Леонід Горлач і його історичні романи у віршах («Мамай. Мазепа». «Ярославів Вал», 2010)
На моє глибоке переконання, Леонід Горлач належить до недооцінених постатей у нашій поезії. Він починав разом із «шістдесятниками», майже ступав у їхні сліди і лишився поміж тих, кого тоді не фаворизувала критика (Б. Нечерда, П. Мовчан, В. Гужва, Л. Талалай). Як згадує Борис Олійник, тодішні поезії Леоніда Горлача «дихали повногрудо, не вельми скуті регульованою строфікою. Вони променіли непоказною, але відчутною внутрішньою культурою, тактовністю у поводженні зі словом».
Горлач тоді писав справді багато. Вірші, поеми, повісті, документалістику, публіцистику, літературні портрети. Така творча активність буває хіба що в молодих людей, яких живить прекрасна ілюзія своєї всеможності, коли здається: тобі не вистачає лише точки опори, щоб перевернути світ. То мовби бродіння молодого вина. І це добре, що твоя творча біографія починається так, а не зі старечої обережної зрілості (перезрілості).
1982 року з’явився історичний роман у віршах «Ніч у Вишгороді», що відкрив зовсім нову творчу грань у Горлачевій іпостасі. Стихійний лірик постав епіком з концептуально виваженою формально-стильовою стратегією. «Ніч у Вишгороді» стала важливим твором для української поезії в її осмисленні національної історії. «Ніч у Вишгороді» — принципово інша якісна сторінка в біографії поета. Здавалося б, назавжди незмінно ліричний Горлач постав тут епіком. На зміну ліричним експромтам, що з’являлися несподівано й легко, прийшов важкуватий ритмами, мовби викуваний, вірш, на якому лежить тривожний відблиск історії, одвічна загадка народження і смерті людини. Прощається з життям у своїй вишгородській резиденції великий князь київський Ярослав Мудрий. Прислухаючись до холодних вітрів за вікном, подумки переходить життєвими дорогами, які пронизали його минулі дні, й болісно дошукується незрозумілого сенсу всього, що його спостигло в земній одіссеї. Битви, перемоги, боротьба за престол, інтриги, кохання, самотність, яка оточує владоможців на вершинах влади, незбагненність багатьох речей на світі та ще віра в те, що все це було не намарне, що з-під його державної руки викликом усьому світові піднялася Київська Русь, — ось те, що постає в Ярославових спогадах і роздумах у нічному Вишгороді, оточеному тривожним чеканням його смерті, — всі збагнули, що ось-ось звершиться невідворотне.
У сум’ятті останніх дум і настроїв князя перемагає чуття будівничого держави. Те, що стало великою справою його життя, стоїть у його душі в останні його земні хвилини; йому нестримно прагнеться
Побачити духовним зором
земні діла свої усі
і задихнутися прозором
своєї рідної Русі.
Після «Ночі у Вишгороді» Горлач здобув репутацію автора, що може поставити перед собою справді амбітні творчі завдання, — задум і виконання цього роману авторитетно те потвердили.
В одній із літературно-критичних статей нещодавно прочитав: поема як жанр цілковито належить XІX століттю. А вже у XX вона, ставши безнадійним анахронізмом, умерла, а її поодинокі зразки викликали іронію. Сміх із цими доморощеними теоретиками. Та саме XX століття не тільки успішно культивувало поему, а саме в ньому поема ставала офіційно визнаними вершинними здобутками літератури. Згадаймо цей жанр у творчих біографіях нобелівських лауреатов — Кіплінга, Містраля, Єйтса, Тагора, Еліота. Тобто саме епос (ясна річ, що сюди входить і роман у віршах) торжествував. В українській літературі — картина аналогічна: від поем М. Рильського, М. Бажана, С. Маланюка й аж до поем Б. Олійника, а також двох історичних романів у віршах Ліни Костенко — «Маруся Чурай» та «Берестечко». Нашому квазітеоретику так прагнеться культивувати тільки поетичні міні-форми і якісь осколки епосу.
Поема, роман у віршах — жанр універсальний. А тому він вимагає від автора дуже багато. Це — не віршована «стометрівка», в якій реалізувався миттєвий спалах настрою. Тут потрібні ще й масштабна художня кристалізація, велике епічне узагальнення епохи. Звісно, не протиставляю жанри — всі мають право на життя, всі передбачають можливість поетичних відкриттів. Усе, зрештою, залежить од особи самого автора. Просто не можна перекреслювати те, що живе не лише в історії літератури, утверджує себе в літературній практиці нашого часу. Літературна біографія Леоніда Горлача — найкраще тому підтвердження. Звернення до епосу збагатило не тільки його особисту творчу біографію — воно стало поважною сторінкою нашої сучасної поезії.
