Княгиня Болеслава — автор «Слова о полку Ігоревім»?

— Не помилюся, — каже письменник, — якщо можливих авторів рахують уже сотнями. Нехай моя версія буде навіть тисячною, але вона у своєму роді єдина.

Усі дослідники (крім, здається, двох) упевнені, що поему написав чоловік.

— Почну з головного. З любові. До князя Ігоря. Цю любов помічали багато які дослідники, і вона певною мірою бентежила їх, оскільки ніяк не могла бути пояснена. Уявіть, що такою ось чистою сестринською любов’ю обдаровує невдачливого князя дружинник або боярин, або рівний йому за званням. Не може того бути, й не було! Але приклади цієї щедрої жіночої любові розсипані по всій поемі! Така само любов подарована й великому князеві Святославу Всеволодовичу — одному з головних героїв поеми. Чимало дослідників «Слова...» вважали, що автор — близька людина Святославу Всеволодовичу. В нашому випадку значно ближча — дочка! Ця дочірня близькість легко читається в «Слові...» у кожному згадуванні про князя. Був він не надто удачливий, але в «Слові...» постає як гідний і мудрий правитель Русі, сильний полководець, авторитет, яким може бути тільки батько своїм дітям. Таким Святослав Всеволодович у житті не був, але такий він у сприйнятті автора: по-сімейному зворушливо-близький — мудрий, добрий, овіяний щирою жіночою любов’ю, тільки дочірньою. Чого варта одна фраза: «...тогда Великии Святославъ изрони злато слово, со слезами смhшено...» Йдеться про плач Святослава, про звичайні сльози, які не зміг стримати великий князь. І вони не ознака слабкості, а свідоцтво його чуйної душі, що сприймає чуже нещастя як своє. Все сказане далі Святославом переконує нас у цьому. Тут автор, як і у всьому, що пов’язане з іменем великого князя, не просто свідок, але духовний співучасник, яким може бути тільки дуже близька людина. З дочірньою любов’ю виписано цей образ, саме з дочірньою. І все, що стосується поразки Ігоря, аж до звернення до всіх князів руських — це одне глибоке, щире співчуття жінки. Смію стверджувати, що жоден чоловік не зміг би виразити словом того великого суму й любові, тієї жіночої ласки, що буквально розлита від початку й до кінця в цьому великому творі.

— Однак любов, і не тільки до двох названих князів, у поемі не написана — вона висловлена. А висловити жіночу любов може тільки жінка. Колись, розмовляючи з Борисом Рибаковим, я сказав, що сприймаю «Слово о полку Ігоревім» як плач. Він не відкинув мого припущення. «Слово...» — перший писемний плач. І плачів таких незвично багато в поемі: плачуть дружини, які втратили чоловіків; плачуть «воспеша» діви «на брезh синего моря», плачуть дерева, трави; плаче великий князь Святослав Всеволодович, плаче вся Русь... А візьмімо хоча б неперевершений шедевр — «Плач Ярославни»: «Полечю, рече, зегзицею по Дунаеви; омочю бебрянъ рукавъ въ Каяле рhцh, утру Князю кровавыя його рани на жестоцhмъ hго тhлh...» Чи міг це висловити чоловік? Плачі від древньої Русі й до нинішніх днів виконували тільки жінки.

