Існуюча наразі система органів кримінальної юстиції та їх діяльність через низку обставин є далекими від ідеальної. Так, рішення про порушення кримінальних справ, що у разі виявлення ознак злочину є обов’язком органів дізнання, слідчих, прокурора, нерідко приймаються несвоєчасно. Більш того, непоодинокими є випадки ухилення від порушення справ, приховування злочинів під приводом формування високих статистичних показників щодо їх розкриття або ж створення уявного благополуччя щодо стану правопорядку. Суттєві зауваження викликає стан, строки, якість провадження дізнання, досудового слідства, забезпечення прав потерпілих у кримінальному судочинстві. Головною причиною тяганини і браку є непрофесіоналізм дізнавачів і слідчих, їх незацікавленість у кінцевому результаті, що визначається, насамперед низькою матеріальною винагородою, відсутністю реальної можливості заохочення оперативної та ефективної роботи з розслідування злочинів. До того ж зазначені проблеми загострюються існуючою серед дізнавачів, слідчих або ж керівників органів кримінальної юстиції корупцією.
Не можна сліпо копіювати європейську практику
Неоднозначність підходів до тлумачення положень щодо повноти та всесторонності розслідування формує середовище для зловживань правом з боку дізнавачів, слідчих, а також — суддів стосовно прийняття процесуальних рішень у кримінальних справах. На практиці вказані принципи кримінального процесу не реалізуються повною мірою, а тому утворюють недовіру до основних положень кримінального судочинства.
Отже, спрощення кримінального судочинства на стадії досудового слідства є нагальною проблемою.
Проблема затратності, неефективності досудового слідства породжує пропозиції щодо відмови від цієї стадії кримінального судочинства і віднесення питань провадження слідства за кримінальними справами до суду. Замість досудового слідства, як стадії кримінального процесу, пропонується запровадити виключно судове слідство. При цьому йдуться посилання на європейську практику, на необхідність попередити випадки різного роду порушень з боку органів дізнання та досудового слідства, у тому числі щодо застосування заборонених законом методів провадження слідства, проявів насильства, тиску на учасників процесу, підозрюваних чи обвинувачених. Стосовно європейської практики досудового провадження за злочинами необхідно висловити обґрунтоване застереження про неможливість сліпого копіювання, оскільки правова система України не сприйме інституціональних елементів, які не відповідають стану правосвідомості, правової культури та неприродно будуть упроваджуватися без урахування правової традиції українського народу. Водночас дефекти сучасної української кримінальної юстиції не зникнуть шляхом зміни порядку провадження за кримінальними справами, виключення стадії досудового слідства. Навпаки, певна процесуальна «розв’язність» у діяльності органів, які за висловленими пропозиціями мають подавати матеріали до суду, призведе до більш численних порушень, уникнути яких неможливо через особливості менталітету, рівень правової культури тих службових осіб, які будуть здійснювати кримінальне провадження. Очевидним є, що не порядок провадження за кримінальними справами, а діяльність осіб, які здійснюють таке провадження, має бути приведена у відповідність до вимог закону з метою реального забезпечення прав і свобод як підозрюваних у скоєних злочинах, так і потерпілих від злочинів. Різного роду дискусії про затратність і громіздкість кримінального процесу втрачають будь-який сенс, коли мова йде про права, свободи, законні інтереси громадян, про правову безпеку суспільства.
Зрозуміло, що найбільш тривалі строки встановлення обставин злочину та винних осіб існують у випадках притягнення до кримінальної відповідальності за скоєння економічних злочинів, злочинів у сфері корупції, службових злочинів. Такі категорії злочинів характеризуються найбільшим рівнем організованості, найбільшою протидією і тому є складними щодо доказування, а у подальшому — щодо розгляду у суді.
У сучасних умовах зміни до кримінально-процесуального законодавства шляхом виключення стадії досудового слідства фактично унеможливлять притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за службові злочини. Є всі підстави стверджувати, що непродумані реформаторські дії у цьому напрямку призведуть до зниження ефективності, або ж навіть до згортання боротьби зі злочинами з ознаками корупції, проти державної власності, у сфері господарської діяльності. Реформування має враховувати особливості провадження за окремими категоріями справ. Необхідно слідувати правилу, відповідно до якого кожна кримінальна справа за ознаками того чи іншого складу злочину має свої строки розслідування та особливості у доказуванні.
