Сумний спогад з оптимістичними наслідками

У цьому контексті варто звернутися до уроків трагічних минулих паводків: осінній 1998 року завдав області збитків на 810 мільйонів гривень; розбурханий весняний 2001-го виявився вдвічі потужніший, однак збитки становили лише 317 мільйонів гривень; липневий 2008-го приніс шкоди на 164 мільйони гривень, зруйнувавши 26 будинків, 153 мости, затопивши понад 4 тисячі дворогосподарств, майже півтисячі осіб довелося евакуювати, зате, на відміну від двох попередніх, не загинула жодна людина!..

На той час Міністерство з надзвичайних ситуацій очолював Валерій Кальченко, котрий пройшов професійне хрещення в багатьох напружених точках колишнього Союзу, в тому числі й під час руйнівного землетрусу у Спітаку.

Одразу після катастрофи міністр зі своїми побратимами, прибув на Закарпаття. Працювали без сну й відпочинку. Уперше було розгорнуто мобільний пересувний госпіталь МНС. Там надавалася найневідкладніша й висококваліфікована допомога. Тодішній листопад був мокрий і холодний, тож її потребували багато людей, котрі, втративши оселі, залишилися під відкритим небом і пережили нечуваний стрес.

...Чергова поїздка міністра до села Усть-Чорна Тячівського району. У Хусті місцева влада пропонує хоча б щось перекусити. Міністр заперечує: «Часу немає, люди чекають. А в нас — своя суха пайка».

В’їжджаємо в село й одразу опиняємося в оточенні всюдисущої дітвори: «Кальченко приїхав, Кальченко приїхав!!!». Оскільки міністр тут не вперше, багатьох уже знає на ім’я.

— Ну як, Іванку, чобітки й курточку вже отримав?

— Так, красно дякую, вже маю.

Ніби змовившись із колегою, вручаємо Іванкові свої сухі пайки. І тут підходить дебелий рожевощокий дядько із добре відчутним запахом:

— Пане міністре, мені б треба пару солдатів, щоб біля хижі шанц прочистили (тобто почистили біля хати водостічну канаву).

Ледве стримуючись, Валерій Кальченко спокійно відповідає:

— Чоловіче, у солдатів і так повні руки роботи. А лопату персонально вам виділимо із резерву міністерства.

Село Варієве Берегівського району.

Перші дні повені. Надвечір’я. Будинки, розташовані на протилежному березі річки Боржави, відрізані від села. Їхніх мешканців уже евакуйовано. Та човни, якими управляють солдати Міністерства з надзвичайних ситуацій, усе-таки снують від берега до берега, рятуючи вцілілий хатній скарб.

— О, це з мого будинку привезли речі, — радіє господар похилого віку. — Але не всі. Телевізора немає.

— Та він підтоплений, — каже один із бійців.

— А може, ще вдасться відремонтувати? Нещодавно купили. Пане міністре, ледь не останні копійки з моєю старою витратили на нього...

— Хлопці, привезіть людині телевізор, — просить міністр.

Човен знову пливе до того берега. Привозять. Із корпуса стікає вода.

— Йой, тепер його жоден майстер не полагодить. Та все одно дякую. Солдати ховають посмішки в коміри бушлатів. Ховає посмішку й міністр. У всіх на душі потеплішало.

Тодішній начальник управління Служби безпеки України в Закарпатській області Валерій Підболячний зателефонував до корпункту «Голосу України» ще задовго до початку робочого дня:

— Колегія нашого відомства під керівництвом Леоніда Деркача ухвалила рішення передати закарпатцям майна на три з половиною мільйони гривень й відправила конвой із майже семи десятків автомобілів. Їдемо зустрічати?

Для того, щоб прийняти все це майно, обладнали спеціальний склад. А були там, окрім ліжок і ковдр, інших теплих речей, украй необхідні для роботи в автономних умовах дизельні електростанції, засоби зв’язку, помпи для відкачування води. Та як завезти їх у найвіддаленіші, відірвані від світу гірські населені пункти, що залишилися без світла і зв’язку? Керівництво СБУ знайшло вихід, звернувшись до прикордонників. Ті виділили гелікоптери. Вони й доставили найнеобхідніше в села Тячівського району Лопухів, Усть-Чорну та інші.

Село Текове та селище Королеве Виноградівського району традиційно називають залізничними. Під час осіннього паводка вони постраждали чи не найбільше. Начальник «Укрзалізниці» Георгій Кірпа (іменем якого названо площу в Ужгороді і встановлено меморіальну дошку на чудовому новозведеному вокзалі), прибувши на Закарпаття, вирішив побудувати для постраждалих нові добротні домівки на високих фундаментах, щоб ці будинки не знесли майбутні стихії. У найстисліші терміни тут виросли цілі вулиці. Не забули залізничники і про соціальну сферу, звівши школи, дитсадки, ФАПи.

«Голос України», постійно тримаючи в полі зору життя цього повененебезпечного регіону, так писав 7 липня нинішнього року: «З огляду на те, що після 1998-го області довелося пережити потужніші паводки, але збитки були набагато менші, то висновок логічний: альтернативи протипаводковому захисту нема. Останній паводок (червень 2010-го. — Авт.) вкотре довів, що новозбудовані берегоукріплення, гідротехнічні споруди на річках області — надійний захист населених пунктів. Саме для цього й було розроблено Програму комплексного протипаводкового захисту в басейні річки Тиса в Закарпатській області на 2002—2006 роки та прогноз до 2015 року. Її реалізація дасть змогу захистити від стихії 500 населених пунктів, 2600 виробничих об’єктів, 200 тисяч гектарів сільськогосподарських угідь».

Ужгород.