Отут слід сказати про роль жінки в житті Древньої Русі. Жінки тоді були вільні й шановані. Вони на Русі були не просто рівноправні з чоловіками, а й шанувалися як хранительки родинного вогнища й «дедних» традицій — «свычаев и обычаев». Жінки були освічені на відміну від чоловіків. І походило це ось звідки. Хлопчика в князівських родинах до восьми років виховувала й учила мати. Всю мудрість миру княгиня зобов’язана була передати синові до цього віку: вона вчила його читати, писати, рахувати, Божого слова, розвивала інтелект. Хлопчик, який посвячувався в князі, мав бути грамотним. А для цього матір повинна сама бути освіченою. У вісім років хлопчика віддавали «на чоловічу половину», він опановував «чоловічі» науки, наставляли його в цьому батько та воєводи. Освіта ж дівчинки не переривалася у вісім років, а поглиблювалася і розширювалася. У цьому віці її вже сватали за судженого й часто забирали в сім’ю майбутнього чоловіка, де ще кілька років до весілля опановувала вона різні науки. Займалася цим свекруха — «зведена, споріднена кров» (від давньоруського «свековаться» — поріднитися) — знову жінка! Та й потім, навчаючи вже своїх дітей, жінка продовжувала вдосконалюватися в знаннях. Жіноча Русь поголовно була грамотна. Тепер це доведено, є речовинні підтвердження — берестяні грамоти, веретенця, посуд, з написами, і часом дуже талановитими, жіночою рукою. Я не хочу стверджувати, що на Русі тоді не було високоосвічених чоловіків, але що жінка була загалом більш освічена — це факт.

— Тодішні автори часто засекречували своє ім’я наприкінці твору, називаючи себе в третій особі. Цей літературний прийом — приховану авторську «печатку», підпис — «сфрагиду», у древньому тексті «Слова о полку Ігоревім» виділяли багато дослідників. Однак прочитання її за два століття не привело до однозначного тлумачення. Цитую цей рядок за виданням 1800 року: «Рекъ Боянъ и ходына Святъславля пhстворца старого времени Ярославля Ольгова коганя хоти». Перші видавці переклали це так: «Сказал сие Боян, и о походах, воспетых им в прежние времена. Князей Святослава, Ярослава и Олега». Такий переклад далекий від стародавнього тексту, тому було ще багато різних прочитань, але смисл залишався незмінним, хоча написання рядка змінювалося багато разів. В останній реконструкції, зробленій Д. Лихачовим, давньоруський текст має такий вигляд: «Рекъ Боянъ и Ходына, Святъславля пhснотворца старого времени Ярославля, Ольгова коганя хоти». Реконструкція ця не даремно вважається еталоном. Вона майже до знака повторює те, що містилося в оригіналі, крім єдиного виправлення. Замість авторського «пhстворца» академік пропонує своє: «пhснотворца», заміняючи древнє слово «пhсь» на «пhснь». На мій погляд, робити це неприпустимо, так можна й весь авторський текст переписати! А поява у реконструкції слова «ходина» цілком виправдана. Лихачов вважає, що це ім’я ще одного давньоруського співака. У його перекладі: «Сказали Боян и Ходына, Святославовы песнотворцы старого времени Ярослава, Олега-князя любимцы...»

— Справді, імені Ходина немає в писемних пам’ятках нашої історії. Але було Ходинське поле в Москві, протікала там і однойменна річка. У новгородських селах із часів створення «Слова о полку» відома волость Ходини, яка йменувалася також Ходинами та Ходинцями. Безперечно, всі ці форми походять від давньоруського слова «ходина».

— Дивно, але це рідке слово супроводжувало мене все життя. Уперше почув його в ранньому дитинстві в дуже сумній пісні, яку співала моя бабуся Марфа. Потім замолоду, коли служив в армії.

Наша частина на літо виїжджала у військові табори, в лісову Мещеру, далеко від населених місць. Але поруч були великі торфорозробки, де працювали молоді жінки, вербовані з південних районів Росії. Десяток бараків, їдальня, магазинчик, танцмайданчик. У вихідні там грала радіола. Туди й вирушали щонеділі служиві нашої частини. Не кожен заводив тісне знайомство з поселенками. Але які потім вигадувались оповідки про любовні пригоди! І цим грішили ми всі, без винятку. Усі — «ходоки», крім Льоні Обухова. Був він родом з Вологодчини, на вигляд як хлопчик, але по-старечому розважливий. Льоня був єдиним із нас, хто не ходив у звільнення на торфорозробки. Пояснював просто: «А навіщо? Там одні «ходини». Тоді я зрозумів це як споріднене до «ходока», але в жіночому роді. Високоморальним був Льоня. До речі, в армію пішов він замість свого старшого брата, який був одружений і мав дітей.

