Поїздка в Піски не без задоволення і моралі

 Цими листопадовими днями мені випало двічі почути сьогоднішнє звучання голосу та імені незабутнього Павла Тичини. Тепер уже без колишнього пієтету з високих трибун і єхидного «в полі трактор дир-дир-дир».

Першу таку нагоду подарувала зустріч у Літературно-меморіальному музеї-квартирі П. Тичини в Києві. Поважне зібрання столичних художників, письменників, журналістів та гостей із Чорнух, що на Полтавщині, відзначало день пам’яті видатного українського поета і філософа Григорія Сковороди. Йшлося і про майбутнє 300-річчя з дня його народження. Актуально звучало з уст молодих його безсмертне «Всякому городу нрав і права», що так влучно віддзеркалює і наше сьогодення. Говорилося про ще далеко не повну прочитаність філософії Григорія Савича. І називався ряд ще не до кінця збагненних нами, закодованих у геніальному слові: Григорій Сковорода, Тарас Шевченко й Павло Тичина.

Авторитетні сковородинівці та шевченкознавці розповіли, що робиться в Україні до 200-річчя з дня народження Т. Шевченка і 300-річчя Г. Сковороди. Зокрема, згадали про вже висаджені в місцях, пов’язаних з їхньою пам’яттю, і майбутні дубові та калинові гаї.

Директор музею П. Тичини в Києві Тетяна Сосновська нагадала присутнім про недалеке (27 січня 2011 року) 120-річчя від дня народження Павла Тичини. І тоді виникла ідея про посадку на батьківщині поета — у Пісках Бобровицького району Чернігівщини — обабіч дороги, якою вийшов у світ видатний земляк, 120 тополь. А через кілька днів пролунав дзвінок: «Їдемо в Піски. Треба узгодити цю ідею на місці. А заодно глянути, чим живе місцевий музей напередодні ювілею».

Ця поїздка надовго залишиться у моїй пам’яті. І певен — у пам’яті заступника голови Українського фонду культури Леоніда Андрієвського та головного редактора «Літературної України» Сергія Козака. Бо ми побували біля криниці, з якої черпав життєдайну водицю малий і юний Павло. Пройшлися дорогою, де у квітні наступного року будемо садити тополі. Побували «на майдані біля церкви», де революція ішла, почули там, «як липи шелестять», постояли біля могил батьків, які дали життя Павлові Тичині, завітали до школи, що носить його ім’я.

Тут, у школі, свято бережуть пам’ять про великого земляка. Директор Валентина Хоменко показала картинну галерею, де представлені малюнки Тичини, інших художників, котрі змальовували його батьківщину. Ми пройшлися храмом шкільної науки, де на кожному кроці відчуваєш присутність Павла Григоровича. Побували в одному з класів, у якому вчаться аж два лауреати районного конкурсу декламаторів у рамках уже традиційного свята «Добридень тобі, Україно моя» — Аліна і Роман. Вони проникливо прочитали нам маловідомі поезії П. Тичини. Й мені особисто було трошки ніяково, що призабув життєве кредо поета — «Моя країна Україна».

Школа не лише нагадала дещо. Тут я зробив маленьке відкриття щодо назви першої збірки поезій П. Тичини, яка з’явилася друком буремного 1918-го. В усіх довідниках та енциклопедіях читаємо: «Сонячні кларнети». А в Пісках раритетна тоненька книжечка з пишним соняхом на обкладинці промовляє до всіх: «Я — «Соняшні кларнети». Дивно, що творці «Української радянської енциклопедії» та упорядники письменницьких довідників не помітили такої «дрібнички». Хоча, певно, то було веління часу, який зробив поета своїм заручником.

Так, той час добряче стриножив талановитого Тичину. Розуміючи безвихідь, він шукав притулку «В космічному оркестрі», блукав дорогами Сковороди, але його щоразу «голубила» радянська влада своєю «увагою». Їй дуже потрібне було його ім’я. Як багатьох інших талановитий українців, які могли й повинні були вознести її у світі. Не кожен витримував випробування і тиск тієї влади. Хтось безвісти зникав у нетрях системи, хтось обирав шлях компромісу.

