Фестиваль екранних мистецтв «Дніпро-сінема» проводиться у Дніпропетровську з 2004 року. У 2007-му він набув статусу всеукраїнського, а з 2008-го носить ім’я одного з фундаторів українського кіно — режисера і оператора Данила Сахненка, який більшість своїх фільмів створив у Катеринославі. З того часу й вручається премія його імені, яку в цьому році одержав сценарист, керівник творчого об’єднання «Лад», член Національної спілки кінематографістів України Володимир Платонов за цикл фільмів про розвиток космічної галузі. Безумовною родзинкою нинішнього фестивалю стало повернення до Дніпропетровська єдиного з 23 фільмів Данила Сахненка, який зберігся повністю. Ця драма на чотири частини була знята Сахненком-оператором (низку фільмів він зняв як режисер) у 1916 році, а назвою її став рядок із популярної колись пісні «Умер бедняга в больнице военной».
— Оригінал знаходиться в архіві кінофотодокументів у місті Красногорську Московської області, нам дісталася копія. Це результат спільних зусиль і органів влади, і Національної спілки кінематографістів України, і, безперечно, мецената, який придбав для нас цю копію, — розповідає заступник начальника управління культури і мистецтв міськради Валентина Слобода. — Від інших фільмів Сахненка, на жаль, збереглися лише шматочки, окремі кадри. А знімав він і хронікальні сюжети, й ігрові стрічки. «Запорізька Січ», якій у 2011-му виповнюється сто років, є першим українським ігровим фільмом. Знімали його у нашій Лоцманській Кам’янці (село нині злилося з Дніпропетровськом. — Авт.). Це місце визнали найбільш підходящим для зйомок, дослідивши Дніпро у проміжку від Катеринослава до Олександрівська (Запоріжжя). Газети писали, що трохи не півсела запросили на зйомки — у батальних сценах брали участь близько чотирьохсот душ з гарматами і човнами. На жаль, збереглися лише лічені кадри. Але є синопсис. І ми маємо таку мрію — провести реконструкцію фільму. Справа, як то кажуть, за малим — знайти кошти...
Про Данила Сахненка знаємо небагато. Народився в Катеринославі, жив у передмісті, на Мандриківці. Один із сучасників пригадує, що нібито по батькові його Федорович. У кіно потрапив завдяки пану Зайлеру, який прибув до міста з паризьким кіноапаратом і взявся зробити «електробіоскоп» (щось на зразок сучасного кінотеатру). На будівництві він примітив кмітливого хлопця Данька, а на той час, у 1906-му, Сахненкові мав би виповнитися вже 31 рік (він, якщо дата точна, народився в 1875 році). Зайлер доручив йому крутити ручку кіноапарата, але дуже скоро Данило навчився й ремонтувати його. Не випадково представник відомої французької фірми «Брати Пате і К», яка випускала регулярний кіножурнал «Пате»-журнал усе бачить, усе знає!» і мала кореспондентів по всьому світу, прибувши 1908 року до міста, саме Сахненкові запропонував співпрацю. Відомо, що Данило отримав від фірми апарат, кілька коробок плівки, а ще котелок (головний убір), піджак і годинник, аби мати представницький вигляд.
— Ото, мабуть, і вся вигода, яку мав від кіно цей чоловік, — каже письменник і краєзнавець Микола Чабан, який досліджує життєвий шлях піонера українського кінематографа. — На його фільмах робили гроші ті, хто просував їх у прокат, сам же Сахненко, як згадує його молодший колега Арнольд Кордюм, справляв враження напівголодної людини, а жив у слюсарній майстерні, захаращеній різноманітним приладдям та інструментом. Це при тому, що працював він невтомно і вже з перших зйомок показав себе здібним оператором. Як от, наприклад, під час фільмування повені, що затопила багато сіл. Згодом фірма повідомила його листом: «Вартість надісланого за минулий рік матеріалу покриває вартість кіноапарата, отже, віднині апарат переходить у власність кореспондента». Отримавши такий скарб, Сахненко, який досі знімав документальні сюжети — такі, як уже згадувана повінь на Дніпрі (1910 р.) чи перший випадок холери у місті (1908), вирішив зайнятися художньою кінематографією. У 1911 році він організував власне виробництво картин «Південноросійське ательє «Родина», яке вивело на екран популярні вистави театру Миколи Садовського, що саме гастролював у Катеринославі, «Мати-наймичка» та «Наталка Полтавка» із славнозвісною Марією Заньковецькою у ролі Наталки. Фільм «Наталка Полтавка» протримався аж до 1930 року.
