З відомим українським економістом, доктором економічних наук, професором, проректором з наукової роботи Львівської комерційної академії Віктором ШЕВЧУКОМ (на знімку) ми зустрілися у перерві між парами. Домовлялись про сорок хвилин, а проговорили ледь не до обіду — такою злободенною виявилася для Львова та для Західної України тема міграції.

 

На низькі заробітки населення голосує ногами

— Сотні тисяч українців із Західної України виїхали на заробітки за кордон. Які, на вашу думку, чинники впливатимуть на формування ринку праці у Західній Україні?

— Перший чинник — це висока схильність до міграції, яка сформувалась у регіоні історично і не виявляє ознак послаблення. Тобто, на негативну ситуацію на ринку праці населення регіону традиційно голосує ногами. Або на Схід, або на Захід. У радянські часи краяни виїжджали до Сибіру на заробітки. З відкриттям кордонів з’явилося набагато більше можливостей. Сусідня Польща, подальші Іспанія, Португалія, Греція.

Другий чинник — низький попит на висококваліфіковану працю. Західні області у радянські часи відрізнялися великою кількістю підприємств електронної та оборонної промисловості — там, де вимагалася висококваліфікована, дисциплінована робоча сила. Коли зникли технологічні підприємства, ця робоча сила була змушена шукати якусь заміну.

Час було втрачено, коли великі підприємства могли приватизувати з участю іноземного капіталу. Скажімо, німецький «Даймлер-Бенц» робив спроби купити автобусний завод. Не хотіли віддати за 42 мільйони доларів. Французьке «Рено» згодом пропонувало 20 мільйонів. Не віддамо. Дешево скуповують Україну! Відмовили корейцям. Ми що, периферія? Потім ЛАЗ віддали двом братам-росіянам Чуркіним. Що зараз на заводі? З одного боку підприємства супермаркет побутової техніки з характерною назвою «ШОК», з другого — шинок, а також майстерня для ремонту старих автомобілів та два обмінні пункти. Ще посередині — банк. Оце такий вигляд має тепер знаменитий ЛАЗ.

Третій чинник — у Західному регіоні ніколи не буде попиту на висококваліфіковану робочу силу, якщо обмінний курс гривні — низький. У нас країна, яка фаворизує сировинні види діяльності. Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська області у цьому змаганні не можуть бути на перших ролях, бо запаси сировини у них вичерпалися набагато раніше, ніж на Сході, а подальша спеціалізація передбачала організацію виробництва технологічної продукції.

Якби сьогодні гривня коштувала не більше 4—5 за долар, то на тлі банкрутств металургійних та нафтохімічних гігантів Сходу Львівська та інші області Західної України виглядали б цілком пристойно. Потрібно врахувати, що при зарплаті в 500—600 доларів не лише не було б відпливу кваліфікованих робітників, але й виникав би інвестиційний «запит» на таку робочу силу.

Четвертий чинник — швидше позитивний, адже розвиток туризму і сфери послуг об’єктивно створює нові робочі місця і запобігає погіршенню сальдо міграції. Але ніде у світі на основі туризму не розв’язували проблеми такого регіону, як Львів. Візьмемо польський Краків. Це не менший туристичний центр, який щороку приймає шість мільйонів туристів. Але у місті є кілька промислових зон і потужний металургійний комбінат на околиці міста — в Новій Гуті, який димить цілодобово. Навіть у такому місті проблеми на ринку праці неможливо вирішити без промисловості, причому в усіх її проявах — традиційна, низько- і високотехнологічна, екологічна і не дуже...

«Потрійна пастка»

— У Львові думають трохи інакше, тільки чути про туризм...

— І ще про Євро-2012, Олімпіаду-2022, які нібито мають надати якийсь диво-імпульс для довгострокового економічного зростання. І останній чинник, який впливає на ринок праці — інфраструктура. З Польщі до Львова нема жодної нормальної дороги. Жодної!

Чому за стільки років не збудували доріг? Навіть тепер, перед Євро-2012 поляки прокладають міжнародну дорогу А-4. З боку Львівщини — глухомань, лише декілька тижнів тому заклали капсулу на трасі «Львів—Краковець», яку мали збудувати ще 15 років тому (з великою помпою прокладені 7,5 кілометра дороги так і залишились на спогад про ті часи). Фактично Львівська область опинилася у своєрідній «потрійній» пастці: висока схильність населення до міграції, занепад технологічної сфери, відстала інфраструктура.

