Років п’ятнадцять тому, дивлячись на руйнацію навколишніх господарств, я ніколи не повірив би, що нашу Кирнасівку спіткає така само участь.

 

У путівнику «По Подільському краю» написано: «На північ від Тульчина — селище Кирнасівка із старим та новим цукровими заводами, потужним заводом залізобетонних виробів, колгоспом-мільйонером, високорентабельною птахофабрикою, іншими підприємствами для випуску товарів народного споживання, добре розвиненою соціально-побутовою сферою, багатою, цікавою та змістовною історією. Як видно із актів початку століття, колись воно називалось Краснополем. Нинішня назва Кирнасівка, можливо, походить від слова «Кирноси» — так називали диких свиней, що в надлишку тут водились у Чорному лісі...»

Цукроварня вистояла при німцях — добили свої

З гордістю пригадую, що в нашому селі на 6,5 тисячі жителів було понад 3,5 тисячі робочих місць. На роботу до нас привозили автобусами людей з усієї округи. На старому цукрозаводі мали роботу понад 180 чоловік. Цукроварня вистояла під час революції, двох воєн, працювала при німцях, поляках, румунах, і ніхто не посмів зазіхнути на її майнову цілісність. Проте прийшли «свої», «рідні» нові українці і те, чого не дозволяли собі вороги, вчинили наші. Обладнання порізали на метал, залишивши німим свідком тільки заводську цегляну трубу з великими буквами посередині «СРСР». Далі під «ніж» потрапив завод залізобетонних виробів, потім — асфальтовий і пішло, поїхало...

Новий цукрозавод, побудований в 60-х роках минулого століття, уже давно не кличе своїм гудком робітників на зміну. Мало віриться в те, що тут знову колись варитимуть цукор. Натомість на останках руїн знищених та зачахлих виробництв з’явилися, як гриби після дощу, підприємства-скороспілки різних форм власності, серед яких чи не найбільше генделиків. Загалом на них набереться не більше чотирьохсот робочих місць. Приблизно стільки само будинків стоять порожні в селі.

У 2009-му в Кирнасівці народилося 38 немовлят, зате померло 96 людей. Сумно... Село деградує і вимирає.

Якось потрібно було сусіду зробити двері, то на все велике село не зміг знайти жодного тямущого майстра. Це за того, що колись працювали три столярні цехи і п’ять майстерень.

— Одні майстри уже повмирали, інші немічні, а хто ще може робити, подався у світи, — скаржився чоловік. — Де тільки доля не носить нашого брата-кирнасівчанина!

Сільська молодь не має жодних перспектив у реалізації своїх планів, нині це найбільш незахищена та уразлива частина населення країни, через те всі переповненими поїздами та електричками рвонули у великі міста.

Поневіряються діти, батьки та мами по міських кутках, гуртожитках, часто живуть, де доведеться, в антисанітарних умовах, але працюють і заробляють хоч якусь копійчину. Міський житель за таку мізерію не трудитиметься.

«Колхознікам» перспективи нема

«Колхознікам», як їх дехто зневажливо називає, у великому місті перспективи нема. Квартири за такі гроші, як їм платять, не купити, хоч живи два життя. Це за умови, що нажите за багато років важкої виснажливої праці сільське майно знецінилось до ду-уже смішних цін.

«Циганське» життя селян у містах негативно впливає на дітей. Батьки не можуть приділяти належну увагу їхньому вихованню. Приїздять додому в ліпшому разі на вихідні. Хоча більшість працює навіть у такі дні. Діти бачать батьків тільки на великі свята. Розрадою старим людям залишилася хіба що церква. Швидко розростається новий цвинтар. У нас їх два. У різних кутках села. На старому майже нікого не хоронять, немає місця.

Колись внизу, десь біля річки, неподалік від «червоного» поля селились давні люди. Колись, ще до татар, називали це поселення «Краснополем». Через те, що тут, крім поля та кількох хатин, нічого не було. Невже все це повернеться знову? І називатиметься Кирнасівка, як у ХV столітті — Краснополем?

Виживають мої односельці, хто як може. У кого є сили, їздять в Одесу. Продають, що виростили на городах. Хто свиню заріже, чи бичка заб’є — теж на поїзд, і на Привоз. Горбатяться так, що світу білого не бачать. Дехто вручну обробляє по 40—60 соток землі. А що мають за те? Селянський товар йде за безцінь. На ньому інші наживаються. Вершки збирають перекупники.

— Ми свого воза уже якось допхаємо, — кажуть старші, — а що робити дітям?

Глиняне щастя

Людей літнього віку називають в селі «осидичі». У них вже ні сил, ні здоров’я, щоб хоч якось змінити на краще своє життя. Чи мають вони заміну? Хто після них прийде порати їхні городи? Чи повернуться на родинне обійстя внуки? Важко сказати.

Новий селищний голова Василь Процишин — наш, місцевий, людина з багатим життєвим досвідом, хоче відродити славу рідного селища. Нелегко це зробити. Його зусиль для цього замало. Потрібна державницька соціально-спрямована політика, більше того, п’ять років для цього замало. Але згадаймо стару легенду. Коли Бог зліпив людину, в нього залишилося ще трохи глини. Він довго думав над нею, а тоді запитав у людини, щоб вона хотіла побачити з цього шматочка. «Зліпи для мене щастя і хай воно завжди буде зі мною», — відповіла людина.

— А яке воно? — поцікавився Всевишній.

— Особливе, і у кожного своє, — почув у відповідь.

Тоді Бог не став нічого робити. Залишив людині глину і сказав: «Ось тобі щастя! Воно завжди буде у твоїх руках і яким воно вийде, залежить тільки від тебе».

Відтоді люди мають те щастя, яке спроможні самі собі «виліпити». Тому й живемо по-різному. Одні народи, дружно об’єднавшись, живуть добре. Ми ж маємо те, що виліпили, або, як кажуть, маємо, що маємо.

 

Кирнасівка 

Тульчинського району 

Вінницької області. 

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.