Троянди й колючки доктора Любчака

П’ять років під землею, щоденно в екстремальних умовах, де стосунки між чоловіками позбавлені фальші, викристалізували й остаточно сформували моральний кодекс Віктора Любчака: ніколи не зраджувати своїх принципів і переконань. Хоча, звичайно, бачив, наскільки легше і комфортніше в соціумі тим, хто вміє прилаштовуватися, уникає конфліктів та догоджає начальству. Але Любчаку така «флюгерська» філософія завжди була чужа. Він не пройде мимо підлості чи неправди.

Уперше по-серйозному Любчак став у боротьбі «за правду» на пря з деканом медінституту, де навчався після армії, коли привселюдно наступив тому на «брехливу мозоль». Візаві затаїв образу на роки й «відігрався» після закінчення навчання, коли замість омріяного Далекого Сходу розподілив правдолюба до провінційних Сум, які в ті часи асоціювалися в медиків із засланням.

Однак тоді талановитих навіть в Україні примічали. У Сумах на молодого лікаря чекала блискуча кар’єра хірурга. Завдяки глибоким знанням і ґрунтовній підготовці Любчак за півроку вже очолював хірургічне відділення 5-ї міської лікарні. Усе складалося якнайкраще: визнання колег, авторитет у хворих, десятки бездоганно виконаних складних операцій. Та прийшов час круто змінити долю. Ми навіть не запитували у Віктора Панасовича, чи не шкодує, що колись перекваліфікувався з хірурга на трансфузіолога? Його здобутки на посаді директора, головного лікаря станції переливання крові (теперішня її назва — обласний центр служби крові) промовисто кажуть самі за себе. Саме при Любчаку Суми стали в Україні епіцентром, своєрідною лабораторією освоєння нових підходів до організації донорства, впровадження сучасних методів заготівель і переробки крові.

З його легкої руки сумчани перші відмовились від спонтанного залучення людей до здавання крові й перейшли на формування контингенту постійних, «кадрових» донорів. Це дало змогу налагодити систему регулярних профілактичних оглядів донорів і значно здешевити вартість процедур забору сировини. У поєднанні цієї практики з новітніми технологіями вдалося звести відходи крові практично до нуля. На жаль, цей досвід  і досі не набув поширення в країні, через що в каналізацію зливається, наприклад, еритроцитної маси у грошовому еквіваленті щороку приблизно на 100 (!) мільйонів гривень. Саме стільки коштів потрібно на забезпечення компонентами і препаратами крові майже третини областей України.

За ініціативи доктора Любчака у Сумах уперше в країні було освоєно апаратний метод плазмаферезу (очищення крові). Цих операцій, у багатьох випадках єдиної радикальної можливості відновити здоров’я або й урятувати життя, тут проведено більше, ніж загалом в Україні, — майже 100 тисяч! Суми також стали піонером масового виробництва препаратів крові в Україні, які до цього виготовлялися в лабораторних умовах або імпортувалися. У місті навіть відбулась міжнародна конференція трансфузіологів з 14 країн, які високо оцінили тутешню оптимальну модель економіки, організації та управління технологічними процесами.

Підприємство й досі тримає марку кращого профільного закладу галузі. «Завдячуючи передусім госпрозрахунку», — підкреслює Любчак. З 1992 року і на сьогодні Сумський центр крові — єдиний в Україні не бере на своє утримання з обласного бюджету жодної копійки, ще й податки справно платить до державної казни.

Нині Любчак — знана і авторитетна фігура в міжнародних колах лікарів-трансфузіологів. Чимало країн відвідав на запрошення колег. Побував і за океаном, де читав лекції для медиків і студентів у п’яти американських штатах. Окрім ділових контактів, запам’яталася зустріч з колегою в Лос-Анджелесі. У приватній бесіді чоловік поскаржився: 16 років у шлюбі, а дітей немає. До яких тільки клінік по всьому світу не зверталося подружжя — даремно. Любчак зголосився зарадити проблемі, але за умови чіткого дотримання його приписів. За півтора року в сім’ї з’явилися одразу двійко малюків, і щасливий батько примчав в Україну з далекої Америки, щоб подякувати лікарю за диво.

