Самітниці серед безмежжя лісів

...Предковічні Кужбеї — одне з наймалочисленніших нині сіл на Міжгірщині. Тут мешкають всього-на-всього дві жінки в одній хатчині — сестри Анна та Калина Бряник. До речі, за «масовістю» жителів цьому осідку у ведмежому куті, який підпорядковується Соймівській сільраді, поступаються хіба що два відлюдькуваті присілки: у Буркушах біля Верхнього Студеного єдиним обивателем залишився Михайло Медулич, а на Косому Верху поблизу Негрівця анахронічний спосіб життя веде Йосип Беля...

Знову провідати Кужбеї та їхніх ґаздинь після кількарічної перерви спонукали дві причини: довідатися про життя-буття скитниць і чи голосували, бо саме по обіді у день минулих виборів помандрували до них у гості зі своїм звичним супутником — 67-річним Іваном Блиндою. Він родак самітниць — одружений на сестрі Єві, з якою живуть у райцентрі.

Щоправда, до мандрівки спонукав ще один мотив — помилуватися чарівними видноколами з високогір’я, тим паче що останній день жовтня справді виділився напрочуд красною погодою: ранковий заморозок помінявся на лагідний сонячний полудень і золоте в щедрих іще променях пообіддя. Не менше і не більше, а рівно через годину без перепочинку путівцем у піднебесся викарабкуємося у селину, зусібіч обперезану лісом, де навколо аж дзвенить тиша. Найперше впадає у вічі, що вже ледь не цілком щезає слід поголовно покинутих газдами хат у 60—70-ті роки минулого століття. Сад, який колись був гордістю села, теж дощенту здичавів і зачах. Бездоглядні плодові дерева обросли мохом або, як і житла, повалені крилатими вітрами, що півроку безперестанку дмуть студінню з високих полонин. Зате, слава Богу, міцно тримається церква, збудована вісімдесят років тому. Свята споруда — найвизначніше тепер місце Кужбеїв. Завдяки ремонту у ній (про необхідність якого била на сполох неодноразово і райгазета «Верховина») вже десять років поспіль проходить храмове свято, на яке з’їжджаються вірники з навколишніх поселень. Охоронці Божої обителі Брянички часто її відмикають і за візитів туристів здалека.

Зупинившись під косогором на цвинтарику, де вічним сном спочивають давні предки, в тому числі батьки сестер Анна і Михайло Бряники, — нарешті німоту глухомані порушив собачий гавкіт. Він викликав на подвір’я обійстя наймолодшу 54-літню Калину. Повагом зі смерекової хащі у супроводі теж двох симпатичних песиків нам назустріч вийшла і 69-річна Анна. Та ще з сумками, повними грибів, у руках. У такий пізній час, коли довкруж уже білілися острівки першого снігу, з лісового вояжу повернутися з солідним урожаєм голубінок, що не кажи, а несподівана і приємна дивина.

Жінки очікували цієї неділі на зовсім інших прибульців. Обіцяли їм, що з Соймів сюди ще на десяту ранку завітають з урною або їх відвезуть туди на виборчу дільницю, щоб проголосували, як інші люди. Але — ні слуху ні духу. Калина каже, що віддали б голоси передусім за віру в ліпше життя, бо в них страдницька доля, особливо через хвороби — обидві інваліди другої групи. Глухоніма Анна до всього цього літа осліпла на одне око. Біда сталася зненацька. Під час збору лісових дарів наткнулася на колючі голки хвої, внаслідок чого виникло запалення, яке затягнулося. Довелося аж три тижні відлежати в обласній лікарні... На голого, як кажуть, дригота...

Під час нашої бесіди Калина, яка через нестерпний біль у ногах просить у Всевишнього то порятунку, то навіть смерті, згадує про господарство: «Анно, час годувати худобу». У хліві тримають корову, теля, двоє поросяток. Жури на ґаздівстві повно назбиралося, як ніколи. Недуги перешкодили косовиці, а з торішнім сіном важко буде дотягнути до весни. І запас дров для печі тане. А тут ще й поросятам дошкуляють глисти — хоч усім разом гинути...

