На Фрідріхштрасе.28 квітня 1945 року

— «Владелец, Владелец!» — і досі чую голос смертельно втомленого радиста-росіянина. — «Владелец, Владелец!» — викликає він уже третю годину підряд штаб полку, доки ми кирками-мотигами проломлюємо стіну якогось універмагу, щоб увірватися через пролом і захопити наступну кімнату — це єдиний шлях і єдиний засіб просунутися хоч трохи вперед. Бо на вулицю не виткнути носа! На вулиці суцільна повінь кинджального вогню від рейхстагу: 88-мм гармати тяжкої зенітної і 105-мм протитанкові гармати б’ють без угаву, і танки горять, і асфальт плавиться, і дим затоплює вулицю і будинки.

— «Владелец, Владелец!» Я — Холодный, прием! — повторює радист дивні позивні, а відповіді немає, і портьєри горять, мов смолоскипи, і дихати нічим, а клята стіна ніяк не піддається. Проломити її й тоді було важко. А зараз це здається й зовсім неможливим і неймовірним! На війні люди завжди роблять щось неймовірне та неможливе і ніколи не хизуються цим. Бо вважають ці надзусилля буднями війни.

— «Владелец, Владелец!» — повторює молоденький радист уперто. Ніби механічно повторює він ці дивні слова, а стіна товста і міцна, як кістка, а саперів не вистачає, і кизилові руків’я кирок-мотиг, на що вже міцні, а розлітаються в друзки.

— «Владелец, Владелец...» — благає когось радист. — «Я Холодный. Прием...».

Стіну все-таки ми проломимо, пустимо в отвір вогнеметний струмінь, щоб палити фашистів, якщо вони там є. А радист теж притягне вслід за нами свою рацію, сяде з нею в глухому кутку, викине антену в розбите вікно і знову: — «Владелец, Владелец! Я — Холодный. Прием».

Рація мовчить. А ми беремо одну за одною палаючі кімнати. І в диму та полум’ї стаємо схожі на дияволів. Чи на витязів, які не горять.

І тут долинає звістка, що штаб полку потрапляє в пастку: есесівці прорвуться з парку Тіргартен в наш тил і займуть два нижніх поверхи того будинку, в якому штаб нашого полку, і поведуть бій на сходах. Атака незвичайна — знизу вгору, з поверху на поверх, наче есесівці вибираються в небо із своєї конаючої столиці.

— «Владелец, Владелец! Я — Холодный! Прием», — благає молоденький радист.

А в штабі полку нікому відгукнутися, бо й рацію доведеться кинути: автомат у руках ще одного офіцера в тому бою дорожчий за рацію.

Боронять прапор, штабні документи і нагороди. Бороняться самі. Командир полку, начштабу та шість його помічників. Зайнявши кругову оборону на третьому поверсі, чекають виручки. Про це нам повідомить, прибігши з вулиці, капітан Ахмистов, який замінить нашого тихого і скромного комбата Гробового, розстріляного з кулемета в тій улоговині біля контори спиртозаводу. Прибіжить закіптюжений, крикливий, сердитий.

— Командира штурмової групи до мене! — гукне, ніби на плацу, і для чогось вийме з планшета топографічний план Берліна. — Отут, — покаже він, ткнувши пальцем у план.

— На протилежному боці? — спитаю його. — Та тут же видно все й так! З вітрини.

Вітрина універмагу серед цього вогненного пекла, як не дивно, лишається ціла. Велика, на всю стіну! В ній вміщається панорама війни: п’ять чи шість палаючих танків, три палаючі дев’ятиповерхові будинки протилежної сторони Фрідріхштрасе. Вони димлять, вергають із своїх вікон вогонь і дим — нагадують три лінкори, що ведуть вогонь з бортових гармат під час морського бою.