Наступна зустріч із цим словом відбулася значно пізніше, у моїх мандрівках Далеким Сходом. Капітан великого рибальського рефрижератора, де на обробці риби працювали тільки жінки, сказав співчутливо: «Шкода мені їх, а що поробиш. Мужика на обробку не затягнеш. А цим і на землі радості немає. Всі, як одна, вдови та розлучені, одне слово — ходини...»

Трохи пізніше довелося знову зустрітися з «ходиною» уже у тверських селах. Бабця в тих краях якось, розповідаючи про своє життя, промовила: «Маманя моя, гірка ходина, більше за все життя заміж-то й не пішла».

А вже в сімдесятих роках, у Болгарії, я запитав у своєї перекладачки Іванки Васєвої, чи є в болгарській мові слово «ходина». Вона відповіла: «Є, так називали дружину турка, виведену з гарему».

І ось останнє. Поруч із нашим будинком, у сусіда, працює бригада тесль із Білорусії. Запитую: «Слово «ходина» у білоруській мові є?» І раптом старший з них каже, та так сумно: «И пойшла-а-а ходы-ы-ына по миру гуляти-и-и-и...» Господи, та це ж та пісня, яку співала моя бабуся! Із чого починалося, до того й повернулося. У дитинстві я запитав бабусю: «Про що ти співала?» — співала вона по-білоруському. «Про самотню жінку, про гірку її долю», — відповіла.

Виходить, що ходина — дружина, яку чоловік «відіслав» від себе. У Древній Русі нелюбих дружин князі відсилали або в дім батька, або в монастир. Про це відомо з літописів і народних пісень.

Яким глибоким і гірким змістом наповнене це слово, що збереглося в народі із старовини до нинішніх днів! А ось у російській літературній мові у своїй первозданності збереглося воно тільки в «Слові о полку Ігоревім». І виходить, що «ходина» зовсім не ім’я, а «відіслана до батька дочка». І батько її — Святослав, а вона «ходина Святославля». Але продовжимо читати далі. В стародавніх літописах дуже часто, щоб визначити, про кого йдеться — про дружину чи про дочку князя, не вказується їхнє ім’я, а пишеться: «Мстиславля», «Ростиславля», «Ярославля», «Святославля»... Але в рядку, що його розбираємо, крім дочки Святослава, є ще одна жінка: «Ярославля Ольга» — або дружина, або дочка Ярослава. Якби автор «Слова...» говорив тут про князя Олега, йому не треба було б вдаватися до такої форми. Та до того ж називати його «коганя», що не одне й те саме з відомим у літературі тюркським словом «каган», котре перекладають як «князь». До того ж Олег Святославич не був ні владикою, ні володарем.

Однак слово «коганя» с давніх давен було відомо в іншому значенні — як «дитя», «крихітка», «маля». «Коганя хоти», де «хоті» означає «улюблена» («хоть» — хотіти, бажати, любити), улюблене дитя. Так воно й написано. Але чиє улюблене дитя? «Ярославля Ольгова коганя хоти». Тут ідеться не про Ярослава й Олега, а про Ярославову Ольгу — дружину або дочку Ярослава. «Ярославової Ольги дитя улюблене». Ярославова Ольга тут — дружина Ярослава Осмомисла. В такому прочитанні це означає, що та сама ходина Святослава ще й улюблене дитя Ярославової Ольги: «Сказала бояни, ходына Святослава, суть творящая старого времени, Ярославовой Ольги дитя любимое...» А чи є така в нашій історії? З’ясовується, є! І долю цієї великої жінки, її творчість можна простежити за давньоруськими літописами. Що я і зробив.

Звернімо увагу ще раз на рядок у новій транскрипції: «Рекъ Боян и Ходына Святъславля, пhстворца старого времени, Ярославля Ольгова коганя хоти». Це власноручний підпис під закінченим нею оповіданням — про все, що ми довідалися до цього, оповіла «песенница», «сказительница» ходина Святославля... Чимало науковців стверджують, що саме цим завершується «Слово...». Все подальше — пізніша приписка іншого автора.

