У селищі Таромському, що на околиці Дніпропетровська, урочисто відкрили пам’ятну дошку землякові, вчителеві місцевої школи Михайлу Лояну. Понад п’ятдесят років свого життя Михайло Іванович (народився він у 1887-му) присвятив педагогічній і культурно-просвітницькій роботі. З шістнадцяти років, закінчивши перед тим спочатку церковнопарафіяльну, а потім двокласну школу, навчав грамоти сільських дітей на Придніпров’ї. Працював у різних місцях, але найбільше — у рідному Таромському. А в земській школі, спорудженій у 1914 році, був першим учителем-таромчанином. На цьому будинку і встановили дошку.

Залишив нащадкам два десятки зошитів

Такої честі сільський учитель удостоєний за те, що вірно служив селу, в якому народився і виріс, а ще за два десятки учнівських зошитів, виданих його онукою, медиком за фахом, Зоєю Шевцовою, у яких, досліджуючи історію свого роду і описуючи власне життя, Михайло Лоян написав історію рідного Таромського, інших приміських сіл — колишніх козацьких зимівників, залишив живі картинки початку минулого століття і тих міст, де йому довелося вчитися, працювати, бувати, — зокрема, Катеринослава (нинішнього Дніпропетровська), Юзівки (Донецька), Феодосії, Москви, Санкт-Петербурга. А також цікаві спогади про людей, які зустрічалися на життєвому шляху, — діячів освіти, викладачів і студентів Феодосійського вчительського і Московського сільськогосподарського інститутів, де здобував освіту, про академіка Яворницького, якого знав особисто, друзів дитинства, колег, учнів, їхніх батьків. Перший запис у цих спогадах датований 24 березня 1956 року, останній — 21 вересня 1962-го. У мемуарах немає «марійської» сторінки, про яку зі слів матері розповіла у «Таромських зошитах» Зоя Шевцова.

Михайла Лояна арештували у травні 1938-го. Він відмовився підписатися під звинуваченням у націоналізмі свого знайомого і сам потрапив у «вороги народу». Три роки без суду відсидів у дніпропетровській тюрмі, а потім був відправлений на примусове поселення до Марійської АРСР. Повернувся у вересні сорок четвертого. «Страх переслідував нашу родину довго, — пише онука Михайла Івановича. — Безцінні книжки і зошити кидались у колодязь, а в деяких вирізалися прізвища можливих «ворогів народу». Сам Михайло Іванович у своїх спогадах написав про це коротко: «Я не поїхав на державні іспити в Московський сільськогосподарський інститут, де міг би лишитися працювати науковим співробітником, а вчинив інакше: лишився у рідному селі піднімати грамотність, допомагати селянам у господарстві. А за це мені «віддячили»: принижували, цькували, нарешті виключили зі створеного мною ж колгоспу й навіть позбавили виборчих прав. Було дуже образливо, гірко. Переслідування спіткали й моїх двоюрідних братів — Григорія та Олександра (синів дядька Корнія, татового брата). З важкою тугою на серці треба було жити...» Реабілітація прийшла тільки у 1959-му, через п’ятнадцять років після звільнення.

Григорія Корнійовича Лояна, малописьменного селянина, якого у 1937-му звинуватили в контрреволюційній діяльності і на десять років запроторили у табори, реабілітували аж у 1989-му. А його рідного брата Олександра, який працював колійним майстром на залізниці, за «контрреволюційну пропаганду» у тридцять сьомому розстріляли, реабілітували через двадцять років.

Михайло Лоян помер у лютому 1974 року. Не надовго пережила чоловіка Ольга Сокуренко-Лоян, також вчителька, соратниця, надзвичайно активна, діяльна жінка. На одинадцять років молодша за нього, вона пішла услід того самого 1974-го.