У цю панораму влетить і ескадрилья наших «Петлякових». Вони летять в ясному й чистому небі над темними димами боїв і пожеж. Такі, знаєте, елегантні, швидкі, красиві пікіруючі бомбардувальники. Їм хоч би що — летять собі над бойовищем!

А я мушу зі своєю штурмовою групою подолати широченну вулицю в самій гущі й клекоті цього бойовища під вогнем противника. Перебігти широченну вулицю Фрідріхштрасе, на якій навіть танки горять усі до одного, хоч би скільки їх з’явилося. Їхню броню прошивають наскрізь 88-мм зенітні гармати, які вже тоді збивали американські «Літаючі фортеці» на висоті 20 000 метрів! А ми й через п’ятнадцять років, у 60-му, на такій висоті не дістанемо нахабу Пауерса з його «У-2» навіть снарядами наймогутніших наших зеніток. А зіб’ємо тільки ракетою.

— В отому будинку штаб полку, — показує Ахмистов, стоячи перед вітриною, немов перед екраном живого, ніколи не баченого фільму. — Перед тим будинком саме горять танки. Це й буде вам прикриття. Ясно?

Танки горять позаду, майже в кінці кварталу, який ми подолаємо, проламуючи стіни. А в цей час з гуркотом і тріском рухне наш палаючий будинок і поховає під камінням і цеглою всі наші проломи. Тож назад шляху немає. Нема його й уперед, бо наступну стіну все ще не вдається проламати. Кімната палахкотить: горять меблі й підлога, магазинні стійки і штори на вікнах. А товстій стіні немає ні кінця, ні краю. І наші хлопці падають від утоми. Але довбають і довбають! Ці відчайдушні каменярі великого берлінського штурму.

— Перебігайте вулицю тут! — наказує Ахмистов, закриваючи обличчя від вогню. — Вперед! — кричить він, ніби піднімає батальйон під вогнем противника на рівнині.

— Штурмова група, за мною! — віддаю команду й оглядаю востаннє свою братву.

Нас всього семеро. Шинелі скинемо і, гарненько згорнувши, акуратно складемо їх під колонною, ніби збираємося колись повернутися за ними. Автомати — на груди, клацнемо затворами, поправимо кріплення касок на підборіддях. І — до дверей. Вася Акимов, спокійний, невисокий хлопець з Кам’янки-на-Дніпрі, першим підбіжить до дверей і вдарить по них щосили ногою. Двері розчиняться, і з них зараз же полетять цурпалля, і вони стануть колючі від пробоїн.

— Розривними, гадюка, лупить! — Очі його потемніють. — Димову б шашку кинути...

Ахмистов знову вихоплює пістолет:

— Ніяких розмов! Уперед! Де командир штурмової групи?! — кричить несамовито, хоч я стою поряд. — Уперед! — вимахує пістолетом перед моїм обличчям. — Негайно вперед!

Стрибаю на підмурок вітрини, автоматом, плечем і каскою щосили б’ю по вітрині. Богемське скло тріскає, мов перший лід на ставку в Ново-Олександрівці, і я опиняюсь на вулиці Фрідріхштрасе. Як же далеко вона від мого села і нашої хати над ставом!

Не відчую чомусь її під ногами, цю знамениту вулицю Фрідріхштрасе. Рвонувши з місця в кар’єр, лечу, ніби й не торкаючись бруківки! А з вікон усіх дев’яти поверхів — з кожного летить у мене смерть. Тисячі смертей! Я не оглянуся. Бо знаю: мої товариші, як завжди в атаці, біжать за мною. Але перебіжать вулицю не всі. Толя Блинников з Тули, вцілений кулею, як тільки стрибне з вітрини, лежить тепер під стіною нерухомо. Ниць лежить він. Наче в степу, як ото пасеш коней, а тоді ляжеш, покладеш голову на руки і задрімаєш.

А на осьовій лінії — по ній з Цоссена щодня їздить на доповідь Гітлеру про обстановку на фронтах начальник Генерального штабу Кребс — лежить ще хтось, великий і незнайомий. Він підведе голову, і ми пізнаємо монгольське обличчя Ахмистова.