Порушення справи лише із санкції прокурора
Суттєві зауваження існують стосовно системи і повноважень органів дізнання, слідства. Своєчасними є пропозиції про звуження переліку органів дізнання, про зміну підслідності справ органам прокуратури і виведення слідчих із безпосереднього підпорядкування прокурора з одночасним зосередженням функції кримінального переслідування за скоєні злочини в органах прокуратури, про виділення у структурі прокуратури відповідних прокурорів з наданням їм повноважень щодо розслідування у випадках, коли це має за мету захист прав людини і громадянина, забезпечення об’єктивності і неупередженості у прийнятті процесуальних рішень. Зокрема, виключно прокурори мають повною мірою забезпечити кримінальне переслідування за скоєні злочини усіма без винятку працівниками правоохоронних органів, суддів, державних службовців відповідного рівня.
Зміни до кримінально-процесуального законодавства повинні передбачити можливість порушення кримінальних справ тільки за наявності відповідної санкції (згоди) прокурора, на якого у подальшому покладається обов’язок забезпечення додержання законів під час провадження розслідування та направлення справи до суду, підтримання державного обвинувачення. Проте функція прокурорського нагляду за додержанням законів не повинна містити будь-яких організаційно-розпорядчих повноважень стосовно розслідування кримінальних справ іншими органами. Кримінально-процесуальне законодавство має повністю унеможливити будь-яку діяльність суду щодо доказування під час судового розгляду справ. Натомість, змагальність процесу повинна виходити з однакових процесуальних можливостей обвинувача, потерпілого, обвинуваченого, захисту та прийняття з приводу досліджених доказів неупередженого судового рішення. Необхідно виключити із кримінально-процесуального законодавства положення, що стосуються прийняття судом рішень про направлення кримінальних справ для додаткового розслідування. Важливим є формування виваженого ставлення стосовно оцінки виправдувальних вироків суду. Такі рішення безпосередньо ґрунтуються на принципі змагальності сторін у кримінальному процесі, який є основоположним. Безпідставне обвинувачення у скоєнні злочину, порушення з боку оперативних працівників, слідчих та прокурора повинні знаходити негативну оцінку, в інших випадках виправдувальний вирок має розцінюватися як результат змагальності та уміння захисту спростувати обвинувачення, що не може тягнути за собою негативних наслідків для сторони обвинувачення.
Підлягає вирішенню питання щодо допустимості доказів, їх достатності для прийняття відповідних процесуальних рішень як на досудовій стадії кримінального процесу, так і в суді. Вирішення цього питання необхідно поставити у залежність від складу інкримінованого злочину та від позиції підозрюваного або ж обвинуваченого, підсудного щодо скоєного ними злочину. Свідоме визнання особою вини в інкримінованому злочині, яке здійснено без утиску, без будь-якого стороннього впливу, у присутності захисника на досудовому слідстві, а в подальшому підтверджено у суді, має розцінюватися як обставина, що виключає необхідність провадження у справі у повному обсязі. Кримінально-процесуальний закон повинен заохочувати саме таку поведінку осіб, які скоїли злочин, а у подальшому через визнання своєї вини продемонстрували суспільству, потерпілим від злочину своє розкаяння, здійснили реальні кроки щодо усунення наслідків злочинних дій. У такому разі можливим є суттєве скорочення термінів розслідування з одночасним вжиттям заходів стосовно захисту потерпілих, щодо реального поновлення порушених прав, відшкодування спричинених злочинами збитків.
Необхідно визначити органи, які мають здійснювати досудове провадження у кримінальних справах. Необхідності у створенні нових слідчих органів з наділенням їх виключними або ж іншими повноваженнями наразі не існує. Ефективним може бути розслідування злочинів, яке забезпечується високо професійним, технічно оснащеним оперативним супроводом, а тому має витримуватися логіка у діяльності оперативно-розшукових органів — матеріали оперативно-розшукових справ повинні трансформуватися у матеріали кримінальних справ, а розслідування кримінальних справ, у свою чергу, має забезпечуватися оперативним супроводом. Якщо цього не відбувається, то утворюються всі умови для порушення прав осіб, стосовно яких проводилися оперативно-розшукові заходи, марнується час та державні кошти. Тож досудове розслідування злочинів має зосередитися у слідчих підрозділах Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України. Варто розглянути питання про необхідність існування слідчих підрозділів у податковій міліції, якщо вона залишиться після реформування податкових органів, а також про створення органу досудового слідства у Військовій службі правопорядку у Збройних Силах України.
Особливий статус органів прокуратури щодо реалізації функції кримінального переслідування визначає необхідність прийняття прокурором рішення про підслідність кримінальних справ і про можливість безпосереднього провадження досудового розслідування прокурорами у випадках, визначених законом.
Павло БОГУЦЬКИЙ, перший заступник військового прокурора Південного регіону України, кандидат юридичних наук.
