Із досьє «Голосу України»

Оксана Білозір — народний депутат від блоку «Наша Україна—Народна самооборона». Народилася 30 травня 1957 року у селищі Смига Дубенського району Рівненської області. Закінчила Львівське музично-педагогічне училище імені Філарета Колесси, Львівську державну консерваторію імені Миколи Лисенка, Дипломатичну академію при МЗС України. Народна артистка, народний дипломат України. З 4 лютого по 27 вересня 2005 року — міністр культури та мистецтв (після реорганізації міністерства — міністр культури і туризму). Голова підкомітету з питань міжпарламентських зв’язків, двосторонніх та багатосторонніх відносин Комітету Верховної Ради у закордонних справах, член Постійної делегації Верховної Ради України в Парламентській асамблеї Ради Європи. Заміжня, має двох синів.

— Чому ви проміняли мистецтво на політику?

— Бути представником української культури і творити національний продукт — також висока політика. І взагалі, мистецтво і політика — це два струмки однієї ріки, ріки мого життя. Тому, реалізувавши себе у сфері сучасної популярної музики, з часом зрозуміла, що, маючи таку вагу довіри і поваги громадян, необхідно розширювати свої можливості, використовувати їх, відпрацювати те, що дала мені українська нація, український народ. Я відбулася як особистість. Не була чиїмось проектом, ніхто в мене ніяких коштів не вкладав. Були лише даний Богом талант, моя праця та велике бажання робити свою справу, бо я любила те, що робила. І найголовніше — кредит довіри і любові від народу, що особливо надавало мені сили. Тож так само вважала за необхідне відпрацювати на певному етапі своєму народові. У мене було прекрасне життя. Як співачка, я достатньо забезпечена, заробляла нормальні кошти. І, якби не займалася політикою, мала б більше часу на себе, сім’ю, відпочинок. Але мій громадянський обов’язок не дозволяє цього робити.

Тож 1997 року вступила до Дипломатичної академії при Міністерстві закордонних справ України, щоб здобути новий фах. Це був цілеспрямований вибір, адже я побувала в багатьох країнах, маю авторитет у світі, прекрасне коло знайомих людей, тобто фактично була народним дипломатом. Тому така робота була мені близька і зрозуміла. Два роки навчалася на стаціонарі, а у вихідні їздила працювати концерти, заробляти гроші на сім’ю (цей період був дуже складний для мене). Лише після того, як з червоним дипломом закінчила академію, відчула моральне право займатися політикою. Я людина публічна, відома, чесна перед своїм народом. У мене немає бізнесу, я займаюсь лише політикою. І вважаю, що сьогодні таких політиків, які відбулися як особистості, має бути більше. Бо є політиканство, яке не дає жодного результату, але забезпечує тепле і приємне крісло у певних сферах нашого життя, а є самовіддана праця на розбудову своєї країни.

— Ходило багато чуток, що ви начебто збиралися піти в коаліцію. Чому не пішли?

— Я не коментую чутки, а дискутую лише ті речі, які є реально. Маємо факт, що прийшла нова влада, «Наша Україна» залишилася без лідера, бо Віктор Ющенко відійшов від політики. Думаю, що він правильно зробив. Має пройти час для того, щоб правильно оцінити його, як Президента України. Але потрібно жити, працювати, ефективно розвиватися у конкурентному світі. Хочу сказати, що ще у 2003 році я доклала певні зусилля для розвитку в Україні християнської ідеології. Адже Україна є великою християнською країною, однією із небагатьох у світі апостольських держав. Нашу землю освячував апостол Андрій Первозваний. Про це потрібно пам’ятати, говорити і гордо нести на собі цю відзнаку. Саме в цьому ми є унікальними у світі. Бо, якби якась інша країна мала схожу історію, то вона б підіймала себе дуже високо. Ми цього поки що не робимо. Я вважаю, що саме через християнську ідеологію, духовну чистоту, високі моральні цінності ми можемо відбудовувати свою країну. Саме з цих міркувань я сьогодні є членом Християнсько-демократичного союзу.

— Чому вирішили вийти з «Єдиного центру»?

— «Єдиний центр» задумувався і створювався як партія, що підтримає політику Віктора Ющенка, об’єднає навколо себе людей, що сповідують демократичні цінності, які мільйони наших громадян відстоювали восени 2004 року. Ми намагалися об’єднати фракцію навколо тих ідей, з якими йшли на вибори у 2007 році. Адже частина депутатів відкрито працювали на політичну силу, частина почала організовувати власні проекти. Коли ЄЦ реалізовував політику Віктора Ющенка, я активно працювала над цим, а коли Віктор Балога почав розвивати на базі ЄЦ свій політичний проект, я вийшла з партії.

— Яка доля законопроекту про державну підтримку української спільноти за кордоном?