— Ага, значить, і він рвонув за нами, — скаже Вася Єкимов. — Треба б витягти його.

— Ми самі не виберемося з цього пекла, — скаже Юнусов.

— Не припиняйте вогню! — крикну їм. — Бо ще не всі наші перебігли вулицю! — І сам даю чергу.

— Бра-а-тці! — закричить Ахмистов, підвівши голову, і спробує повзти. Асфальт навколо нього одразу побіліє від куль.

— А-а-а! — кричатиме він на цій берлінській немилосердній вулиці, але далекі гори Бурятії не почують крику свого сина. І вже ніколи не побачать його.

Тільки зараз, коли вже нічого не можна поправити, полетять з вікон гранати і димові шашки — нарешті наші зможуть це зробити, добувши їх невідомо де.

А бійців тепер побільшає, бо під прикриттям димової завіси вулицю перебіжать усі, хто був на тому боці. Нижній поверх догорає і має ось-ось завалитися зовсім. Перебіжить із своєю рацією за плечима й молоденький радист. Приземлиться з нею в кутку, викине антену і знову:

— «Владелец! Владелец! Я — Холодный! Прием!»

— Сержанте! Не гайте ні миті! — крикне мені капітан Коханов, невідомо звідки взявшись. — Там прапор! Там командир полку! Вперед! — Вихоплює пістолет з наміром бігти разом з нами на виручку.

— Товаришу капітан! — Скажу йому тихо, щоб хлопці не чули. — Куди оце ви із своєю пукалкою проти «MG-42» та «Schmeіsera»? А полк залишиться зовсім без офіцерів. Адже на вас уся надія! І вся, яка не є, відповідальність! —Потиснувши йому руку, кинуся за своїми.

— З вулиці будинок не взяти! — крикне капітан Коханов нам услід. — Обійдіть його з двору! Та обережно там! Не нарвіться! З есесівцями не жартують.

— За мною! — крикну своїм хлопцям. — Перебігати по троє! Поранених підбирає наступна група. Вперед! — круто звертаю праворуч. Єкимов — ліворуч. Володя Титов — прямо. З під’їзду по нас таки встигнуть вистрілити. Титов туди фаустпатроном — шурух! І вже в диму й полум’ї атакуємо під’їзд. Першим вривається в нього Вася Акимов. 

У вируванні диму й пилюки парадні білі мармурові сходи величаво погойдуються на верхній арматурі, бо підніжжя їхнє виб’є фаустпатроном Володя Титов. З подивом ступаємо на червону килимову доріжку із зеленими облямівками по краях. Виявляється, що цей будинок — штаб військово-морських сил Німеччини. Гітлер тримав його не в Бремені, Гамбурзі чи Фалькензеє, де будувалися знамениті лінкори «Бісмарк», «Гнейзенау» та «Тірпіц», а в Берліні, в себе під рукою.

На сходах тихо. На площадці другого поверху — теж тихо. Тільки на третьому нас обстріляють з кулемета. І постріли в замкненому просторі лунатимуть, мов у бочці, приглушено, але оглушливо. Особливо могутні «MG-42» — від їхніх несамовитих черг, здається, ось-ось розлетиться весь будинок на шмаття. Диркне неподалік автомат «Шмайсер». А потім — фру-у-у! — ще одна скажена черга з кулемета «MG-42».

У відсвітах куль і стрілянини помічу двері якоїсь кімнати. Переждавши чергу під стіною, стрибну на них, як стрибав колись на м`яч, стоячи на воротах шкільної футбольної команди. Вдарюсь плечем, автоматом і каскою об двері, і вони з гуркотом, мало не зриваючись із петель, розчиняться в середину, до кімнати. Але я не побачу кімнати, а тільки стелю, потім стіни, і мені здасться, що кімната шугоне вгору, потім різко крутнеться ліворуч і, стрімко падаючи вниз, вцілить мене підлогою в обличчя.