Чи литовці позичили, чи вози «натаратіли»

Самому ж Таромському нині виповнилося 306 років. Одне з найстаріших сіл на Дніпрі виникло біля старовинної фортеці Козирева балка, звідки відкривався чудовий краєвид на Дніпро. Відомий краєзнавець архієпископ Феодосій Макаревський писав, що «балка Козирева біля Дніпра, у теперішній парафії Тарамського — стародавнє запорізьке займище. У 1704 році воно значиться у числі заселених місцевостей запорозького козацтва. Тут зимівниками сиділи Новокайдацької паланки військові старшини зі своїми хлопцями-малюками й зі своєю челяддю».

Є два пояснення назви селища. Яворницький виводив її від литовського «тарамок», що означає маленька низенька хата з білими стінами (серед перших поселенців були литовці, які будували хатки, схожі на литовські «тарамки». Їхні нащадки і нині проживають тут). Інше пояснення залишив запорозький козак Микита Корж: оскільки поселення виростало на кам’яному скелястому ґрунті біля берега Дніпра, а дорога була нерівна, то кожну бричку на ній далеко було чути. От через те «таратіння» й Таромське. Ця версія більше до душі місцевим жителям, нащадкам козацького селища. До речі, в рідкісних виданнях XІX століття, зауважує завідувачка відділу Дніпропетровського національного історичного музею імені Д. І. Яворницького Валентина Лазебник, у Ф. Макаревського, Д. Яворницького, Г. Боплана селище називається «Тарамське».

Вільне село — тут ніколи не було кріпосного права — складалося із п’яти слобод, що також мали примітні назви: Забора (кам’яна скеля з первісних гірських порід, яку використовували на будівництво. Нині на цьому місці гранітний кар’єр), Ругелівка (у невеличкому озерці було чимало риби, яку ловили ругелями, сплетеними з лози та сіток. Ругель був майже в кожному дворі), Базарівка (ця слобода була всередині села, і в суботу місцеві жителі тут базарували), Блуква (напрямки, по яких несло у цю низину намул з трьох балок, щовесни мінялися, «блукали». Слобода потерпала від бездоріжжя. Навесні люди збиралися переселятися на височину, але влітку передумували — вода висихала, а намулені городи давали високі врожаї). І нарешті, Терни. Ця слобода містилася у Тернянській балці, де між величезними дубами росли кущі терену, шипшини, бузку, і сама ділилася ще на Лушпіївку, Кулішівку, власне Терни та Гору. Лушпіївкою місцину назвали тому, що сотник Ярошенко із родиною, які тут проживали, багато їли динь та кавунів, а лушпиння викидали на вулицю. Тому на них казали: «Гей ви, лушпії!» А Кулішівка — бо першим на цьому кутку, у землянці, почав жити Митрофан Куліш з великою родиною. Поряд з Кулішем й оселився Іван Лоян, якому доля теж не поскупилася на нащадків: син Михайло у сім’ї був найменшою, одинадцятою, дитиною.

Тих, хто не хотів учитися, судили

Церковнопарафіяльна школа, яку відкрили 1892 року, стала першим центром освіти на селі. Спочатку вчилися у сторожці при церкві, а через рік спорудили будиночок з глини аж на тринадцять вікон. У ньому була одна класна кімната на 60—70 учнів та дві кімнатки — помешкання для вчителя. Згодом на місці глиняної школи звели кам’яну з двома класними кімнатами і квартирою для вчителя. У першому класі навчалося 50—60 дітей, у другому — 20—30, до третього лишалося п’ять — шість. Уроки починалися першого жовтня, після Нового року на заняття ходила вже половина учнів, а напровесні — добре, якщо третина.