На руку, на щастя, виявилося те, що Ольга Галащук із села Майдан погодилася підсобити ґаздиням — зібрати вирощену картоплю, але за платню. Однак у бідних Бряничок у кишенях не знайшлася зайва тисяча гривень, яку запросив один косар за сінокіс у сусідстві з убогим дворогосподарством. Тепер такий світ — за найдрібнішу послугу, як то кажуть, викладай гроші на бочку. На просторих грунях — куди не кинь оком — нескошена трава. Безгосподарність Калина прокоментувала так: «Колись люди билися за ці землі, а тепер нема кому ні косити, ні садити». Що було — то було: у пройдешньому тут підзбирували сіно до стеблини, лантухами возили і носили картоплю, капусту, гарбузи та іншу городину...

Кілька років тому аскетичне життя жінок полегшила цивілізована зручність у побуті: як у кімнаті, котра служить за спальню і кухню водночас, так і хліві заблимали електролампочки. Комфорт стався за сприяння майданця Василя Рекіти. Займаючись автоперевезенням земляків на заробітки, добрий челядник з Ленінградщини доставив генератор за помірковану ціну. Апарат у пригоді і для підживлення мобільного телефону, завдяки якому самітниці дають про себе знати родичам у різних кутках району. Проте користуються імпортним пристроєм розсудливо, бо він ненажерливо «з’їдає» дорогий бензин. Як правило, пальним та найнеобхіднішими харчовими продуктами — борошном, макаронами, рисом, сіллю, іншим першочерговим товаром припасаються раз на рік. Закуплений крам здебільшого у Міжгір’ї вивозить у гори тільки потужна вантажівка, якій під силу таранити гірське бездоріжжя. У найближче село Сойми спускаються практично щомісячно, бо треба вибрати пенсію на пошті. Останнім часом шлях у них сміливіший, бо вже давно стерся слід вовків і диких кабанів. А колись, бува, ведмідь ліз майже під поріг самої оселі... Можливо, звірів відлякали надійні домашні чотириногі сторожі. Мали ще одного гавкуна, якого хотіли подарувати священику з підниззя. Та отець Василь Вако вперто наполіг на своєму, заплативши 100 гривень за цуценятко.

Свояк Іван Блинда — основний опікун сестер Бряник. І цього разу став у пригоді — полагодив зламаний замок на дверях. Звичайно, за чергового візиту з порожніми руками не прийшов — приніс ще один радіоприймач, який служить за зв’язок зі світом. Калина, переконуємося в розмові, у курсі всіх новин. «Світ пропадає, — каже, сплеснувши руками. — За день по радіо наслухаюся лише про одні біди...»

— Не страшно тут наодинці? — перепитуємо співрозмовниць.

— Ми звикли вже до всього, — відповідає молодша за віком.

За нашого першого знайомства, яке відбулося рівно 14 років тому, сестри зізналися, що у «мертві» Кужбеї перекочувати із Соймів, де в злагоді жили в будинку на два входи з сестрою Оленою, змусила їх «вітцизнина». Тобто земля батьків, до роботи на якій просилися мозолясті руки. Як-не-як, а тоді мали сили, та й не хворіли. А зараз недуги непокоять і вдень і вночі. Родаки, земляки то благають, то запрошують повернутися на колишнє нажите місце, щоб старість провести серед людей, гарантуючи як сімейний, так і соціальних працівників догляд. Та ба, сестри регулярно й категорично протестують. Виходить, що лише дух предків прикував сестер до Кужбеїв, у яких вони відродили людське життя.

...Прощаємося з сестрами Анною та Калиною, які так і не дочекалися бюлетенів, і ще раз солодко зачаровуємося навколишніми осінніми краєвидами, які повільно огортають перші вечірні сутінки. Справді: природа — то диво. Можливо, її лоно теж полонило душі й серця самітниць. Бо як інакше можна пояснити факт відчайдушного і відважного їхнього кроку — жити самим двом серед безкрайого моря гірських лісів?..

Міжгірський район

Закарпатської області.