насамперед — інвестиції. Бажаючі вкласти у промисел власні кошти тільки-но дізнаються, що на підприємстві «висить» отой міфічний борг у мільйон гривень, одразу втрачають бажання мати спільне діло із «боржником».

— Колектив солеварів все ще сподівається на те, що правоохоронні органи до кінця розслідують справу, пов’язану з отим віртуальним мільйоном, — висловлює надію Станіслав Гречуха. — Скільки нервів витрачено, часу, коштів, і все, виходить, даремно?

Є ще принаймні два дієві важелі, які допоможуть пожвавити унікальне виробництво. Мова про передачу підприємству спеціалізованого комбайна із Генічеського солезаводу, а також підписання договору про спільну діяльність із столичною фірмою, яка кілька років поспіль купує сіль саме у Геройському. І тут у солеварів надія на Міністерство аграрної політики України, якому підпорядковане ДП «Геройське державне дослідно-промислове підприємство».

Запам’яталися ще слова заступника директора Миколи Цвєткова, для якого Геройське (Прогної) — мала батьківщина, а запах солі як запах материнського молока:

— Наша сіль — рідкісна, і з кам’яною її не порівняти.

— А кримська?

— Кримська теж садочна, але за складом інша. Свого часу, коли підприємство збиралися приватизувати, нашу сіль відправили на аналіз у Швейцарію. Швейцарці були в захваті й готові були щомісяця купувати по 5 тисяч тонн геройської солі. Серед мотлоху старих паперів ми знайшли також лист Міністерства охорони здоров’я колишнього СРСР, який рекомендував застосовувати ропу із наших озер для лікування.

Невже солепромисел не заслужив у держави більш уважного і шанобливого ставлення до себе?