Власними авторськими методиками, із застосуванням препаратів крові та фізпроцедур, доктор Любчак зцілює кілька десятків інших недуг: імунодефіцит, особливо в дітей, бронхіальну астму, гострі гепатити, простатити, виразку шлунка, мастопатію, спайки, радикуліти... Обнадійливі результати показують спостереження за групою хворих на розсіяний склероз. Як повністю позбутися його, сучасна медицина не знає. Проте доктор Любчак зазначає: стабілізувати стан організму, не дати хворобі прогресувати можна.

Він усе встигає: приймати хворих, консультувати колег, вирішувати господарські справи, писати статті, займатися громадською діяльністю. Любчак розробив концепцію реформування служби крові в Україні та області, є співавтором Закону «Про донорство крові та її компонентів», автором низки указів Президента та постанов уряду щодо служби крові. Обласний позаштатний трансфузіолог, президент Асоціації працівників і донорів Сумщини, науковий керівник малої академії при Сумському медичному інституті...

Непересічний інтелектуальний і фаховий потенціал, неабиякі організаторські здібності Любчака могли б принести набагато більше користі суспільству, якби, як він каже, не одне «але». Керівник зазначає, що влаштовує не всіх високопосадових клерків, бо не дає їм спокійно жити. Постійно чогось домагається, набридає пропозиціями. А ще — надто вже безкомпромісний, особливо в питаннях, які шкодять справі. «Для начальства я людина незручна», — зізнається наш візаві.

...Засідає якось тендерна комісія Міністерства охорони здоров’я України з питання закупівлі обладнання. Усі присутні за те, щоб віддати перевагу одній із представлених на конкурсі відомих торгових марок. Усі, крім Любчака, який цифрами та аргументами доводить хибність колективної думки. Віктор Панасович наполягає, щоб у протоколі записали його висновок. Записати — записали. Але після інциденту, розповідає Любчак, було затверджено новий склад комісії вже без нього, певно, щоб не заважав.

Виступаючи на колегії міністерства, він акцентував увагу на тому, що синтетичний препарат не здатен проникнути всередину клітини, відшукувати і знищувати вірус, у тому числі й грипу. Тож навіщо, запитує Любчак, витрачатися на закупівлю імпортних хімпрепаратів, якщо маємо свій чудовий і дешевий засіб, виготовлений із крові. Що ж до вакцинації, то й тут потрібно переглянути усталену політику. Після вакцинації, переконує Любчак, приблизно 10 відсотків людей набувають імунітет до вірусних захворювань. А ось застосування готових антитіл дає незрівнянно кращий результат. Однак порушена ним тема не знайшла продовження, засмучується Віктор Панасович.

І все-таки високі чини давали хід його ініціативам. Хоч не так часто, як хотілося б Любчаку. Так, завдяки його наполегливості в Україні нарешті заборонили переливання цільної крові, від чого цивілізовані країни відмовилися давним-давно. Добився він, щоб у Київському інституті післядипломної освіти медпрацівників організували кафедру трасфузіології. Щоправда, Віктор Панасович вважає це напівкроком, оскільки у нас жоден медичний навчальний заклад планово не готує спеціалістів із крові. І це за того, що, за статистикою, саме через недостатню кваліфікацію медперсоналу трапляються майже всі випадки небажаних реакцій і ускладнень під час переливання крові. Віктор Любчак власноруч підготував і проект наказу, згодом підписаний міністром, про створення міжрайонних центрів служби крові. Укрупнення забезпечувало б і багатомільйонну економію бюджетних коштів у масштабах країни, і оперативніше постачання компонентів крові лікувальним закладам. Два роки збігло, але ніхто так і не взявся за виконання того наказу. Разом із колегами з Харківської фармакадемії Любчак створив навчальний курс і програму підготовки провізорів-технологів препаратів крові, та в міністерстві й цей проект поклали під сукно...