Брязь! — засвітяться в очах свічки чи спалахне електрозварка. Щось немилосердно запече в груди і в шию. А потім припиниться так само раптово, як і почалося. І коли припиниться, я здогадаюся, що лежу ницьма на підлозі і що автомат мій строчить піді мною, а стріляні гільзи обпікають мені шию і груди, бо я ж лежу на ньому!

І, як тільки я це усвідомлю, щось праворуч від мене впаде, глухо гупнувши об підлогу. А частина його покотиться до батареї центрального опалення. Вдарившись із дзенькотом об неї, конвульсивними колами, по спіралі, покотиться до мене, мов м’яч з мого шкільного дитинства, й перевернеться. Я нарешті втямлю, що це не м’яч, а німецька каска. Потім з неймовірним зусиллям поверну голову в той куток і побачу есесівця, що лежить на спині, неприродно підвернувши під себе руку з автоматом.

Він лежить головою до мене, довгий, плечистий, розстеливши по підлозі біле, мов сметана, густе волосся. Западина зверненого до мене ока його швидко темніє і — збільшується, збільшується, наповнюючись кров’ю! Потім кров переливається через очну западину і темною широкою смугою заливає есесівцю щоку, а далі тече по підлозі, повільно наближаючись до мене.

У відсвітах величезної берлінської пожежі, що падають з вікна, видно, як у цій крові танцюють криваві відблиски. І я з жахом і огидою намагаюся якомога швидше відсунутися від неї подалі, щоб чужа кров не торкнулася мене! Щоб я не підплив нею! І тільки тут, віджавшись від підлоги, я побачу, що права нога моя теж лежить піді мною! Перша думка: чобіт злетів з ноги при тому відчайдушному стрибку. Але мої ж чоботи припадисті, а підйом у мене високий — я ледве взуваю їх! І маскхалат над чоботом, коліно, стегно й все інше — моє. Але як же все це опинилося піді мною? І що дивно — мені зовсім не боляче! І нога, коли перевертаюся на бік, не відділяється від мене. І отут, тільки зараз, відчую, що весь підплив власною кров’ю. А тут ще й чужа, ворожа, наближається до мене!

Здригнувшись від огиди чи остраху, рвонуся від чужої крові й поповзу з цієї страшної кімнати! Повзу і все ще не відчуваю болю. Тільки там, де увійшли, мабуть, есесівські кулі, щось починає нестерпно пекти. Немилосердно пече воно чимдалі дужче!

А в коридорі гримлять постріли і черги, чується лайка німецька і наш руський мат. Але це не зупиняє, і ніяка сила не змусить мене лишитися в одній кімнаті з есесівцем, якого я вбив випадково, навіть сам не знаю як: в ближнім бою це робиться майже автоматично, інстинктивно і підсвідомо. Чи навіть позасвідомо. Такий характер ближнього бою, де діють наосліп, не маючи й миті на роздуми. Тому в ближньому бою вціліє тільки той, хто має блискавичну реакцію і добре натренований.

Через мене стрибають, спотикаються об мене й падають у темряві. А падаючи, матюкаються і ні на мить не спиняються — всі кудись біжать! І мені хочеться крикнути, щоб вони знали, що я тут. Але згадавши, як кричали Манько та Ахмистов, стримаюся і поповзу подалі від кімнати, де лежить убитий есесівець. А хлопцям, моїм товаришам, у ближньому бою не до мене. Я це розумію і мирюся з їхньою байдужістю до мого поклику без образи, як з чимось неминучим і зрозумілим.

Доповзши до якогось вестибюля, відчую, що стіни розсунуться й утворять навколо мене порожнечу. І побачу по всьому периметру цього простору тріпотливо освітлені пожежею суцільні ряди вікон. У них так яскраво відбиваються відблиски пожеж, наче вікна самі горять червоним полум’ям. У моєму крилі будинку зовсім світло і тихо-тихо!

