Щодо ситуації, в якій нині перебуває Україна після місцевих виборів, про уроки цих виборів, про перспективи лівого руху в Україні розмірковує народний депутат кількох скликань, міністр освіти і науки України 2005—2007 рр., голова партії «Справедливість» Станіслав Ніколаєнко.
Куди заїхав український віз
Після президентських виборів усі чекали, і ще багато людей чекають, на позитивні зміни у суспільстві. І справді, дещо зроблено. Політика стала більш прагматичною, дещо поліпшилися відносини з Росією, робляться спроби навести лад у державі. Та все-таки «родимі плями» української демократії часів Кучми не зникли, а, навпаки, інтенсивно відроджуються. Спостерігаємо інтенсивний наступ на свободу слова, розцвів адмінресурс, чиняться утиски на опозицію. Раніше у всьому звинувачували радянську владу, а тепер стало модним — попередників, хоча незабаром — рік, як правлять нові політичні сили. Часто-густо критика у ЗМІ своїх опонентів у виконанні Партії регіонів звучить, як голос інопланетянина, який вперше ступив на грішну українську землю. Це саме, до речі, робила і Тимошенко кілька років тому, яка посекундно розписувала, хто скільки вкрав у країні, звинуватила Партію регіонів у 15 млрд. грн. збитків для держави. Та вийшло, як у народному прислів’ї — як гукнеш, так і відгукнеться! Тепер уже її уряд звинувачують в 50 млрд. грн. зловживань. Все як за батюшки царя: «воруют, батюшка, воруют!». Український віз заїхав у чергове болото.
Усе це відбувається у складній соціально-політичній ситуації, непростих міжнародних обставинах. Західна Європа, США спочатку стримано, ввічливо поставились до зміни керманича країни. Відбулися знакові візити, обміни люб’язностями. І ще й нині діє неформальна домовленість між США і Росією про розподіл сфер впливу, про дрейф України в тінь північного сусіда. Проте останні події, хід місцевих виборів, «відміна» Конституції 2004 року, т. з. судова реформа, утиски опозиції примушують Захід, пресу дедалі частіше і частіше давати тривожні оцінки стану свобод і демократії в країні. Про це заявив прямо віце-президент США Байден. Це неминуче призведе до обміління інвестицій в економіку, перекриє кредитні грошові надходження до країни.
До речі, якщо Росія співчутливо ставиться до внутрішньої політики правлячої партії, то в економічних відносинах ми не бачимо реального тепла і співпраці. Напруга зростає з наближенням наступних президентських виборів у Росії. Здається, що чинний Президент Росії Медведєв знаходить більше підтримки у лідерів України, ніж Путін. І це очевидно. Заяви українського прем’єра Азарова про необхідність зміни формули ціни на російський газ лише викликають розчарування у сусідів. Немає порозуміння між нашими країнами і в інших енергетичних питаннях, зокрема, експорті російської електроенергії через Україну, об’єднанні газотранспортних систем, суднобудуванні, авіапромі. Черговий скандал щодо приватизації російськими бізнесменами «Луганськтепловозу» породило рішення суду про повернення його у державну власність. Стає очевидним, що великий український бізнес має свої інтереси і у його плани не входить «братання» із сусідами, поступка хоч на йоту економічними інтересами. Напруга навколо алюмінієвих заводів, «Укртелекому», металургійних підприємств, напрямки перекачування нафти територією України тому свідчення.
Думаю, що Партія регіонів на місцевих виборах не одержала реальної підтримки населення, про це свідчить низька явка виборців.
Мені не раз довелося дзвонити, писати, говорити на телеканалі про переслідування, тиск на наших партійців. До знущання доходило це у Нижньосірогозькому районі на Херсонщині, де завідувача райвідділу освіти Сєдіну весь час примушували зняти свою кандидатуру з виборів до обласної ради або звільнитися. Не кажучи вже про тиск на кандидата на голову міста Володимира-Волинського Анатолія Сороку, зняття з виборчих перегонів кандидата у міські голови Кривого Рогу Іванченка, суцільний витончений обман в Одесі, на Київщині, у Криму і т. і. Вважаю, що жорстка політика влади, політика без компромісів і домовленостей призведе до прискореного виходу з апатії справжньої опозиції, пробудження активності населення. Отримавши перемогу правдами і неправдами, «регіони» можуть втратити останніх союзників, зокрема, литвинівців, соціалістів та частково і Компартію.
