Краще зноситися, ніж заіржавіти, або Штрихи до портрета щасливої людини

26 листопада, у свій день народження, Володимир Банюк, як і зазвичай, вийде на сцену.

Роль Тевьє-молочника — одна з його найулюбленіших. Знову глядачі сміятимуться і плакатимуть. Знову Тевьє поведе свій нескінченний діалог з Богом.

Велика удача — народитися з талантом. Ще більша — вчасно зрозуміти, який це талант, тому що тоді є шанс реалізуватися в житті повною мірою.

Володимиру Банюку пощастило. Професійним актором у його роду не був ніхто, але любов до сцени у Володимира в крові: дід, танцюрист і гітарист, батько замолоду захоплювався бальними танцями, віртуозно грав на гармошці та гітарі... А співали в родині всі — і бабуся, і мама, і тітка. І читали вірші, переважно українську поезію. Все це не тільки вдома, а й зі сцени сільського клубу. З батьками, з концертами їхнього самодіяльного колективу Володя об’їздив весь рідний Крим. І питання «ким бути» перед ним не стояло.

Після закінчення Дніпропетровського державного театрального училища в 1984 році Володимира Банюка зарахували до трупи Чернігівського обласного лялькового театру. Репетирував, грав вистави, їздив на гастролі, але... Пам’ятаєте, тоді, у середині 80-х, повсюдно виникали театральні підвали й студії. Не обійшло це і Чернігів. Містом поповзли чутки: «Ляльківники вийшли із-за ширми!» Знову пощастило — опинився в потрібний час у потрібному місці. Група молодих акторів, серед них і Володимир, на чолі з молодим режисером Геннадієм Касьяновим створили драматичну виставу «11 сторінок воєнної прози» за творами Бориса Васильєва «А зорі тут тихі...» і «У списках не значився». Актори були молоді й щирі, у них горіли очі, і зал дихав з ними одним подихом. Так почалася історія.

З часів Миколи Плужникова з «11 сторінок...» і донині все життя Володимира Банюка пов’язане з Чернігівським обласним молодіжним театром. Скільки за минулі роки зіграно ролей, очевидно, не лічив ніхто. Дуже багато. Володимир — людина щасливої акторської долі. Робота з літературним матеріалом Чехова, Франко, Мольєра, Булгакова, Лесі Українки, Шекспіра, Стефаника, Толстого, Коцюбинського, Шиллера, Гоголя дала можливість відшліфувати численні грані його таланту.

Говорити про амплуа стосовно Володимира Банюка безглуздо. Його творчий діапазон безмежний, а потенціал — невичерпний. Микола Задорожний і Кирило Петрович Шпак, кардинал Монтанеллі й Тевьє-молочник, Дон Жуан і Олексій Олександрович Каренін, Полоній і Санчо Панса, Тартюф і Гаєв, Тарєлкін і Хамберт Хамберт, Шабельський і Городничий — ось аж ніяк не повний перелік його акторських метаморфоз. І кожна роль — приклад майстерного володіння професією, уміння наділяти персонажів об’ємом і глибиною. Володіючи багатою образотворчою палітрою, він може і рвати пристрасті в шматки, і грати акварельно (як тонко він веде партію Шабельського в чеховському «Іванові»!).

Вважають, що творчі люди імпульсивні, що на них не можна покластися, що вони безвідповідальні. Банюк категорично спростовує це й без того досить спірне твердження. Володимир надійний. Не було випадку, щоб він хоч раз не був готовий до вистави або спізнився на репетицію. Він — непримиренний ворог розхлябаності та розбещеності. Саме поєднання таланту з відповідальним ставленням до справи й створює в результаті яскраві образи, що запам’ятовуються, навіть тоді, коли роль — лише коротенький епізод.

Володимир Банюк має не тільки видатний виконавський талант. Цей дар мав вилитися ще в щось не менш яскраве й вагоме. Так виникло прагнення до літературної творчості. Він створює композиції, інсценівки, пише п’єси, які в різні роки були в репертуарі театру. Театралам надовго запам’яталися «Душа моя болить» за М. Коцюбинським, «Маю честь доповісти... (Шевченко, хто він?)», а юний глядач був у захваті від його новорічних казок.

