Городами, озираючись, Петро Брижак усе-таки пробрався до «своїх». Його чекали з нетерпінням. Підходив час починати виставу, а Брижак, який завжди був пунктуальним, невідомо чому загаявся. «Хлопці, нічого не вийде! — проголосив він із порога. — Дружина сховала ремінь і портупею...» Як грати роль без такої важливої амуніції, нікому на думку не спадало. Брижаків герой повинен був на сцені витягти з кобури пістолета та вистрелити в героїню, яку ще раніше покохав, не відаючи, що вона — шпигунка... Ех, який би був ефект! Відміняти спектакль уже було пізно. Зійшлися на тому, що доведеться йому лише зачитати вирок.
Коли пізно увечері Петро Гнатович, молодий сільський учитель, повернувся додому, ненароком наткнувся на крісло, де напередодні сиділа дружина. Під ним щось випирало. Ото й була гордість Петра Брижака — справжня бойова портупея, якій так і не вдалося того вечора «вийти» на сцену. Дружина шалено ревнувала Петра до... театру. «Та ти сьогодні не просто грав, ти по-справжньому залицявся до Наді!», — кидала вона звинувачення. Лише донька потай від мами хвалила батька-артиста. «По її реакції я визначаю рівень твого вживання в роль, твою майстерність», — зізнавалася татусеві.
Ніби Станіславський і Немирович-Данченко
Петра Гнатовича в селі «вантажили» всім, чим могли. Школа школою, а треба ж комусь комсомольську організацію очолити. Та ще й профспілкову. А хто колгоспну газету випустить? А от іще зателефонували з району: їм треба позаштатного кореспондента, який подавав би свіжі новини з наддністрянських сіл. Це теж Брижак може! Петро й не відмовлявся. Мав таку натуру: чим більше навантажують, тим цікавіше «везти». Гарна перевірка своїх сил! До слова, як позаштатний кореспондент кам’янець-подільської міськрайонки «Прапор Жовтня» він навіть здобув нагороду — премію імені Володимира Беляєва, автора тоді шалено популярного роману «Стара фортеця». Письменник-кам’янчанин вручив йому ту нагороду особисто і навіть запросив при нагоді відвідати Москву, записав хлопцю свою домашню адресу. Петро так і не скористався запросинами. Ніколи було кататися по столицях через громадські доручення. Коли ж дізнався, що Беляєв помер, стало ой як сумно: втратив таку можливість!
Мабуть, ресурсів у молодого вчителя було таки неміряно, бо якогось дня він зібрав компанію: а чого б нам, хлопці, не заснувати театр? Івана Трофанчука одноголосно призначили режисером, Сашко Беніцький узяв на себе місію художника-декоратора. «Сільські обожнювачі Мельпомени робили справу так, наче були Станіславським та Немировичем-Данченком», — згадує тепер Петро Гнатович. Мабуть, саме така ґрунтовність і скрупульозність дозволила закласти фундамент, який стоїть ось уже півстоліття і на якому виростають нові покоління грушківських театралів. Це як у Кропивницького: дай серцю волю — заведе в неволю. Схоже, в самих генах грушківчан оселилася любов до театру, що переходить із покоління в покоління й донині. А п’єса Кропивницького була першою, за якою підготували спектакль. Неподалік Грушки у Великому Жванчику жив тоді автор проникливого роману в новелах про село письменник Володимир Бабляк. Він дуже цікавився ростом грушківського сценічного дитяти, хвалив театральну молодь. Як тут не рости при таких «дріжджах»?!
«Як точно мій характер «отразілі»!
Якось хлопці вирішили утнути куплети про грушківське життя. В Радянському Союзі цей жанр був тоді «останнім писком моди». Брижак написав вірші, Іван Михайлович Трофанчук припасував до них музику. Під новорічну ялинку представили витвір на суд земляків. Ото реготала Грушка! Нікого не обминули, усіх покритикували! Навіть голову сільпо протягнули за те, що в крамницю доставляли черствий хліб. Не забули й сільського комбайнера Петра Мойсейовича, котрий, хоч і був невтомним трудягою, але по трудах любив відпочити «в чарці». Та так, що хоч на чотирьох додому добиратися. От, як скінчився виступ, селяни, регочучи, висипали із залу на морозне повітря. Лише один чоловік залишився сидіти на місці. То був комбайнер Петро. Позирнув Брижак на нього, і в серці тенькнуло: зараз всипле всім трьом! А кулачища у Мойсейовича пудові, важкі. «Як буде битися, згрупуємося і дамо відсіч», — тільки й встиг сказати друзям. Герой останнього куплета поволі підходив до артистів. «Хлопці, я вам такий вдячний! Це ж іще ніхто ніколи так точно мій характер... «нє отразіл», — закінчив комбайнер свою фразу ні з того ні з цього російською, вочевидь, від сильного враження забувши, як висловитися рідною мовою. Філолог Брижак вибачив Мойсейовичу грубу помилку. Це все-таки краще, ніж три розквашених носи.