Бій лунає десь у протилежному кінці поверху. І, доповзши до якихось меблів, обмацую м’яке й пружинисте крісло чи фотель та, вхопившись за нього, намагаюсь підвестися й стати на ноги. Адже не раз доводилося бачити в кіно, як з простріленими грудьми його герої підводилися і йшли. Та навіть бігли!

Але самому мені, пораненому в стегно і в таз трьома кулями (про це я дізнаюся пізніше), підвестися не вдасться: тільки спробую підтягнутися на руках, як страшний біль пропече мене всього наскрізь, і я провалюся в якусь темну й глибоку яму. Яма буде широка й довга, без кінця і краю, і — темна-темна! Хоч в око стрель...

А потім мене перев’язуватимуть у якомусь підвалі артилерійські офіцери в погонах з двома просвітами і в картузах з чорними оксамитовими околишами. А Вася Акимов, якимсь чином розшукавши мене, стоятиме наді мною і плакатиме.

— Йди, Васю, йди! — Благаю його, ледве відтягуючи голос. — Повертайся до своїх...

А він тільки сльози втирає й мовчить. І потім добре помагатиме санітарові нести мене, міцно тримаючи за перекинуту через плече безвольну й слабу мою руку. А санітар, на голову вищий за мене й за Васю, задихається зовсім, бо моя друга рука, перекинута через його високе плече, сповзає й впирається зігнутим ліктем у ремінь його карабіна, який буквально задавлює його, розвернувшись упоперек, впинається затвором йому в горло, так що санітар утримує його обома руками, щоб не задихнутися. Цей здоровило не тримає мене за руку, і я все більше висну на ремені його карабіна зігнутою в лікті своєю безсилою рукою, буквально задавлюючи його.

А тут ще й доводиться продиратися через проломи у залишках стін. Перед таким проломом ми зупинимося, і я, непритомніючи, повисну на моєму вірному навідникові Васі Акимову. І прошепочу санітарові, ледве ворушачи губами: «Та закинь же ти ремінь карабіна на плече, а не на шию! Хто ж тебе вчив так носити зброю?». Він послухає мене й тягтиме далі вправніше.

Один пролом виявиться зовсім тісним. У ньому ледве вміщається протитанкова 76-міліметрова гармата. Обслуга посторониться, і мене потягнуть у той малий отвір. Тягнути по-пластунськи їм украй незручно й тяжко. А тут, як на гріх, моя перебита нога міцно застрягне між станиною і стіною. Артилерист ліниво лаятиметься з санітарами:

— Та хіба ж так тягнуть пораненого?

— Спробував би сам потягнути такого гевала по розвалищах, знав би тоді! — огризається санітар, судячи з вимови, гуцул.

Артилерист пробує підняти загнану пострілами в землю станину гармати. Це йому ніяк не вдається, і він гнівається ще дужче:

— Та здайте ж назад, йолопи!

— Шляг би ті трафив! — відлаюється гуцул. — Що це тобі, машина? Хлоп до того розслаблений, гейби його з вати зроблено, а не з кісток і м’язів.

— Ти мені баки не забивай! — Лається артилерист. — А то як пальну з оцієї гармати!

— Батька в лоб, дурню, — огризається завзятий гуцул.

Усе це чуєш мовби уві сні. Так, наче тебе тут і немає. А нога залишається поміж станиною і проваленою стіною, як оця гармата, що стоятиме на позиції, доки й Берлін візьмуть. І я знову знепритомнію. Тільки й устигну з острахом подумати, що лежати мені тут, у розвалищах, довічно. А рідний степ тільки мріятиме і журитиметься вже без мене. Як журиться за нашим селом і зараз, виглядаючи мене...