За чотири роки по «Ночі у Вишгороді» з’явився другий історичний роман — «Слов’янський острів» із Яном Жижкою та українськими козаками в його сюжеті й алюзіями з української історії та з доби літературного народження твору, як це буває тільки в текстах, за якими стоїть талант. Жанр історичного роману ще раз блискуче потвердив свою художню життєспроможність і суголосність нашому дню. Ще раз увиразнилася істина: не жанр визначає творчий успіх, а талант, і тільки талант.
І ось — Мазепа, з відблиском історичних вогнів на чолі, з пильним прижмуром очей, які, здається, прагнуть прозирнути аж у наш день.
Горлач не намагається переповісти історію Мазепи — для цього він надто досвідчений автор. Він розраховує на читача, який знає весь той перебіг подій, якому не треба підказувати фактографічну канву, пов’язану з іменем гетьмана. Його завдання — не завдання історика, і він пише не заримовану монографію й не підручник. Він художньо осягає історію. Тобто береться за те, що може тільки поет. А тому в нього немає жодних дат, дидактичної риторики, аналізу причинно-наслідкових зв’язків воєн, повстань, перемог і поразок. Зате в нього є сам гарячий пульс історії, живі індивідуальні обличчя, близькі й далекі голоси, зрештою, весь її своєрідний хор, що лунає так виразно, мовби зі сцени великого театру.
Події і люди в поета мовби виходять із рамок минулого і з’являються на екрані сьогодення; у читача неодмінно виникає відчуття, що все це відбувається поряд і що воно має до нього найбезпосередніший стосунок. Така сила поезії, така животворна її мова.
«Перст Аскольда» й «Чисте поле» засвідчили: Горлач знайшов себе передовсім в історичному романі. Це — справді його жанр. У нього вистачає поетичного дихання на всю стайєрську дистанцію. Він уміло «перемикає швидкості» — версифікаційної майстерності йому, як мовиться, не позичати.
«Мамай» та «Мазепа», задум яких Горлач проніс крізь десятиліття, — його творчі вершини. «Мазепа» (у першій редакції — «Руїна») став особливим випробуванням для автора, якого підстерігала небезпека піти у фарватері або міфологічної традиції, започаткованої Вольтером («Мазепа» Дж. Байрона, В. Гюго, Б. 3алєського, Ю. Словацького; усе те цікаво проаналізовано в Дмитра Наливайка) або ж варіювати лірико-публіцистичні мотиви Сосюриної поеми. Горлач вистояв перед цими спокусами. Його «Мазепа» концептуально — абсолютно самостійний твір. Тут історія, побачена українськими очима. Горлач не відчуває потреби бути адвокатом Мазепи, бо його Мазепа — не підсудний, а активна дійова особа нашої національної історії, що поставила гетьмана в надзвичайно трагедійну ситуацію.
Гроза гриміла. Морок колотивсь.
А десь лунився шлях за вістунами,
щоб між часами давніми і нами
живий Мазепа свічкою світивсь.
«Біографія» факту, біографія індивіда «вписалися» в біографію часу, біографію нації. Вогненні відблиски історії лягли на обличчя героя. Історія людини, мов притока, розчинилася в ріці історії.
Горлач володіє дорогоцінним даром вести своє повістування, то широко, з панорамною розлогістю, то сфокусовуючи увагу читача на оповитих таємничим світлом мізансценах. Як досвідчений майстер, він легко змінює регістри оповіді, перемикає «швидкості», змінює місце й учасників подій, що динамізує твір.
За кілька днів зібралися полки —і тільки пил забив під копитами.
Ніхто не знав Мазепині думки і слів не чув, приборканих вустами.
Заглибився у себе і Палій,згубившись між козацької старшини,хоча думки тривожились, як рій,без явної і зримої причини.
Сказав Мазепа: бути з ним, як всі,до самого Бердичева, а далі —що цар присудить. Навіть і вві сні не міг полковник відгорнуть печалі.
Поміж усім цим різнобарвним, різнолунним дійством, поміж виразними жанровими сценами, соковито змальованими краєвидами вкраїнської землі, — численні відступи «з погляду вічності», які так полюбляє автор і в яких він справді художньо сильний і винахідливий. Своїми ідейними мотивами вони виходять далеко поза контекст описуваних подій, вони набирають універсальності змісту. Ось, скажімо:
Держава — що? Вона собі держава,хоча від неї в тебе булава.
Та як спікає самота іржава
і тіло, й душу, і німі слова!
Перед тобою хиляться мільйони.
Страшна то сила — влада над людьми.
Коли нема на вчинки заборони,не дай в собі збудить сваволю тьми...
«Мамай» — останній на сьогодні роман Горлача — написаний з відчуттям справжньої внутрішньої свободи автора. Тут органічно сусідять і сувора патетика, і лірика, і фантастика (Мамай же!), й історична чи побутова реалія.
Я цілковито переконаний: ці романи Леоніда Горлача — саме та лектура, яка буквально приречена на розголос та успіх у читача, бо у цих творах живе «вогонь, а не попіл» історії. А наша історія для нас, українців, усе ще лишає-ться чимось значно більшим, аніж історія.