— Це законопроект, з яким я прийшла в парламент. Деякий час він обговорювався у різних експертних колах, був доопрацьований і найближчим часом буде внесений на заміну. Я також направила законопроект в адміністрацію глави держави (бо саме він здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю) і чекаю відповіді. Вважаю, що в контексті таких позитивних речей потрібно співпрацювати з владою, бо тільки така співпраця дає результат. Україна повинна визнати для себе політичним пріоритетом, що в зовнішній політиці світова діаспора є важливим чинником. Якщо буде прийняте таке рішення на вищому політичному рівні, то буде прийнятий і закон. Частина депутатського корпусу та політиків неоднозначно ставиться до емігрантів (нашої діаспори). Вони не вважають, на жаль, їх нашими партнерами. Це є великою помилкою. За різними експертними оцінками, за межами України перебуває від 20 до 25 мільйонів наших співвітчизників. Там є вихідці з України, їхні діти, трудові мігранти. І це величезна українська сила. Тому держава у своєму зовнішньополітичному контексті має дати їм сигнал, що вони є частиною світової української нації, що материнська земля їх потребує і хоче з ними співпрацювати. Але, на жаль, чіткого політичного усвідомлення необхідності так діяти до цього часу немає.

— Що треба зробити в державі, щоб українці не їхали працювати за кордон, а реалізовували себе в Україні?

— Насамперед потрібно самому до себе відповідально поставитися. Коли трудові мігранти приходили до мене на концерт і скаржилися, що держава їх кинула напризволяще, я їх запитала, що вони зробили для того, щоб бути почутими? Адже коли кожен скаржиться поодинці, його важко почути. А коли голос піднімає спільнота, це буде вже зовсім інший рівень уваги з боку держави — і від своєї Батьківщини, і від країни перебування. Я допомагала їм самоорганізовуватися, створювати громадські організації. Бо лише в такому разі держава зможе з ними співпрацювати і захищати їх інтереси на міждержавному рівні. Було проведено величезну робота. Згодом на європейському континенті з’явилося дуже багато таких організацій. Потім ми заснували міжнародну громадську організацію українців «Четверта хвиля» (на стадії розвитку я її очолювала, нині ж — її почесний президент). Те саме стосується і тих, хто перебуває тут. Потрібно об’єднуватися, визначати спільну мету, обирати до влади відповідальних людей і працювати.

— Чи хочете ви, щоб ваші діти займалися політикою?

— Я хочу, щоб мої діти займалися тим, що їм буде до душі. Головне, щоб отримали хорошу базову освіту, мали можливість бачити світ, відчували світові тенденції і знайшли своє місце у житті. Буду їх у цьому підтримувати і дуже хочу, щоб вони відбулися як особистості, бо це є найбільшим щастям.

— Серед ваших учнів є ті, хто зміг би вас замінити на естрадній сцені?

— Так не буває. У природі немає двох листочків, які були б схожі один на одного. Так само і кожен митець по-своєму унікальний. Співати і мати можливість спілкуватися, ставати відомим, знаним — це все від Бога. Має бути така доля. Бо є люди з прекрасним голосом, які не відбулися як співаки. Їм просто не дано і тому вони мають займатися чимось іншим. А є такі, які, здавалося б, не мають особливих шансів, але стають величезними особистостями. Я, наприклад, знаю, що доля подавала мені знаки, які були дуже важливі, чутливі для мене. Треба було вміти їх бачити, читати і довірятися цим знакам, своїй інтуїції. Ми дуже часто розумом працюємо проти себе. Тому варто інтуїтивно думати над усім, що навколо тебе, пропускати це через своє внутрішнє бачення, через душу. Не можна сліпо переступати, бо життя дуже коротке. Шкода тих моментів, які ми не реалізували.

— Але ж є бажання...

— Бажання може бути сліпе, чимось заворожене, примарне, може відвести тебе від того, над чим ти повинен працювати. Хоча, якщо людина не відходить від своєї мети, має велике бажання і волю, вона обов’язково досягне більшого, меншого, а може, навіть несподіваного для себе результату. Як то кажуть: «Хто стукає, тому завжди двері відчиняться».

— Як часто ви за останній час з’являлись на естрадній сцені?

— У січні в Національному палаці мистецтв «Україна» відбувся ювілейний концерт «Українкою я народилася», присвячений 30-річчю моєї творчої діяльності. А взагалі останнім часом гастролюю мало. За радянських часів, часів моєї найбільшої творчої активності, стільки відпрацювала концертів, що нашим теперішнім зіркам ще треба довго і довго працювати.

— Де вам комфортніше — в Україні чи закордоном?

— За часи своєї творчої кар’єри, я об’їздила весь світ, побувала на всіх континентах. І хоча після закінчення Дипломатичної академії отримала пропозицію працювати послом у країні, де є велике представництво нашої діаспори, навіть не думала про це. Знала, що з України ніколи нікуди не поїду. Тут мені цікаво, це моя країна, без неї не можу. Це так, як дерево відрізати від кореня.

— Як часто подорожуєте?

— У своїй політичній діяльності, і не тільки, дуже часто подорожую. З чоловіком любимо подорожувати, кататися на лижах. Підкорили Альпи (після Карпат, звичайно).

— Чим займаєтесь у вільний час?

— Вільного часу практично немає. А коли є, проводимо його у сімейному колі, готуємо сім’єю шашлики, ходимо в лазню.

— Які ваші найулюбленіші страви?

— Усі українські страви. Деруни, різні супи, борщі, страви з грибів. Кухня національна в нас дуже багата. Це вагомий показник нашої величезної національної культурної спадщини. Бо, кажуть, є національна кухня, є культура і є, відповідно, народ.