Я замерзаю. Руки вже не слухаються й не гнуться. А ноги в мене ніби вже й зовсім нема. І голова не підводиться. Прислухавшись, чую, що хтось біля мене стогне. Затримаю дихання — стогін враз припиниться. «Це я стогну!» — здогадаюсь нарешті. А мені ще ніколи не доводилося стогнати. Навіть у тифозній агонії минулої весни. І я подумаю: «Це — кінець!». Навколо така темрява — що заплющиш очі, що розплющиш їх, — все одно нічого не видно. Але щось ледь-ледь світліше все-таки помічаю. Якась тонесенька і квола смужечка вдалині. Напружую зір і слух, але з грудей виривається стогін і не дозволяє як слід прислухатися. Намагаюся стримати його і чую якесь приглушене ляскання, наче хтось завзято б’є картами об стіл. Але що за відчайдушні картярі можуть бути в такому берлінському пеклі? Набираю побільше повітря у груди і гукаю: «Ей, хто там?»

Ніяка сила! Жоден звук не порушує тиші, в якій чуються далекі ляскання карт. Повільно, а потім прискорено ляпають карти, все швидше та швидше. І раптом між здорових молодих людей, яким у цю хвилину ніщо не загрожує: «Наша взяла! Ура-а-а!» 

— Ей, хто там? Поможіть! — з усієї сили кричу, відчуваючи, що зараз помру. Тоненька смужка світла поширшає, і я помічу кроків за десять отвір — але відстань ця для мене нездоланна! Навіть з десяти кроків не можу докричатись.

— Ей, люди! — напружуюсь до останку, видобувши всі сили.

Ляп, ляп — чується звідти.

І короткі перемовляння, і тихе поляпування карт, які зненавиджу на все життя! Завжди, у найпривітніших вітальнях, нагадують вони мені й зараз той похмурий берлінський підвал, у якому я тоді вмирав. А що смерть близько, відчуваю усім єством і знаю, що все закінчиться через кілька хвилин.

На половині відстані до освітленого отвору помічаю кілька наших автоматів з круглими дисками. Стоять собі рядочком. Такий, знаєте, мирний рядочок, що в ньому навіть важко уявити чи хоча б запідозрити смерть.

— Ей, хто там? — знову кричу, сподіваючись, що вони прислухаються і почують мій поклик і моє благання.

Але вони грають у карти. Вони, мабуть, завзяті картярі. Грають, мабуть, на німецькі годинники або на крихітні пістолети, яких тоді у кожного з нас водилося чимало. Або ще на щось грають вони в цю непевну пору і почути мене не можуть. Чи й не хочуть. Люди тому й не чують або не розуміють одне одного, що не хочуть чути і розуміти. Тоді, в тому підвалі, я зроблю для себе це відкриття навіки! Тим більш не забуваю його й сьогодні.

«Буду повзти, — вирішую. — Буду повзти до тих автоматів!» Намагатимуся тільки не рухати ногами. Бо біль одразу пронизує, ніби ножами, і я можу знов знепритомніти. І тоді — кінець! Ось уже від простягнутої руки до ременя найближчого автомата лишається кілька сантиметрів. Але сил більш немає. А картярі грають собі, перегукуються і сміються.

Відлежавшись якийсь час, я ще трохи підтягуюся і середнім, найдовшим пальцем дістаю ременя і смикаю до себе. З брязкотом і гуркотом гірського обвалу падає автомат ППШ на цементну підлогу, і там, де грають у карти, все раптом стихає. А через секунду вискакують з отвору, давлячись і ледве протискаючись у нього, якісь чубаті хлопці в маскхалатах, стоять, вражені й розгублені, освітлюючи мене кишеньковими ліхтарями.

— Що ж ви, туди вашу розтуди... — скажу, боячись розплакатися від образи і від свого безсилля й безпорадності. — Я стільки гукаю вас...