Кілька колишніх представників обласної ради спробували було подати загалу негативний імідж Любчака — ледь не ворога народу. Він, мовляв, і підприємство самочинно приватизував, і, маніпулюючи захмарними цінами, наживається на хворих.

А факти такі. Розповів Любчак, що в 1992 році на хвилі реформування і лібералізації економіки уряд прийняв рішення про переведення великого переліку бюджетних організацій (у тому числі і станцій переливання крові) на самозабезпечення. На виконання рішення облрада та облдержадміністрація розпорядилися створити товариство з обмеженою відповідальністю. У масштабах країни експеримент прогорів, і згодом усі донорські центри повернулися на державне утримання, крім сумського, який з усіх показників став кращим в Україні. І коли колектив «наростив м’язи», істотно збільшив активи і прибутки, деяким чиновникам знову закортіло командувати підприємством. Посипалися наполегливі пропозиції Любчаку повернутися під юрисдикцію облради. І хоч такий варіант не зовсім влаштовував, колектив, щоб не загострювати стосунки, зрештою, погодився. Та невдовзі задумався, чи не зацікавила чиновників, можливо, земелька? Чи вийде так, що колектив залишиться при своїх інтересах. Суперечка стала предметом судової тяганини. Що ж до цін на продукцію центру, то вони, запевняє Любчак, одні з найнижчих в Україні; численні планові і позапланові перевірки «під мікроскопом» жодного разу не виявили найменших порушень у ціноутворенні. Підприємство справно, у повному обсязі виконує всі заявки лікувальних закладів, чого не скажеш про платежі останніх: їхня заборгованість центру перевищує нині 500 тисяч гривень.

Не міг достукатися Любчак і до деяких колишніх працівників обласного управління охорони здоров’я. Два роки, за словами Віктора Панасовича, у нього не виходило виступити на колегії управління. А хотів він поставити запитання, відповіді на які має право знати громада.

Чому, скажімо, за гострої нестачі донорської крові (область, за даними Любчака, забезпечена нею лише на чверть від потреби) другу п’ятирічку поспіль на Сумщині (єдиний регіон в Україні) не приймали розроблену центром служби крові програму розвитку донорства і не фінансували передбачених нею заходів? Чому, попри очевидні економічні вигоди, виступали проти централізації служби крові? Чому не впроваджувалися нові технології? Ще були у нього запитання і до лікувальних закладів, що користуються препаратами крові, і до роботи ради з трансфузіології. Чому його пропозиції відкрити, для пожвавлення донорського руху, в деяких районах відділення центру натикаються на глуху стіну? Сподіваємося, нове керівництво почує Любчака.

А ще розповідає доктор, що центр служби крові залишився без замовлень (попри високу потребу), змушені згорнути випуск життєво необхідних препаратів. Але насамперед у скруті опинилися хворі. Тепер вони повинні по всій Україні шукати дефіцитні ліки і переплачувати за них. Якщо, приміром, до цього сумський гамма-глобулін-антирезус, конче потрібний майбутнім мамам у випадках загрози переривання вагітності, коштував 38 гривень, то нині в аптеках за нього правлять до 1000 гривень...

...Невблаганно спливає час. Переважна більшість тих, хто не дослухався до доктора Любчака й очолюваного ним колективу, пішли. Ми не називаємо їхніх імен. А пропонуємо нинішнім керівникам області в інтересах громади розібратися нарешті із ситуацією навколо Сумського обласного центру служби крові. Влада закликає суспільство до конструктивного діалогу заради кращого життя людей. Тож час їй переходити від благородних намірів до благородних дій.

Сподіваємося, що й Міністерство охорони здоров’я України не залишиться осторонь проблем, порушених у цій публікації «Голосом України».

Сумська область.