Його гнула й ламала система з самого малечку. Чи ж багатьом нині відомо, що молоде дарування завершувало навчання в Київському комерційному інституті з прізвищем «Тичінін»? То був час, коли талановитих «енків» змушували ставати «овими». А виходець із Пісок вернув собі прізвище роду, бо мав незрадливу українську душу. Вона й привела його до театру М. Садовського, в капелу «Думка» і назавжди поріднила з великим земляком Г. Верьовкою.

Більшовицька влада наслідувала імперські традиції щодо України. А молодому Тичині ввижалася інша доля рідного краю. Бо ніхто з тодішніх поетів так пристрасно не відгукувався на похорон жертв Крутівської трагедії — «мучнів українських, славних, молодих...». І в подальші роки, коли все йшло до того, щоб, врешті, один безхатченко, а за ним і вся зачумлена держава в «патріотичному» пориві заревла: «Мой адрес — Советский Союз», Павло Григорович спокійно і гордо наголосив: «Моя країна Україна». І це в роки війни, коли й О. Довженко мав за те проблеми...

Ось що вимагає сьогодні значно глибшого прочитання поезії і постаті П. Тичини. Це завдання не лише сучасним літературознавцям, а й музейникам незалежної України, які мають зішкребти з його імені штукатурку радянської доби й вдумливо проаналізувати всю спадщину великого поета.

З цією думкою ми й зайшли до садиби П. Тичини в Пісках. До садиби, але не до літературно-меморіального музею...

Перший об’єкт, який випало нам оглянути, — це хата, в якій народився Павлусь. Вона подивувала своєю убогістю і зовнішньою непривабливістю. А ще старорежимним ключем до неї завдовжки десь у тридцять сантиметрів, що нагадав відмичку від колишньої колгоспної стельмашні в моєму рідному селі.

Перша думка, як блискавка: ну не могла бути такою хата сільського дяка — навіть найбіднішого в царській імперії. Невміло вивершений верх із околоту, уже добряче розсмиканого вітрами та горобцями. Закриті фанерою вікна з причілка, аби якесь недобре око не заглянуло в хату. А що може тут зацікавити якесь око? Колиска, яку сплели в наш час? Чи бідна обстановка багатодітної сім’ї, яка, певно, була далеко не такою в господі сільського дяка? Шкода цю бутафорію, бо справжню хату родини, як і всі Піски, спалили фашисти в грудні 1942 року...

І все-таки ступаєш у цю хатину з відчуттям святості. А покидаєш її, як і багато інших в етнографічних музеях. Тут впадає в око лише вже згаданий документ Київського комерційного інституту. А де раннє малярство Павлуся? Де перші спроби віршування? Де, врешті, згадка про церковний хор, у якому потім Григорій Верьовка видобув талановитого й мудрого однодумця?

Нічого подібного тут немає. Як і немає пристрасної розповіді екскурсовода про дитячі та юнацькі роки майбутньої великої особистості. Не знаю, як інші гості, а ми такої розповіді не почули. Певно, директору музею Наталі Головко чи забракло знань про свого земляка, чи натхнення. Та й не було під рукою належної експонатури, на якій могло б зупинитися око припитливого відвідувача цієї хатини.

Тієї миті подумалося: директора й нас виручить інший об’єкт на цій садибі — музей історії села. На жаль, не судилося. Він і справді гарно подає давнину і трагічні сторінки Пісок. Цьому відведено чотири просторі кімнати. І лише в п’ятій надибали ми на святкового та академічного Павла Тичину в колі вельми відомих та можновладних керманичів Української РСР.