— У газетах того часу згадувалося, що в Новомосковському повіті не всі бажаючі змогли потрапити на перегляд, — розповідає Валентина Слобода. — На жаль, жодного кадру цього фільму не збереглося ні в українських, ні в російських архівах, є ще слабка надія на французькі кіноархіви. Нове прочитання «Наталки Полтавки», як відомо, 1936 року здійснив майстер українського кіно Іван Кавалерідзе. Але Сахненкова «екранізація» цього твору, як і «Мати-наймичка», лишається, на думку фахівців, найціннішим досягненням української дореволюційної кінематографії. Згадувана «Запорізька Січ» знімалася вже «Південноросійським синематографічним акціонерним товариством Сахненко, Щетинін і К».
Відомо, що один з акціонерів вніс у товариство десять тисяч карбованців, другий — свою садибу, оцінену в таку ж суму, а Сахненко — свій знімальний апарат і вміння працювати на ньому.
— У фільмі січовики на конях наздоганяють ворогів, рубають їх, рятують бранців. Цікаво, що якраз навпроти Лоцманської Кам’янки, на лівому березі Дніпра, на півострові Огрінь непереможний кошовий отаман Іван Сірко відбив у татар багатий ясир, який вони гнали у Крим, — розповідає Микола Чабан. — І ще важлива деталь: консультантом фільму часом фігурує великий знавець запорозької старовини Дмитро Яворницький. За словами Кордюма, Яворницький чомусь зажадав зняти його ім’я як консультанта з рекламних афіш фільму.
Сахненко створив ще кілька фільмів за класичними творами, зокрема, «Любов Андрія» (за «Тарасам Бульбою» Миколи Гоголя), «Мазепу» (за поемою О. Пушкіна «Полтава»), екранізував п’єсу Михайла Старицького «Богдан Хмельницький». Але, зазнавши фінансових невдач, відмовився від кінопропаганди класичного репертуару і в компанії з катеринославським кінопрокатником Ф. Щетиніним став знімати другосортні комедії («Грицько Голопупенко», «Ото ускочив!» і агітки часів Першої світової війни, на які просто виділялися бюджетні кошти і це убезпечувало від ризиків ринкової економіки. У роки громадянської війни був кінооператором у Першій кінній армії, жив у Ростові-на-Дону. Після того працював у Кінокомітеті, в центральній лабораторії ВУФКУ в Харкові, в організації якої брав участь. У 1925-му разом з М. Лідером зняв художній фільм «Убивство сількора». Помер у Харкові в 1930 році.
До речі, ми не знаємо, який був на вигляд піонер українського кіно, бо не маємо ні його фотографії, ні бодай миттєвого кадра із його зображенням.
— Це добре, що до нас повернувся хоча би один з фільмів Данила Сахненка, хай навіть він із тих, про які дослідники згадують побіжно, — каже Микола Чабан. — Але у тому ж Красногорську, в Російському державному архіві кінофодокументів, як відповіли на мій запит, зберігаються й документальні стрічки Данила Сахненка. Серед них «Похорон обер-гофмейстера двору Його Величності Г. П. Алексєєва в Катеринославі». Саме того Георгія Алексєєва, колишнього катеринославського губернського шляхетського маршала, нумізмата і власника величезної колекції козацької старовини, чию потилицю Ілля Рєпін змалював на картині «Запорожці пишуть листа турецькому султану». На стрічці увічнено день 18 лютого 1914 року, серед учасників траурної процесії можна побачити зятя небіжчика князя Миколу Урусова, губернатора Володимира Колобова, преосвященного Агапіта, показано також будинок, у якому жив у Катеринославі Алексєєв, вид Хресто-Воздвиженської церкви і склепу в ній, де тимчасово поховали «обер-гофмейстера» (навесні тіло вивезли до Котівки, що на річці Орелі, де у Алексєєва був маєток. Після 1917-го воно зазнає наруги). «Хроніка м. Катеринослава», знята у наступному 1915 році, показує прибуття до міста останнього російського царя Миколи ІІ та відвідини ним 31 січня 1915 року шпиталю. В інших сюжетах — і військові табори під Катеринославом, і молебень, а також карнавальна хода й демонстрація городян із нагоди перемоги російської армії біля Перемишля, і поховання вбитих... Сахненко залишив нам живу пам’ять і про революційний Катеринослав у лютневі дні 1917 року. Останній з документальних сюжетів присвячений Дніпру. Ці стрічки опинилися за кордоном тільки з однієї причини — за радянських часів у підмосковному архіві зберігалися й українські фільми як власність єдиної держави. Справедливо було б, якби всі вони повернулися додому.
Дніпропетровськ.
