Агроутопія за наші кревні

Ось доповідач каже про те, що потужним стимулом збільшення виробництва є експорт. «В імпорті продуктів, за оцінками експертів ООН, мають потребу 36 країн світу». З цим можна погодитися. Звісно, чимало африканських держав потерпають від голоду. Але якби їм було чим платити, то й не було б у тих країнах величезного дефіциту продовольства. Тобто Україні, щоб успішно торгувати, треба спочатку продумати, як підняти їхню платоспроможність.

Тепер ще одна цитата з виступу. «На сьогодні зменшення поголів’я сільськогосподарських тварин становить: великої рогатої худоби з 25,2 млн. до 4,8 млн. голів (з 1990 року. — Авт.) або скорочення у 5,2 разу. Це призвело до зменшення обсягів виробництва продукції скотарства, наприклад, молока — у 2,7 разу, яловичини — у 4,4 разу, а виробництва м’яса свинини — у 3 рази». То де ж, виникає запитання, була увесь цей час наша наука? На Марсі, на Місяці, коли скорочувалося? Як наука протистояла цим процесам? Чи показала академія на прикладі своїх дослідних господарств, як зберегти поголів’я?

А ось Михайло Зубець констатує: «З окремих видів продукції не досягнуто обсягів виробництва, які б забезпечили фізіологічні норми харчування населення... Споживання овочів становить 85 відсотків до норми, плодів, ягід і винограду — на рівні 51, молока та молочних продуктів — на рівні 44 відсотки і м’яса та м’ясопродуктів — на рівні 62 відсотки. З виробництва молока, м’яса і плодово-ягідної продукції Україна стоїть на межі продовольчої небезпеки». Хоча, зайдімо в магазин чи на базар — полиці ломляться від сільгосппродуктів. Одним збільшенням обсягів виробництва харчів, звісно, проблему не вирішити. Як на мене, більш нагально стоїть питання підвищення якості тієї самої сільгосппродукції.

Але у доповідача висновок такий: «Рішення наведених вище завдань потребує негайного реформування АПК». Виявляється, те, до чого дореформувались, й до чого шановний Михайло Васильович також доклав зусиль — то це «здійснено лише загальні організаційні перетворення». І, з’ясовується, «основні зміни, які мали б забезпечити ефективність аграрних реформ, досі не реалізовані». Розігнали колективні сільгосппідприємства — це організаційні перетворення. Розкрадене майно господарств, розбиті корівники, повирізувані на металобрухт цукроварні — також перетворення. Натомість, здобутки перетворень — реформатори стали Героями України (чи не так, Михайле Васильовичу?!). Хоча, заради справедливості, тут треба додати — спостерігається й інша тенденція. Серед керівників сільгосппідприємств чимало Героїв України — здебільшого, це ті, котрі усупереч поставленому завданню зберегли свої колективні господарства. Проте можна не сумніватися, вестимуть нас шукати світле завтра села не ті, хто створював, а ті, які руйнували «до основанья».

А тепер — найцікавіше. Аграрне майбутнє коштує недешево. Нам, платникам податків, доведеться розщедритися. Михайло Зубець переконує, що «сільське господарство України потребує інвестицій в основні засоби виробництва на рівні 248 млрд. грн. Їх необхідно інвестувати у виробництво протягом найближчих 3—5 років».

На думку вчених академії, «крім традиційних бюджетних коштів, повинні бути додатково залучені й кошти міжнародних валютних інвестицій зі Світового банку, Міжнародного валютного фонду і Європейського банку реконструкції і розвитку під державні гарантії для кредитування села. Можливим є і залучення коштів приватних інвестиційних фондів під гарантії уряду. За рахунок цих джерел можна було б залучати до 80 млрд. грн. на рік». Що й казати, реформа влетить громадянам у копієчку. Кредити ж бо треба повертати. А мені пригадалося, як доморощені реформатори закуповували під гарантії уряду зернозбиральні Джон Діри. Під гаслом технічного переоснащення на цю справу з десяток років тому кинули сотні мільйонів доларів. Комбайни ті й тепер успішно молотять у приватних структурах, а гроші від цього хтось успішно складає до власних кишень. Проте за американську техніку країна змушена була розраховуватися з бюджету.

Ще одне із запропонованих на зборах фінансових джерел. Михайло Зубець пропонує «ввести обов’язковий збір на товарообіг і сформувати Фонд підтримки українського села шляхом введення спеціалізованого податку на товарообіг у нашій державі в обсязі 1 відсотка (тобто податок з продажу). За попередніми розрахунками, це дасть змогу щороку залучати до фонду 25—30 млрд. грн. Такий підхід дозволить уникнути негативного впливу інфляції на поповнення фонду».

Це, якщо порахувати, що абстрактна родина на місяць витрачає близько шести тисяч гривень за рік, на податок з сімейного бюджету піде принаймні 700 гривень... Я не проти «врятувати село», але не хочу, щоб мої чесно зароблені кревні йшли на примноження прибутків власників аграрного бізнесу. А скільки вже наших грошей витрачено на такі ось «реформи». Тому, вибачте, але не треба — це ми вже проходили!