У 1912—1913 роках земство взялося будувати початкові школи у селах. Таромське розросталося, і йому конче потрібна була нова школа. На загальносільському сході вирішили відвести для будівництва ділянку на тернянському кварталі. У 1912 році почали будувати, а 1 вересня 1914-го початкова школа №2 прийняла перших учнів. Її називали земською або «красною», бо мала червоний дах. Спочатку вона була дво-, потім трикласна, згодом — початкова чотирикласна, з 1936-го — неповна середня, з 1959-го — восьмирічна, а після спорудження у 1962 році двоповерхового приміщення дістала номер 105. Через два роки добудували спортивний зал і шкільні майстерні, а трохи згодом разом із шефами з автопідприємства — теплицю і спортивний майданчик. З 2004 року вона стала середньою загальноосвітньою. Школа працює уже майже століття. Вимушена перерва в її роботі сталася під час війни, коли фашисти розмістили тут склад. Будівля колишньої земської школи й досі служить: нині у ній шкільна їдальня і класна кімната для уроків праці.

У двадцяті роки, коли в країні ліквідовували неписьменність, селище поділили на культдільниці, на яких формували групи неписьменних і малописьменних. Приміщень для занять не вистачало, тому вчилися по хатах. «У свою глиняну хату я також поставив шкільні парти й розпочав навчання з п’ятьма-шістьма учнями», — згадує Михайло Лоян. Звільнялися від занять тільки ті, кому було за сорок п’ять. Щоб змусити людей вчитися, влаштовували навіть показові суди. Один такий суд описує автор «Таромських зошитів». Серед селян обрали голову і членів суду, прокурора, громадського обвинувачувача, захисника і навіть охорону. Судили Ганну Лоян (дружину родича Михайла Івановича) і Івана Коваленка. 46-річну жінку звільнили від обов’язкового навчання «у зв’язку з похилим віком та незадовільним станом здоров’я», а на Івана Коваленка наклали штраф у розмірі семи карбованців і змусили його ходити на заняття.

Земля біля «красної» школи належала освітньому закладу, але весь час нею користувалися сторонні люди. З ініціативи Михайла Лояна селищна рада постановила заснувати тут парк. У червні 1961-го він сам посадив двадцять дубочків, а навесні — ще відро жолудів і тридцять чубуків тамариску. Так стараннями вчителів і школярів у селі виріс парк, якому присвоїли ім’я першого космонавта Юрія Гагаріна.

Нині у Таромському три середні школи — №105, №123 і №124, які працюють уже не одне десятиліття. Загалом в усіх трьох сьогодні навчається понад 1160 дітей.

Літописці рідного села

Цьому селищу щастить на вчителів, які люблять рідний край і прагнуть прищепити цю любов своїм учням. Крім «Таромських зошитів» (а є уже й доповнене видання «Таромське: перегук століть»), про давнє і недавнє минуле селища розповідає й інша книга — «Сторінки історії Таромського. Від козацького займища — до житлового масиву міста Дніпропетровська», написана колегами Михайла Лояна — Вірою Міляєвою та Мартою Головіною і видана зусиллями доньок Міляєвої — пані Ніною та пані Майєю — уже після смерті матері в пам’ять про неї. (Можна позаздрити й тому, яких небайдужих дітей і внуків виховали ці люди). «Наша мама, — пишуть у передмові доньки Віри Міляєвої, — десятиріччями збирала і записувала розповіді старожилів, зустрічалась з працівниками Історичного музею імені Яворницького, вивчала історичну літературу. За життя вона не змогла видати книжку, про яку мріяла. Лише після того, як її не стало в 2001 році, таромчани побачили перші саморобні примірники, якими зачитувались у селищній бібліотеці».

Віра Міляєва приїхала в Таромське у 1947-му і все життя працювала в одній школі: починала ще у початковій №2, а потім, вже у 105-й, викладала історію. Марта Головіна була вчителькою української мови та літератури СШ №123.

Сьогоднішній колектив колишньої земської школи понад двадцять років очолює Тетяна Ткаченко; вона прийшла сюди услід за мамою, Поліною Цілиною, котра багато років учила тут дітей. Одинадцять нинішніх учителів 105-ї школи — це колишні її випускники.