Принагідно не можна не торкнутися феномену «Свободи». Неозброєним оком було видно, як влада підсаджує цю жорстко націоналістичну організацію на телеекрани, як залякують ними людей на Сході, як заплющує влада очі на їхні дії в Західній Україні, як хочуть витіснити звідти «Батьківщину», Рух і «НУ-НС», як допомагають йти до влади цій «Свободі». А дитя стало на криві націоналістичні ніжки, зміцніло, заговорило, і що тривожно, затягнуло і затягує в своє лоно велику частину недосвідченої молоді, студентства, відбирає голоси протестного електорату. З прикрістю бачимо, як бізнес у Західній Україні спрямовує фінансові потоки у кишеню ультранаціоналістів. Результати не забарилися — місцева влада у трьох областях Західної України може перейти під оруду «Свободи». Добром, без сумніву, це не закінчиться. Переконаний, що ультранаціоналісти незабаром повністю вийдуть з-під контролю своїх господарів, створять свою фінансову основу, і ми станемо свідками тяжких соціальних потрясінь, сепаратизму і національного протистояння. Гітлера колись також фінансували німецькі і не німецькі банкіри, і історія знає чим це скінчилось, в т. ч. і для деяких банкірів.
Переконані, що перемога, яку в більшості областей «викувала» владна коаліція, принесе їм багато проблем. Уже за кілька місяців виборці почнуть питати з одних і тих за стан справ у державі — чого зростають ціни, чого комерціалізується освіта, медицина, чому зростає корупція, процвітає бідність. Ініціативи уряду щодо нового Податкового кодексу, єдиного соціального податку, монетизація пільг, ігнорування законів про дітей війни, ветеранів війни і праці викличуть, ймовірно, бурю протестів.
Не виключаю, що, отримавши успіх на виборах, розраховуючи на виборчі технології, депресію опозиції, мовчазність і зневіру народу, влада піде на парламентські вибори у березні наступного року. Заява уряду про відмову від збільшення пенсійного віку для жінок — побічне свідчення таких задумів у провладній еліті. Напевне, і Конституційний Суд після свого кошмарного рішення по долі Конституції 2004 року не наважиться (хоча, все може бути) знову на рік, до 2012 р., продовжувати життя нинішнім нардепам. Отже, вибори минули, хай живуть нові вибори!
Яким шляхом піде Україна — шляхом демократії, керованої демократії чи тоталітаризму, залежить від основних політичних сил. Чи зможуть вони знайти слова, ідеї, які б пробудили народ, його свідомість. Чи, навпаки, все буде, як у байці Езопа про віслюка і його господаря. Там віслюк каже, що хто б не був моїм господарем, ноша моя буде тяжкою, а життя безрадісним.
Про роль лівих сил в Україні
Останні роки про кризу у лівому русі, про об’єктивну необхідність єднання лівих не говорить хіба що лінивий. Як Отченаш ідеологи цих партій кажуть (і ми не є винятком) про потенціальну підтримку на рівні третини чи навіть більшої половини народу ідей соціалізму, соціальної справедливості, але з плином часу все це залишається порожніми словами і викликає хіба що глузливу посмішку в аналітиків, журналістів і політтехнологів. Олігархічна влада знайшла, на жаль, ефективні форми нейтралізації лівих сил.
Наша спроба об’єднатись на президентських перегонах частково була реалізована, але не знайшла підтримки у соціалістів Мороза і Вітренко. Проте перший крок все-таки було зроблено. Підписавши угоду про співпрацю із Президентом Януковичем перед другим туром виборів, Блок лівих і лівоцентристських сил, як то кажуть, канув у Лету. Політична рада блоку після президентських виборів практично не збиралася, а після ухвали парламентом закону про місцеві вибори, який заборонив блокам партій брати участь у виборах, співпрацю було зведено нанівець.
Заради об’єктивності зазначимо, що тема співпраці не вичерпана і не втратила актуальності. Але стало зрозуміло, що саме для цих учасників блоку діє вже байка Крилова — «как вы, друзья, не садитесь, в музыканты не годитесь».
Погано, що після президентських виборів, не було на рівні блоку проведено глибокого аналізу причин низького результату. Їх багато, є об’єктивні (адмінресурс, підкуп виборців, роль ЗМІ і т. д.), але є і суб’єктивні. На місцевих виборах зміна прізвищ у бюлетенях дозволила, скажімо, КПУ істотно поліпшити свій результат. Не секрет, що ліві сили, окрім КПУ, не досягли запланованих цілей, а дехто фактично просто не брав участі у виборах. Ми вперше, як партія, самостійно працювали на місцевих виборах. Працювали самовіддано, як могли. Але безгрошів’я, відсутність досвідчених кадрів, досвіду, не підтримка ЗМІ, слабкість низових партійних структур не дозволили нам реалізуватись. Зрештою, ми побачили, хто є хто, які наші сили. Результати в Донецькій, Львівській, Тернопільській областях показують, що і у цих складних областях за доброї організації можна домагатися певних результатів.