А вони стоять наді мною мовчки, винувато дивляться на мене. Якісь наші хлопці, що дійшли до Берліна не асфальтами і доїхали не поїздами, — мої бойові друзі, фронтові побратими, яким тільки й випало трохи на війні пограти в карти.

Їхні теплі й обережні руки піднімають мене, одірвавши від мокрого й холодного, вбивчого цементу, і щось м’яке і сухеньке підкладають під мене і опускають на щось по-домашньому затишне і ніжне, чого наче й на світі ще ніколи не було! А це — звичайна червона німецька перина, перенесена із якоїсь спальні сюди, в підземелля. І вона здається мені раєм після лежання на каміннях, на мокрому цементі і на розвалищах палаючого Берліна. Ще одною периною мене вкривають зверху. Принесуть хліба й консервів. І дволітрову банку майже свіжих законсервованих вишень, яку я одразу ж вип’ю одним духом, гамуючи страшну, нелюдську спрагу від втрати крові.

— Де ти взявся? — весело питає мене молоденький білявий розвідник.

— Підкинули санітари, — скаже старшина з автоматом за плечима. Знають, що розвідники поранених не кидають, от і підкинули, стомившись тягти до санроти.

Цей, мабуть, і в карти грав, не скидаючи автомата. Я знаю таких хазяйновитих старшин-розвідників, що ніколи й ніде не розлучаються зі зброєю й ретельно виконують усі вимоги військового статуту. З таких потім добрі будуть бригадири в колгоспах, трактористи і комбайнери. А на заводах — токарі і фрезерувальники високого класу й розряду. Ці суворі і завжди зосереджені люди, що ніколи не забувають суворих законів війни. Наче вони й народилися спеціально для неї.

— Підкинули нам, щоб самим не тягатись, — продовжує старшина. — Цей випадок не перший. Ти їх знаєш, сержант? Постріляв би гадів за те, що покинули тебе.

— Не знаю, — скажу йому, втративши бажання будь-кого вбивати чи стріляти. Настрілявся уже. «По саму зав’язку!» — сказали б дядьки в нашому селі.

— А де тебе поранили? — допитується той білявий хлопчина, схожий на нашого Ваню Томашова — улюбленця дивізії, мого загиблого друга по нічному пошукові.

— На Фрідріхштрасе...

— А з якого полку? — не вгаває розвідник.

— Сто першого гвардійського,

— О! Так ти з нашої дивізії, браток! — радіє хлопчина, ще молодший за Ваню.

— Не приставай до людини, — скаже знову старшина. — Хіба не бачиш? Йому зараз не до розмов і не до твоїх розпитувань.

— То треба ж дізнатися, куди його відправляти? В яку санроту?

— Санротою тут не обійдеться. Його, мабуть, отакого, і в санбаті не приймуть, — скаже досвідчений старшина наді мною, наче мене тут і немає. — Відправлять у армійський, а може, й у фронтовий госпіталь. Я вже бачу. Знаю по собі: не раз був поранений. Гайда, хлопці! Капітан Чумак давно нас чекає. А ти, сержанте, полежи тут. Ми зараз розшукаємо твою санроту й пришлемо за тобою підводу.

Виявляється, це і є наша дивізійна розвідка. І той самий старшина, котрий викидав фашистських кулеметників з горища спиртозаводу в тій трагічній улоговині.

Потім мене везтиме своєю підводою наш Холод. По брукові берлінських вулиць, побитих снарядами, везтиме він мене, витрясаючи з мене залишки життя, що ледь жевріє. Вірю і не вірю: чи це й справді він? А розпитати сил немає — болить усе тіло ще дужче. І побачити його не можу, бо лежу й досі, від самої миті поранення, ниць. А голову повернути несила. Та й кожен рух завдає нестерпного болю.