— Ось про що прочитав я в літописах. В 1167 році Святослав Всеволодович (один із головних героїв «Слова...»), тоді князь чернігівський, видав свою дочку Болеславу за сина галицького князя Ярослава (у поемі він Ярослав Осмомисл) — Володимира. Тієї пори на Русі віддавали дівчаток заміж дуже рано, але це не було вступом у шлюб, а тільки входженням у нову сім’ю із правом рідної дитини. Таким чином, мати майбутнього чоловіка ставала й матір’ю майбутньої його дружини. Якщо дівчинка була мала літами, то все її виховання, навчання, турбота й любов лягали на плечі й душу названої матері — свекрухи. В родину галицького князя Болеслава ввійшла дівчинкою дванадцяти-тринадцяти років. А названою її матір’ю стала дружина Ярослава — Ольга, дочка Юрія Долгорукого (в «Слові...» — «Ярославля Ольга»). І для неї на довгі роки Болеслава стала улюбленою дитиною («коганя хоти»). Крім старшого сина Володимира, у сім’ї була ще дочка Єфросинія, яку видали заміж за Ігоря Святославича в 1169 році (в «Слові...» — Ярославна).

— Народилася Болеслава в Новгороді-Сіверському в 1154 році. У сім’ї Святослава Всеволодовича діти, безперечно, любили словесний дар батька. І не тільки в моралі, але в умінні розповісти билину, казку, розказати про своє дитинство й життя... І все це було сприйнято, увібрано в душу Болеславою. Три останні роки дитинства вона провела знову-таки поруч із Ігорем. У них були спільні забави, інтереси, спільні листвиці для читання. І спільні вчителі. Одного з них — літописця, пізніше ігумена Києво-Печерської лаври Полікарпа — зберегла нам історія. І що дуже важливо, були Болеслава з Ігорем однодумці в сприйнятті своєї Батьківщини.

У рік 1167-й велика перезва з молодою нареченою Болеславою вирушила в благословенний стародавній Галич. Їхав у ній сватом уже не хлопчик, а молодий князь, Ігор Святославич, онук Олегів. І як виявилося, їхав до своєї долі — Ярославни.

Галич нічим не нагадував Новгород-Сіверський, Чернігів і навіть Київ, та й ті давньоруські міста, де довелося бувати Болеславі. Князівський двір розташовувався на вершині крутої гори над притокою Дністра, у кам’яному палаці. Князівська гридниця була теж незвичайною — тронна зала з високим князівським місцем, прикрашеним золотом, дорогим камінням та оксамитом. «Галичскы Осмомыслh Ярославе высоко сhдиши на своемъ златокованнъмъ столе».

Уперше побачила тут Болеслава тих, хто через два десятиліття заповнить київську гридницю її батька: «Ту Немци й Венедици, ту Греци й Морава...» Багатоликий і багатошумний був двір. Тут гостював багатоплемінний, вельми знатний і багаторозумний люд. Жив тоді в Галичі й великий руський книжник Тимофій. Галицький двір був відомий як двір освічений. Тут говорили багатьма іноземними мовами, переписували старі й писали нові книги, «суть творили старого времени» — вели літописання.

Але й двір чернігівський був настільки само «многоумен» і багатий на книжність. Болеслава на час входження в нову родину була грамотна, досягла успіхів у писанні й читанні. Стати «пhстворцом» вона мала можливість із дитинства. Жінка-літописець на Русі не рідкість. Але про це в нас якось не заведено говорити.

У родині Ярослава Галицького, крім старшого сина Володимира, відома ще й дочка Єфросинія, трохи молодша за брата, годилася Болеславі в подруги. Вони прожили в тісній сімейній дружбі три роки. В 1169 році Ярослав віддає дочку заміж за Ігоря Святославича. В «Слові...» вона Ярославна. Після заміжжя і від’їзду до Новгорода-Сіверського рідної дочки княгиня Ольга, дружина Ярослава, всю свою любов віддала дочці названій, звідси й «коганя хоти».