Гріх
Про театральний гурток хтось дав знати в Чернівці на телестудію. У ті роки вона започаткувала цікаву передачу «Сяйво». Театру «Браво» запропонували показати там виставу. Зараз про це самі патріархи театру воліють не згадувати. Підготували п’єсу на атеїстичну тему «Святі пройдисвіти». У селі, як прочули, що їхніх артистів показуватимуть по «теліку», спеціально купили три перші телевізори. Біля них зібралося всеньке село. Так само гуртом земляки й зустрічали своїх «героїв». Та замість овацій на їхні голови посипалися прокльони. Хоч у Грушці церкву зруйнували, як і всюди в краї, щоб не було шкідливого впливу на громадян соціалістичного суспільства, та навіть партійні старалися потай похрестити своїх дітей. Тому «пройдисвітів» ніхто сприйняти не міг. Відтоді «Браво» не грає жодної кон’юнктурщини, бере теми вічні. От, до прикладу, «Сто тисяч» Карпенка-Карого, що мала в першому варіанті назву «Гроші». Ну скажіть, сьогодні, коли все купується й продається, навіть честь і голоси виборців, хіба поменшала актуальність теми?
Мабуть, покарою за гріх стало випробування... землетрусом. Якось у сусідній Крушанівці під час вистави (як знаходили транспорт, влаштовували гастролі) раптом заходили ходором люстри. «Це клуб зачепили трактором», — припустив хтось. А то був землетрус. Перелякана публіка й артисти кинулися на вулицю. Скоро землю перестало гойдати. Селяни почали розходитися. «Гей, ви куди? Ідемо додивимося виставу, що, марно гроші за квитки заплатили?!» Довелося трупі грати далі, правда, трохи побоюючись, що знову трусоне.
Прищепити молодій порослі любов
Петро Брижак зіграв у грушківському театрі 25 ролей. Вважай, всю класику «переміряли» на себе ентузіасти підмосток. Міг би грати й досі на сільській сцені, та життя зіграло по-своєму. Поховавши дружину, виїхав до обласного центру, де вдруге знайшов собі пару. І почав працювати в Хмельницькому педучилищі, яке згодом стало гуманітарно-педагогічною академією. Немає у нього таких вихованців, які не любили б його предмет — українську мову та літературу. Бо Петро Гнатович уміє так розповідати про красне письменство, що заслухаєшся. А ще пересипає лекції легендами про рідний край, його перлини. Здається, кожне село він знає, особливо по дорозі до Грушки. Коли декан педагогічного факультету Інна Ящук разом зі студентами задумали організувати творчу зустріч студентського хору «Кадри» та грушківського театру, щоб висловити сільським митцям шану і солідарність з ними, Петро Гнатович тут же заявив: «Я з вами!» Кращого екскурсовода годі було шукати. Ця мандрівка з юнню в юність для нього була дуже дорогим дарунком. Так давно не обнімався зі своїми театральними побратимами!
Хор «Кадри» (диригувала один із його керівників — подільський соловейко Галина Яківчук) у сто п’ятдесят голосів розітнув тишу дуже убогого на сьогодні глядацького залу. Немає достатньо грошей на сільську культуру. Але ж не сидіти їй, культурі, без діла! Враження від цього імпровізованого заходу незабутні для всіх його учасників. Окрім того, хмельницькі студенти фактично відкрили розроблений райвідділом культури кількома роками раніше туристичний маршрут «Грушківський театр — Бакотський скельний монастир». Віднині, сподіваємося, він стане накатаним, а Грушка зуміє свою театральну «родзинку» заліпити в пиріг розвитку й достатку. Петро Брижак мріяв про це у юності, а розповів по дорозі з Грушки. І хоч автору цих рядків довелося на Кам’янець їхати дорогою з гаком — через Великий Жванчик та Дунаївці, про те ніколи не пошкодую. Утім, і культура наша такою дорогою досі до людей добирається...
У літописі театру Петро Брижак посідає почесне місце.
Зустрілися патріархи сільського театру.
Фото автора.