А що це не хтось інший, а наш Холод, мені підказує його улюблена пісня, яку він у вільні хвилини все співав сам собі на батареї. Незважаючи на вибої та на каміння, що час від часу потрапляють під колеса, надтріснутим старечим голосом співає й зараз, везучи мене палаючим Берліном, наш їздовий, що тепер, мабуть, своєю полтавською підводою обслуговує санроту:

А всі ж гори-ги зе-ге-ле-ге-ні-гі-ю-гуть...

І хоч як мені боляче на кожному вибої, а тим більше — від каменя, що потрапить під колесо, я чую, що Холод, співаючи, плаче. Можливо, боронячись від моїх криків і стогону. А може, плаче, жаліючи мене, так тяжко пораненого. Й себе, що так далеко заїхав від рідного дому, від родини та дружини і від ласкавої Ворскли?

Де ба-га-га-ті ого-рю-гу-гуть-сі-гі-ють...

Десь іще клекотить війна. Ще стріляють гармати, б’ють довгими чергами кулемети. А ранок теплий-теплий! І ясний, мов дитяча усмішка. Аж не віриться, що зовсім поряд клекоче війна. І все, що є війна, лишається для мене за плечима. І все віддаляється та віддаляється. Мабуть, уже назавжди.

Але ні полегшення, ні радості від цього я не відчуваю. І не тому, що я ще не знаю і не можу знати, як від ран помирають частіше, ніж від сліпої кулі. А рани в мене страшні — майже смертельні. А Холод співає наді мною і плаче, мабуть, за всіма: і за Суховим, і за Маньком, і за Блинниковим. І напевне — за своєю далекою Полтавщиною, за Ворсклою, за жінкою і родиною:

Ті-лі-ки-ги-ж о-го-од-на-га-ж го-го-ра-га ж чо-го-рна-га, Де-ге-ж ора-га-ла га- ж бі-гі-дна-га ж вдо-го-го-ва-а...

І я то непритомнію на особливо труському вибої, то дослухаюсь до його співу. Бо так само співала й моя бабуся Гапка, що 1910 року лишилась вдовою з трьома дітьми. І так ми їдемо, як мені здасться через мої непритомності, довго-довго!

А потім підвода зупиняється. І підвівши голову з пахучого сіна, бачу намет з червоним хрестом у білому колі. Бачу й нашого Холода: він, злізши з підводи, стоїть з батіжком біля самого мого обличчя. Схиляється й цілує мене в щоку колючими неголеними губами і чомусь шепоче, ніби по секрету, щоб ніхто не почув: «Нічого, синашу, нічого... Намучишся з цими ранами добряче, зате будеш жити. Тепер уже напевне житимеш і повернешся до молодої своєї жінки, до крихітної доні, якої ще й не бачив...» — а сльози все ще бринять у його очах і чуються в голосі.

І враз відсторонюється, строгішає, навіть випростується й тримає руки «по швах».

З намету вибігає чорнява вродлива лікарка — старший лейтенант, командир нашої санроти 101-го гвардійського полка. Ми всі її любимо за те, що в обороні за Віслою гарно співала в концертах самодіяльності дуетом з командиром 5-ї стрілецької роти старшим лейтенантом Абрамовим під його баян ліричну пісню «Позарастали стежки-дорожки, где проходили милого ножки. Позаростали мохом-травою, где мы ходили, милый, с тобою...»

Вибігає і, тільки глянувши на мене, хапається обома долонями за обличчя:

— Сержант Сизоненко? Боже мій! Що ж з вами зробили? І — до Холода: — Везіть його зараз же в медсанбат! Тут дорогу сапери очистили від каміння! — І знову до мене: — Потерпіть! Звідти вас відправлять у фронтовий госпіталь у Франкфурт-на-Одері. Я зараз оформлю документи і зателефоную туди!

Крутнеться на своїх брезентових чобітках і, так само тримаючись обома руками за обличчя, побіжить у намет, приказуючи на кожному кроці: — О, Господи! О, Боже ж мій! — і це вже остаточно засвідчить, що поранення моє страшне і стан мій майже безнадійний.