Жилося їм у Галичі непросто. В 1173 році літопис зазначає: «В томъ же лhтh выбhже княгиня Ярославля з Галича въ Ляхы съ сыном Владимиромъ... і мнози бояре с нею». Втеча Ольги Юріївни з Галича була спричинена тим, що Ярослав Осмомисл привів у дім коханку Настаську із суразенком-сином. Тому й прізвисько в нього таке, адже в народному розумінні «осмомисл» — розпусник. До речі, це прізвисько вжите тільки в «Слові о полку Ігоревім».

Майже рік провели втікачі на чужині. Судячи з літописів, князівська Русь співчуває Ользі й засуджує невірного чоловіка. Князь Святослав Мстиславич, онук Мономаха, дає Володимиру, чоловікові Болеслави, місто Червень і цілує хрест, щоб допомагати йому у всьому. Князь турівський Святополк кличе княгиню до себе в Турів, обіцяючи піти на Ярослава війною: «А князя твого имем». І ще чимало князів на Русі готові до походу на Ярослава, щоб допомогти гнаній княгині Ользі з дітьми. Дорогою до дарованого Володимирові міста Червень він одержує звістку знову-таки від Святополка Турівського: «Пойди скорее к Галичу. Отца твого яли, а приятелей його... избили, а есть твой ворог Настаська». Далі літописець повідомляє: «Галичани же накладаше огнь сожгоша ю (Настаську), а сына ея в заточение послаша, а князя (Ярослава) водивше ко хресту, яко ему имhти княгиню въправду, и тако уладившеся». Але миру в родині не вийшло.

Уже в наступному 1174 році «выбежал Владимир, сын князя Ярослава Галицкого, к Ярославу Изяславичу в Луцк, тот взялся ему искать волости у отца его. Ярослав же Галицкий послал к Ляхам за помощью и дал им 3000 гривен серебра и два города на кормление. И послал в Луцк сказать Изяславичу: «Пусти сына моего ко мне, аль пойду на тя ратью!» Тот, испугавшись, что пожгут его волости, отправил несчастную семью в Торцк к Михалку, к брату княгини Ольги». Але й у Михалка не знайшли втікачі спокою. Князі Ростиславичі — Рюрік і Давид (обидва згадуються в «Слові...») обложили Торцьк. Однак Володимира із княгинею Ольгою там уже не було. Цікаво, що в усіх цих подіях, відзначених літописом, ім’я Болеслави не згадується. Не названа вона й далі. Але те, що вона перебуває із чоловіком і свекрухою — безперечно, і це підтверджує безіменний автор. Передбачаючи загрозу, що нависла над «галицькими втікачами», Святослав Всеволодович пропонує їм притулок у себе: «И оттуда (з Торцька) позвал Святослав, тесть его (Володимира), их в Чернигов». Далі літописець повідомляє, що збирався Святослав відправити їх у Суздаль до Андрія Боголюбського, ще одного брата Ольги, але не зробив цього — шлях туди став небезпечний. І знову немає ні слова про Болеславу в літописі. Чому? Тому, що безіменний літописець — сама княгиня Болеслава.

Велика смута прийшла на Русь тієї пори. Андрій зібрав величезне військо й рушив його на Ростиславичів до Києва. Старшим із князів виявився в ньому Святослав Всеволодович, загальним воєводою — Борис Жидиславич, а головним в «молодшій» дружині — Ігор Святославич. Про цей похід докладно оповідає літопис. Отут безіменний автор намагається бути гранично об’єктивним в оцінці того, що відбувається, адже битва їде між близькими людьми. І літописець цей, безсумнівно, Болеслава. Уже в цьому записі виникає художній почерк майбутнього творця безсмертного «Слова...».

