На бал до Острозьких та Сангушків

Коли мова заходить про перспективи туристичного бізнесу на Хмельниччині, здебільшого зітхаємо. Так, є що показати, є де побувати, от тільки... На подорож до історичних місць та пам’яток відважуються або екстремали, або традиційні шкільні екскурсії під час канікул. У найкращий сезон про наплив навіть українських туристів говорити не доводиться, не те що європейських. Виняток — хіба що Кам’янець-Подільський, який останніми роками зробив спробу туристичного прориву. Але для багатьох гостей краю і досі залишається невідомим, що Квітка на камені — це лише один із сотень прекрасних дарунків, які залишили для нас предки та історія. Можливо, найбільша біда не в тому, що завжди не вистачало коштів на їх реставрацію, а в тому, що ми знати не хотіли про них. Понині багато історичних таємниць краю відкривається завдяки старанням краєзнавців-любителів, а не офіційної історичної науки.

Може, хтось не повірить, але досі не відомі факти заснування першої і дотепер найвищої польської військової нагороди «Vіrtutі Mіlіtarі» оприлюднив колега-журналіст Валентин Бендюг. Два роки тому він раптом засумнівався, а чи справді була у 1772 році битва польських та російських військ під Зеленцями у Старокостянтинівському районі, на честь якої і був заснований орден. До цього часу вважалося, що події, пов’язані з переділом земель Речі Посполитої, відбулися саме там. Двадцять років тому, відзначаючи її річницю, у Зеленцях навіть установили обеліск. Але історик звернув увагу на майже однакове польське написання двох сіл — Зеленці та Жилинці. А це — за кілька десятків кілометрів, тож пошуковці з культурного заповідника «Меджибіж» почали там шукати сліди битви і — знайшли. Кулі, фрагменти зброї вкривають жилинецькі землі, на відміну від зеленецьких.

Здається, щоб покласти край науковим суперечкам, треба небагато: дослідити поле бою і нарешті встановити не тільки історичну справедливість, а й місце, де поховані сотні людей.

Але тут виникли суперечки: якій районній владі фінансувати ці дослідження, адже села — у сусідніх районах? Та й з пам’ятним знаком незручно вийшло. Не просити ж тепер поляків, щоб ще один встановили. А самим шукати кошти ще й на це...

Про це можна було й не згадувати, бо хто з істориків застрахований від помилок? Якби тільки ці помилки не повторювались у значно більших масштабах. Так, під час святкування ювілею легендарної битви Хмельницького під Пилявою з’ясувалося, що, найпевніше, битви там і не було. Вона відбулася в іншому місці, і нинішній пам’ятний знак стоїть не там, де упокоїлися тисячі українців. Побувавши на святкуванні й дізнавшись про це, Президент пообіцяв, що не тільки буде встановлена історична правда, а й на козацьких могилах виросте цілий меморіальний комплекс. Але тим справа і закінчилася.

Таке враження, що наша пам’ять, повага до предків і патріотизм залежать тільки від гривні. Але ж не треба було ні копійки, щоб зруйнувати, розбити, знівечити. Ізяславці навіть не старшого, а середнього віку пам’ятають, як виламували вікна-двері з палацу князів Сангушків, як по-сатанинськи розоряли княжу родову усипальню, як ледь не перетворили на звалище замок Рогнеди... А яким блюзнірством було перетворення монастиря бернардинців на... в’язницю для довічників. Але, як іронічно зауважують ізяславці, може, саме це вберегло від руйнації одну з найпримітніших споруд міста, зведену ще у 1603 році.

Історія та споруди середньовічного Ізяслава нічим не поступаються найцікавішим місцям Європи. Місто, засноване ще за часів Київської Русі, розбудовували князі Острозькі, Заславські, Сангушки. Недарма окрім магдебурзького права воно пишалося своєю неофіційною назвою княжої столиці. В середині XVІІІ століття розкішний палац для князя Сангушка почав зводити один з наймодніших європейських архітекторів Пауло Фонтана. Сюди привезли дві сотні полотен голландських майстрів, колекцію давньої китайської порцеляни, чудову бібліотеку. Серед гостей палацу був Олександр Суворов і цар Петро І. 

Ще кілька десятиліть тому частина приміщень палацу була функціональною, там мешкали люди. Але просто на очах він почав перетворюватись на руїну.

Що з того, що палацовий комплекс є пам’яткою архітектури національного значення, коли насправді він став «нічийною» руїною — немає ні облікової документації, ні техпаспорта, ні проекту землеустрою. Місцева влада плекає надію перетворити стародавнє місто на державний архітектурний заповідник. Але тільки обґрунтування такого кроку, обстеження та паспортизація об’єктів потребують не менше чверті мільйона гривень. Далі потрібне відповідне рішення Кабміну, а головне — кошти на реконструкцію. А де їх взяти, коли навіть огорожу немає за що звести.

Будь-яка подорож за кордон викликає у хмельничан заздрість: це ж і ми могли б заробляти шалені гроші на туризмі! Але забуваємо про головне — не вистачає серйозних інвестицій. Адже не повезеш туристів на місця розрухи і занепаду. Їм потрібне видовище і комфорт. А за що це створити?

В Ізяславі довелося почути цікаву пропозицію від місцевого бізнесмена Бориса Яцкова. Мовляв, він готовий вкласти у реконструкцію палацу 50 мільйонів гривень, відбудувати його, облаштувати навколишню територію. Але це повинно стати його бізнес-проектом. Поселившись у палаці, одягнувши старовинні вбрання, провівши кілька вечорів на балах, гості б отримали не просто ілюзію перебування у середньовіччі, а можливість реально пожити тим життям.

Ідея дуже цікава. А чи проста для втілення? Бо одне — зробити ремонт у стилі середньовіччя, зовсім інше — провести дослідження, довірити справу професійним реставраторам, поставити все на науково-історичне підґрунтя. Тут навряд чи 50 мільйонів вистачить. Та й чому сама держава вперто відмовляється від подібних інвестицій? Хіба доходи від туризму були б зайві для місцевої громади?

Відповідь тут, як правило, одна: поки що подібні втрати не на часі. Отож за останні п’ять років ізяславці змогли отримати на реконструкцію своїх пам’яток лише один бюджетний мільйон. Що й казати, малувато.

Подібна ситуація практично у всіх районах і містах краю. У Старокостянтинові, приміром, вирішили підтримати ідею перетворення старовинного млина на середньовічний готель. Споруду навіть продали бізнесмену. Але справа не зрушила з місця. Хоч уже й маршрути розроблено, і цікавий історичний матеріал дібрано, але замок князя Острозького, збудований у ХVІ столітті, залишається в аварійному стані. Про ще давніші пам’ятки — Київської Русі, трипільської культури, а вони теж є на території району, уже не йдеться.

Тим часом, як підрахував міський голова Микола Мельничук, лиш за один турсезон Старокостянтинів міг би мати до ста тисяч гривень прибутку. Міг би, але не має.

Усі бажані туристичні доходи залишаються для області поки що лише гіпотетичними планами. І значною мірою через те, що більшість пам’яток вражає не своєю красою, а насамперед бідністю і жалюгідністю. А хіба на цьому заробиш гроші?

Хмельницький.