Проте мусимо констатувати, що лівому руху потрібен новий імпульс, якщо хочете такий собі український Вашингтон. Зрозуміло, що нині КПУ не відмовиться від свого монопольного лідерства на лівому фланзі. Вона йтиме на співпрацю лише шляхом поглинання інших лівих сил, що не влаштовує багатьох громадян, які мають інше бачення перспектив лівоцентристського руху. Не відкидаючи ідеї реанімації, оновлення Блоку лівих і лівоцентристських сил, усе ж таки виголошу думку про формування принципово нового політичного об’єднання (партії) на ідеях оновленого демократичного соціалізму, такої собі Української Лівиці. Основою такого єднання мусили б стати партія «Справедливість», Соціалістична партія, СДПУ(о), Народна влада та інші політсили цього спектра. Думаю, що таке об’єднання зможе назвати нові прізвища лідерів цього руху. І до цих кроків усі лідери лівих партій повинні бути готовими. Прикладом такого об’єднання може стати досвід об’єднаних лівих у Німеччині, які об’єднали ліві партії в одну і нині набрали більше 10% місць у парламенті.
Без єднання зусиль лівих, без зрозумілої ідеологічної платформи, без могутньої масово-політичної, серйозної теоретичної роботи зрушень на краще в лівому русі, а отже, і у всій державі не буде. Змагатися з олігархічними, ліберально-буржуазними партіями за їхніми правилами — через розвертання сітьових структур, підкуп виборців, прикуплені ЗМІ, дорогу рекламу, адмінтиск — це не наш шлях. Українські ліві сили тільки через реалізацію тріади справедливості: свободи—рівності—братерства зможуть конкурувати з олігархією. До речі, ліберальні партії спекулюють на цих само гаслах, але наголос роблять на першому слові «свобода», говорячи про «максимум свободи й мінімум держави», про рівність стартових можливостей. А ми основну увагу мусимо приділити всім ланкам згаданої тріади, говорити не тільки про рівні можливості громадян на старті життя, а й про реалізацію цих можливостей і по ходу життя. Адже проблема справедливого розподілу суспільного багатства так і залишається невирішеною. Національні багатства сконцентровані у руках невеликої меншості, котра завдяки віртуальній економіці отримала в руки потужний інструмент впливу на розум і емоції людей.
Наш світ буквально насичений ідеями, образами і символами, глибоко чужими ідеями соціальної справедливості. Якщо інформаційній зброї і «криптополітиці» олігархії не протиставити сучасні ідеї самореалізації людини, то XXІ сторіччя тупо перейме від попереднього естафету безупинного змагання за споживання, де буде мало переможців, а в основному будуть ті, хто програв, ті, що зійдуть із дистанції.
Численні зустрічі з молоддю, студентством по Україні показують, що вони якнайбільше готові до участі у лівому русі. Але наша млявість і безхребетність їх не влаштовують. Без політичної боротьби, без реальної боротьби за інтереси народу, без конфліктів із владою, олігархічним бізнесом не обійтися. В іншому разі, всі розмови про справедливість, рівність, свободу, демократію, захист прав виборців залишаються не більше як демагогією, і люди це розуміють, тому так прохолодно до нас ставляться... І життя весь час нас у цьому переконує.
Уроки місцевих виборів,і за що воювали партії
Вибори завершилися, але чи завершилося на цьому життя. Певно, що ні. Мине місяць-два, і проблеми, негаразди реального життя прийдуть до кожного із нас з новою силою, ще гостріші і вагоміші.
А нині поміркуємо над тим, як проходили ці вибори і що слід зробити у майбутньому, щоб через певний період знову не говорити про політичні граблі.
Зрозуміло, що найперше слід змінити виборчий закон. Стислість термінів проведення конференцій з висунення кандидатів у депутати, відкриття виборчих рахунків, проведення самої агітації, дикий порядок формування черговості списків партій, формування складу комісій — все це потребує змін. Мінімум на два тижні слід продовжити вибори, номери партій у бюлетенях визначати тільки на основі жеребкування. Ні в якому разі в комісіях не може домінувати жодна із політичних сил. Слід нещадно карати за всякі «підрахунки» голосів, «каруселі», вкидання бюлетенів, фальшування протоколів, підкупи, погрози, застосування адмінресурсу тощо.