Розбрат закінчився поразкою для Андрія й Святослава. Розбите військо повернулося ні з чим. А потім у Суздалі була змова, внаслідок якої по-звірячому вбили князя Андрія. Нам відомо, що Ольга з Болеславою встигли до того прийти в Суздаль. Зазначимо тільки, що «Повість про вбивство Андрія Боголюбського» — найяскравіша за своїми художніми достоїнствами в усьому давньоруському літописанні, знову-таки почерком своїм у багатьох місцях близька до «Слова о полку Ігоревім». Написана вона, безсумнівно, людиною, близькою Андрію Боголюбському, і очевидцем тих страшних подій, свідками яких були княгині Ольга й Болеслава.

Відновлюючи події в родині Ярослава Галицького, ми все ще не знайшли шукане нове ім’я Болеслави — ходина. Та й немає його в давньоруському літописанні, як і немає самого імені княгині. Однак це не заважає встановити суть того, що відбувалося в подальшому її житті. Незабаром після описаних подій Володимир Ярославич помирився з батьком і повернувся до Галича. Швидше за все, разом із дружиною, але без матері. Княгиня знайшла собі притулок в одному із суздальських монастирів. Літопис відзначає, що в 1179 році Ольга хрестила в брата Всеволода його четверту дочку. А під роком 1181-м читаємо: «Преставися благовhрная княгиня Ольга, сестра Всеволожа великого, нареченая чернhчьскы Ефросиния, месяца июля въ 4 день; и положена в святъй Богородице Золотоверхой». Цікаво, що мати в чернецтві прийняла ім’я своєї дочки.

А в Галичі в 1176—1177 роках відбувається подія, що вельми нагадує те, що сталося з Ярославом в 1173-му. Порок любовного легкодумства передався й синові Ярослава — Володимирові: й він, зв’язавшись із якоюсь попівною, назавжди відсилає Болеславу до її батька. Болеслава стає ходиною.

Ярослав незабаром знову виганяє сина. І якщо раніше вся князівська Русь готова була допомагати молодому князеві, то тепер він ніде не знаходить співчуття. Князі відмовляють йому в притулку, навіть рідний дядько Всеволод відсилає від себе. І тільки Ігор Святославич приймає свого шурина, виявляючи до нього увагу й честь. Владимир три літа живе в Ігоря та сестри з новою своєю родиною — попадею й двома синами. Всі ці літописні відомості не позбавлені суму і якоїсь жалості до непутящого князя. Надалі ці сум і жалість будуть присутні ще не в одній літописній згадці про Володимира Ярославича...

— В «Історії держави Російської» Карамзін стверджував, що автор «Слова...», безсумнівно, мирянин, «ибо монах не дозволил бы себе говорить о богах языческих». Цю думку поділяє більшість дослідників, намагаючись знайти автора серед наближених княжих людей. Але такі спроби не увінчалися успіхом, оскільки сам текст «Слова...» суперечить цьому. В підсумку була прийнята думка відомого філолога Ржиги: «Слово о полку Ігоревім» склалося не в дружинному середовищі, а в князівському, ...або сам автор був князем, або він був... тісно пов’язаний із князівським родом». Можна пригадати багато версій, але жодна з них не суперечить тому, що саме княгиня Болеслава була автором, якого так довго шукали. Те, що не міг сказати князеві князь, не викликавши кревної образи, обурення і навіть відкритої ворожнечі (а безсторонніх висловлень в «Слові...» про минулих і нинішніх владик безліч), могла цілком вільно висловити княгиня. Адже в ній злилися всі родовідні гілки Володимира Святого (в «Слові...» — «старого Володимира»). Вона правнучка Володимира Мономаха, Олега Святославича, Всеслава Брячиславича — родоначальників усіх руських князів, її сучасників. Болеславі вся Русь рідня! І це ще один довід на користь нашої версії.

І останнє: академік Рибаков, який багато років віддав вивченню поеми, зазначав, що «рука автора» прозирає як у Галицько-Волинському, так і у Київському, і Чернігівському Святославовому літописах, припускаючи, що літописець-галичанин міг пізніше стати літописцем Святослава Всеволодовича й автором «Слова...». Але шукав його серед чоловіків...

Чернігів.