Остання за часом самостійна робота, в якій Володимир Банюк є і автором інсценівки, і режисером, і виконавцем, — моновистава за оповіданням Леоніда Андреєва «Іуда Іскаріот». Слід зазначити, що моновистава — дуже складний жанр. Не можна сховатися за діалог,  обіпертися на партнера. Для того, щоб утримати увагу глядача, втягти його всередину вистави, змусити душу трудитися, недостатньо лише віртуозного володіння словом і пластикою. Необхідно сміливо й дуже обережно йти по канату-нерву, натягнутому між актором і глядачем. І не помилитися, не обдурити його, глядача, неточною інтонацією, фальшивим почуттям. Хоча в грі Банюка фальш — це апріорі — нонсенс. Він щирий і переконливий у будь-якій ролі. Ці якості завоювали заслужену популярність не тільки в чернігівського глядача, а й у глядачів Харкова, Дніпропетровська, інших міст. Особливо хотілося б відзначити його поїздку з «Іудою Іскаріотом» у прилуцьку колонію для неповнолітніх. Володимирові вдалося підкорити й цю непросту аудиторію, не розважити, а захопити юних правопорушників, вдалося змусити задуматися, торкнутися найглибших, найглибинніших шарів їхнього внутрішнього світу. У наші складні часи, часи втрати моральних орієнтирів, культура й мистецтво на очах стають останнім пристанищем реальності існування людини, сьогодні вони ледве не єдині наші координати в стихії часу. «Театр — останній притулок людини». І саме такому театру служить Володимир Банюк.

Ефрос казав, що погана людина не може бути гарним артистом. Банюк гарний артист. Наділений величезним творчим потенціалом, чуйною й трепетною душею, абсолютною чесністю, відкритістю й безстрашністю, він — борець за справедливість. Такі люди, як правило, незручні, але бувають моменти, коли існування їх поруч виявляється нагальною потребою навіть для тих, кому вони незручні. Не тільки з точки зору суто практичної, а і душевної необхідності. Не випадково Володимира Євгеновича колеги обрали головою ради трудового колективу.

На жаль, останнім часом доля не балує Банюка новими ролями, які відповідають рівню таланту артиста. Виняток — Тевьє-молочник. Але ідею постановки чудової п’єси Григорія Горіна «Поминальна молитва» привіз у Чернігів петербурзький режисер Олексій Янковський. Для актора будь-який простій болісний. На щастя, інтереси Банюка не вичерпуються лише грою на сцені. Творча людина творить скрізь. Володимир затребуваний і поза стінами театру, практично жодний урочистий захід в області не обходиться без Володимира Банюка, часто він є й постановником.

Володимир і живе так само, як грає, — зі смаком: краще зноситися, ніж заіржавіти.

Хто, коли придумав «прив’язувати» щораз людину до певного віку: в 20 років ти повинен бути таким, а в 30 — отаким, в 50 — взагалі якимось висохлим метром? Банюк повністю спростовує ці догми. Він — юний, невтoмний, захопливий, з масою різнопланових ідей.

Нещодавно Володимир вирішив, що самоосвіти, якою він займався все життя, недостатньо. Тепер він — студент 4-го курсу Чернігівського інституту мистецтв і менеджменту культури Національної академії керівних кадрів культури й мистецтва. Відмінник Банюк навчається із задоволенням і хвилюється перед іспитами, як 18-річний першокурсник. І, що важливо, одержує від цього незрівнянний захват молодості.

Хоча б за яку справу взявся Володимир, він віддається їй цілком. Жар душі й сумлінність — ось універсальний рецепт його «везіння».

Без культури державність — це вічна політична криза, провал економіки — корупція. Без банківської й податкової культури гроші стають чорними й перестають бути фінансами. Це закон, такий самий незаперечний і вічний, як ньютонівський закон тяжіння. Часи масового походу інтелігенції у владу минули років 20 тому, але проблеми, що викликали це, дотепер до кінця не вирішені. Український театр переживає не кращі часи. І це не може не озиватися болем у серці артиста. Глибоко розуміючи ситуацію, не з чуток знаючи проблеми театру й культури загалом, Володимир прагне показувати на сцені кращі зразки драматичного мистецтва, ніколи (навіть у думках) не опускаючись до «попси» на потребу низькопробним смакам деяких категорій сучасних глядачів. Непохитно й безкомпромісно намагається він перешкоджати переходу театру з галузі художнього явища в сферу послуг.

Володимир Банюк — людина, яка відбулася й затребувана, але, як завжди у справжніх акторів, головна його роль ще попереду.

50 — це саме той щасливий вік, коли вже є досвід і майстерність, і одночасно — час нових усвідомлених планів і надій.

Ще не зіграно короля Ліра.