Добре, каже колега, що почали враховувати середній бал атестата. Добре-то добре, але нічого доброго.
Мій племінник з математики, фізики, інформатики й мов має по 10—12, а з фізкультури, ДПЮ й ОБЖ — 4—6 балів. У його однокласника — все навпаки. Одне слово, середній бал у них однаковий і обидва мріють про фізмат.
При цьому однокласник може розраховувати на додаткові 20 балів після закінчення підготовчих курсів при столичному вузі, а племіннику вони тільки сняться. Він хлопець сільський (а ми кричимо про рівний доступ до вищої освіти).
Було б доречно повернутися до олімпіад, які проводили університети. Учні із глибинки могли б у них брати участь і у разі перемоги — претендувати на ті самі 20 додаткових балів. Або переважне право вступити на факультет, який організував олімпіади.
По-перше, справедливо. Відсіялися б, по-друге, випадкові абітурієнти, котрі мають високий середній бал, але слабкі знання з базових дисциплін.
Сергій ДРАГОВ,випускник 1990-го.
Миколаївська область.
Від ведучого. Ця поезія мені сподобалася щирістю, мелодійністю і образністю. Спочатку планував оприлюднити її окремо. А потім, дізнавшись випадково, що автори — вчителька та її учениця з однієї школи, вирішив розмістити вірші поруч.
Їх не слід порівнювати, визначати, який кращий. Вони самобутні, різні, але написані талановито. Чи не так?
Усесвіт м’яко тулиться до ніг
Світліє і блаженствує душа,
Ховає сум у золотому листі
Гудуть вітри на сірих віражах,
Життя років нанизує намисто.
А Всесвіт м’яко тулиться до ніг,
І сонечко усіх ласкаво гріє,
А десь нуртує: «Ну і що ти зміг
Собі узяти зі своєї мрії?»
А я всьому лукаво посміхнусь:
О, ні! Цього нікому не вгадати,
Я зачаровано на світ оцей дивлюсь
І дякую за все, що міг він дати.
А стежечка веде мене, веде
І повертає до моєї школи,
І сонячно крилате «добрий день»
Так лагідно хвилююче огорне.
— Добридень, діти, сонечка мої,
Нехай бринить віками ваша доля.
Завдяки вам іще є вчителі,
Завдяки вам ще зріє хліб у полі.
Я вірю, знаю: справді буде так,
Бо молодим надія ще зоріє...
Учителю! Тебе ж, чекає шлях.
Шлях нескінчений — довжиною в мрію.
Олександра СОЛОВЕЙ, учитель-методист.
П’ятигори
Тетіївського району
Київської області.
Самота листопаду
Листопад, листопад, листопад...
Дощ минеться і смуток розвіє,
Увійду у спустошений сад,
Гляну в вись, де зоря даленіє.
І візьму у долоні печаль,
І розвію, напевно, по світу.
Ні за чим (так нестримно) не жаль,
Як за тим, що лишилося літу.
Мій останній до нього привіт —
Та душа в голубиному злеті.
Осінь глибоко ранить. А слід
В листопадових снів переметі
Так ятрить іще рани в мені!
Слід — глибокий: нічого не вдієш!
То — на мить: коли дощ — у вікні.
А минає, і знову — зрадієш.
І просвітлена стане печаль,
І для смутку не буде причини.
Виявляється, просто скрипаль,
Що зійшов із гірської вершини
Навіває осінні жалі
В надвечір’ї осіннього саду,
І, можливо, іще — журавлі...
Це і є — самота Листопаду!
Марина БОНДАР.
Ненадиха
Тетіївського району
Київської області.