Тут переважає коло його державницьких діянь. І лише побіжно згадується літературна нива. А три музи творця — поезія, пісня і малярство, якими жив, що надихали його, розчинилися у всіляких помпезних торжествах, представлених на фото. Міністр, керівник Верховної Ради, глава високих делегацій... Тичина виступає і вручає... Йому вручають...

Зрозуміло, що все те не про видатного майстра слова, творця космічної поезії, якого ще належить нам вдумливо прочитати з погляду сьогодення, щоб пізнати справжню душу його за парканом тої доби.

У музеї історії села, як і в родинній хатині П. Тичини, наш екскурсовод теж був небагатослівний. Бо в експозиції представлений громадський і державний діяч, знаний з усіх енциклопедій та довідників, заради чого не варто їхати аж у Піски. Бо, на жаль, тут усе застигло на якійсь давній круглій річниці радянської влади.

І ось гряде 120-річчя від дня народження поета. Незалежна Україна ще жодного разу не віншувала свого великого сина. Його 100-річчя загубилося в бурхливому 1991-му, 110-та річниця промайнула окремими згадками. А вже давно пора зняти глянець із його постаті, реально оцінити велич митця і трагізм цієї величі заручника тієї епохи.

— Ми не можемо бути задоволеними тим, що маємо, що бачить відвідувач у Пісках, — сказала на завершення тієї поїздки на Чернігівщину директор київського музею Павла Тичини Тетяна Сосновська. — Це давно зрозуміла громадськість України. Бо те, що було зроблено тут до 50-річчя радянської влади (музей історії села), лише дотично торкається Павла Тичини. Тож напередодні його 90-річчя було збурено думку про значно краще увічнення пам’яті славного земляка. Ініціатором усього того став письменник-публіцист Анатолій Погрібний, який учився і вчителював у Пісках, добре знав творчість поета й ущербне розуміння її сучасниками. Вже тоді Анатолій Григорович мав певний авторитет у творчих колах столиці й разом із однодумцями добився розлогого урядового рішення. Ним передбачалося відбудувати на садибі поета родинну хату, спорудити йому пам’ятник, упорядкувати дорогу до села, майдан у його центрі. А головне — розгорнути в тій хаті літературно-меморіальну експозицію. Під усе це держава виділила 127 тисяч радянський карбованців.

Рішення те було виконане. 1981 року Піски причепурилися, і сюди зачастили гості. Але справу не довели до кінця. Бо хату спорудили, але відобразили в ній лише дитинство Павлуся. Музеєм цю споруду так і не назвали. Зате посилили експозицію музею історії села, що й справді треба було зробити. Але і він не став літературно-меморіальним музеєм Павла Тичини. В приміщенні немає відповідної експонатури. Та про це немає жодного слова і в паспорті на приміщення.

Київський музей зробив усе, що міг, для розширення роботи в Пісках. Активною учасницею всіх заходів стала місцева школа. Гарний внесок у спільну справу Чернігівського земляцтва. Ми добилися, щоб музей відкривався не лише перед приїздом гостей. Щоб його працівники хоча б щодня ходили на роботу. Та на сьогодні цього вже мало.

У травні поточного року музей історії села перейменовано на історико-меморіальний музей Павла Тичини. Але, крім назви, нічого не змінилося. Збережено його історичний профіль. Аргументи: село має велику історію. Тут народилося багато відомих людей, а Тичина — один із них. Отож достатньо й однієї кімнати, щоб показати його державницьку роботу. Тому й досі випадає з експозиції творчий шлях поета. Людина, яка потрапила в цей музей і мало знає його поезію, не може збагнути тут: а за що ж Тичину так звеличують?