Прикро, що битва за місця у місцевих радах є безперспективною сама по собі. Адже хто б туди не прийшов, хто б не переміг — ради залишаються безправними. Те, що менше четвертої частини фінансів концентрується на місцях, є беззаперечним фактом. І немає різниці, хто керуватиме бідним містом чи областю — чи регіонал, чи комуніст, чи представник партії «Справедливість», всім за великим рахунком треба їхати в Київ з протягнутою рукою, а у центрі грошей катма.
В українській структурі влади закладено системну помилку, що неминуче даватиме збої, породжуватиме нестабільність. Йдеться про стару проблему, фактичне двовладдя на місцях — існування рад і адміністрацій. У більшості розвинених країн центральна влада обмежується на рівні уряду. Він видає директиви, постанови, але не здійснює безпосереднього керівництва у регіонах, там діють самоврядні органи. Це роблять виборні органи, які самі створюють свої виконавчі структури. Якби ми до кінця довели політреформу 2004 року, ліквідували районні адміністрації, а обласні реорганізували до функцій контролюючого органу, то ця б проблема двовладдя знову не постала перед нами в повний зріст. Протистояння на місцях між апаратами рад і адміністрацій, депутатами і головами рад із чиновниками адміністрацій знову і знову заважатимуть розвиватися районам і областям.
Якби не було цієї системної конституційної помилки, то не було б такої дикої ситуації, коли список до районної чи обласної ради очолює глава адміністрації. І для нього головне — виграти вибори будь-що. Звідси і адмінресурс, тут тобі і зневажання всіх прав громадян, опозиції і т. і.
За класичною схемою політична сила, яка перемогла на виборах, і формує виконавчу владу. Але ж в Україні місцеві адміністрації вже є на чолі цієї виконавчої влади. За що ж тоді вони боролися на місцевих виборах? Складається ситуація, коли змагання на виборах не є змагання за кращі умови для людей, розвиток краю, за благополуччя виборців. Змагаються не справи і діла, а відбувається гола боротьба за владу, за якій прості люди — це електорат, яким маніпулюють, підкупляють, залякують і т. і. Люди це бачать і не вірять, не йдуть на вибори, як це відбулося нещодавно. Принагідно хочу запитати: скажіть, а як глава адміністрації відповідає перед населенням, хто з нього з простих людей за що може спитати. Президент у Києві каже правильні речі, а внизу просту людину з її проблемами футболять між представницькою і виконавчими гілками влади. На цих виборах знову ожив і розцвів адмінресурс, а я назвав би його адмінбезголів’я. Влада у всьому світі завжди використовує владні важелі на виборах — асфальтує дороги, тягне газо- і водогони, будує житло, школи, лікарні... І це добре. Але ж ніде в світі не викручують руки директору дитсадка чи лікарю, перевіряють з пристрастю підприємця, який насмілився балотуватися в депутати від іншої, не провладної політичної сили. Чому так? З одного боку, є системні проблеми, а з іншого — багато і суб’єктивного. Для творення потрібен розум, підприємливість, професіоналізм, а цього у багатьох нинішніх можновладців на місцях катма! От і діють вони, як знають, як вчили декого на попередніх «роботах» — шляхом розправ, погроз, залякувань, викручування рук, переслідуваннями, звільненням з роботи. Ситуація загострюється хронічним кадровим голодом, непрофесійністю нової влади, особливо на місцях. Звідси й з’явилося явище адмінбезголів’я, бо призначають людей на посади не за принципом професіоналізму, а за принципом: спочатку регіонал, а потім професіонал.
Прикро буде, а до цього йде, що оцінювати роботу місцевих керівників знову будуть не за тим, що робиться для людей, а за відсотками на виборах — зараз до місцевих рад, завтра до парламенту, затим — президентських. Тому і наші люди, певно, досі не вірять у свою владу, у свою рідну країну, не дорожать своєю Батьківщиною. Бо в державному механізмі закладено помилку, і влада живе заради влади, а не діє заради своїх людей, їхнього добробуту.
Виправити ці помилки, удосконалити державний механізм мусимо ми з вами, дорогі читачі. Це повинні робити політичні партії, передусім ті, що при владі.
Голова партії «Справедливість» Станіслав НІКОЛАЄНКО.