Ми кажемо місцевому керівництву: нинішній музей не показує повноцінно ні історії села, ні творчих обширів Павла Тичини. Тому пора родинну садибу зробити справді літературно-меморіальним комплексом Павла Тичини. Щоб для відвідувача тут звучало його поетичне слово. Лунали пісні, яких співав він у церковному хорі та в капелі «Думка» і які здружили його з багатьма видатними людьми України, зокрема й з Григорієм Верьовкою. А історію села перенести в інше приміщення. Он клуб стоїть пусткою, там є де розгорнути значно ширшу експозицію, ніж у садибі П. Тичини. Є й інші вільні приміщення. Було б бажання. Та провести ще пошукову роботу. І не за документами 1960-х років. А заглянути трохи глибше. Розпрощатися врешті із заідеологізованим минулим, яке навіть трагічний день спалення фашистами Пісок подає у викривленому вигляді. Як і роль місцевих партизанів у тих подіях.

Звичайно, за два місяці цього не зробиш. Але тепер варто хоча б активізувати роботу, зокрема, бібліотекарів та вчителів району, найбільш потужних просвітницьких осередків, що наближені до пропагандистської ниви. Ми можемо збагатити їх і методичним, і фактичним матеріалом. Щоб і вони краще пізнали велич постаті Павла Тичини й зуміли передати це іншим. Та й місцевих музейників не завадило б збагатити новими розробками про Тичину, незнаними їм сторінками його творчості...

Тетяна Вікторівна має ще багато інших пропозицій, реалізація яких на місцевому рівні оживила б роботу до ювілею П. Тичини. І пропонує найактивнішу участь у них столичних фахівців. Бо в Бобровицькому районі й у самих Пісках поки що панує штиль. Хоча, кажуть, усе вже сплановано. 24 січня будуть урочистості в сільському клубі. Приїдуть зі спогадами земляки з Києва... Але ж у тих спогадах, які вже чули тут не раз, повсюдно звучатиме «я-я-я» і аж десь для годиться згадають Павла Тичину. Без заглиблення в його поезію, у трагізм творчості митця. І це найбільше турбує директора київського музею.

У день відвідання Пісків стало відомо, що новим сільським головою тут обрано педагога Валентину Олешко. І вона пообіцяла згуртувати громаду на вирішення усіх передювілейних проблем.

— А що ж робиться до 120-річчя Павла Тичини поза Пісками та Бобровицею? — виникло слушне запитання під час повернення нашої групи до Києва.

— Підготовчу роботу до ювілею ми розпочали ще рік тому, — розповідає Тетяна Вікторівна. — Заплановане більш-менш виконується. Наші найближчі спільники — Інститут літератури (Сергій Гальченко) та Український фонд культури (Борис Олійник). За програмою «Українська книжка» у видавництві «Українська енциклопедія» має вийти двотомник творів П. Тичини з передмовою А. Погрібного. Видавництво «Криниця» готує подарунковий варіант ранньої поезії митця. Порадує і товариство «Знання». Над новинкою працюють Михайлина Коцюбинська і Євген Сверстюк.

Як і завжди, обіцяє свою поміч Чернігівське земляцтво, яке підключиться до кількох масштабних заходів, зокрема, проведе в Пісках десятий ювілейний конкурс «Добридень тобі, Україно моя». Організатор і його душа — Тетяна Літошко.

Ми розуміємо нинішні економічні труднощі нашої держави, тому не прагнемо втиснути все в січень наступного року.

Наш музей готує аудіокнигу поезій Павла Тичини «Сила і ніжність болю» у виконанні Олександра Биструшкіна. Презентуємо її у Будинку вчителя.

Приємна звістка надійшла від Національного банку та Монетного двору: вони готують випуск ювілейної срібної монети номіналом 5 гривень. А з Міністерства транспорту і зв’язку повідомили: поштовики матимуть до славної дати спеціальний конверт і марку.

Тішить позиція Чернігова. Облдержадміністрація запевнила: вони зроблять усе можливе для гідного відзначення 120-річчя від дня народження видатного земляка як в обласному центрі, так і в Пісках.

А ми зі свого боку запевняємо: Київ теж не підведе.

Микола МАХІНЧУК, заслужений журналіст України.

На знімках: чи таким має бути музей поета в Пісках.