— Яка ж тоді роль регіональної влади, чи робить вона бодай якісь потуги, щоб впливати на ситуацію?

— Виникає інше запитання: а що може зробити місцева влада? Якщо в регіоні велика кількість мігрантів, а вони присилають гроші — і чималі, то дитина мігранта не піде працювати ні за тисячу, ні за дві тисячі гривень. У неї дуже великі можливості для так званого добровільного безробіття. У пересічного жителя Львівщини чи Тернопільщини немає гострої потреби працювати, як у жителя невеличкого містечка на Донбасі, який змушений лізти в копанку видобувати вугілля за півтори тисячі гривень. Там іншого виходу нема.

З другого боку, значні кошти з-за кордону піднімають рівень цін. Зокрема, на житло. Якщо нема робочих місць, а кошти утримання високі, починається новий виток міграції. Виникає об’єктивний економічний механізм, в який владі дуже важко вклинитися. Мігрант з Італії присилає п’ять тисяч євро на рік і підтримує свою сім’ю.

Що можна зробити? Вихід один — шукати високотехнологічні іноземні компанії. Приміром, це можуть бути фармацевтичні фірми. Автобусний завод уже втрачений, хоч мав один з найкращих шансів. Якби у Львові виробляли «Мерседеси» двома—трьома тисячами працівників, ми б мали трохи кращу ситуацію. За останнє десятиліття зі Львова втекли «Кока-Кола», тютюнова фабрика — до цього вже дотична влада, яка нічого не робила, щоб втримати інвесторів.

— Називають різні цифри. Скільки українців виїхали на заробітки за кордон?

— Досить часто називають цифри від п’яти до семи мільйонів. Це нереально. Я б розділив заробітчан на дві групи. Перша — це ті, хто постійно проживає за кордоном — їх близько 500—600 тисяч. Друга — сезонні заробітчани, яких до півтора мільйона. Наприклад, їдуть до Польщі двічі на рік — збирати трускавки влітку, а яблука — восени. За один-два місяці працелюбна жінка привозить близько півтори тисячі євро. У такий спосіб за два місяці розв’язує річні проблеми своєї сім’ї.

Ще впливає російський чинник — там проблема старіння. Низька тривалість життя чоловіків. Ще один «пилосос», який забиратиме робочу силу, але вже зі Сходу.

— Наші земляки приїжджають у відпустки й приглядаються до перемін. Цікавляться, чи будуть шанси повернутися до рідних домівок.

— Не так шанси, як перед ними постане жорстка необхідність повернутися в Україну. Вони не мають стільки грошей, щоб там забезпечити собі старість. Вони не відкладають на медичне обслуговування, не мають страховок. Вони бачать, що на Заході діти батьків не утримують, а пенсіонеру за кордоном треба мати на прожиття 1100—1200 євро на місяць. Хто доглядатиме за меншу суму? Навіть коли наш заробітчанин назбирає необхідну суму, то витратить по-своєму. Збудує хату на 300 метрів квадратних, викопає басейн чи невелике озеро на власному подвір’ї. Коли хвиля міграції перейде в пенсійний вік, повертатимуться.

Виникне цікава ситуація. Якщо повернуться з грошима — дуже добре. А якщо без грошей? Тоді державі доведеться на себе брати функції, які вона добре чи погано, але виконує.

— Чому в західному регіоні останнім часом майже не з’являються нові підприємства?

— Я гадаю, причина одна: низька якість бізнесової еліти. Усі питають, куди вкласти гроші, але уникають виробничої сфери. Років десять тому будували магазини і маркети, три останні роки всі вкладали в нерухомість. Як би могли, усе б забудували. Навіть Високий замок. Проекти вже підготували. І парк «Знесіння» потребував захисту. Кожен хотів будувати. Вільний клаптик землі годі знайти.

Нині приблизно 30—35 тисяч квартир у Львові ніяк не можуть продати. Стоять пусткою і не будуть найближчим часом продані. Ціна землі навколо Львова, де все не менш інтенсивно скуповували, впала у 4—5 разів. Де давали 10 тисяч доларів за сотку, нині пропонують лише дві.

Удома теж можна добре заробляти

— Куди ж вкладати гроші?

— В екологічне сільське господарство. Навіть у звичайне сільське господарство. Українське молоко дорожче, ніж в Польщі. М’ясо — теж ціна європейська. Робоча сила — нестачі нема. Англієць Ричард Спайкс з «Лендкому» на орних землях Львівщини веде активну сільськогосподарську діяльність (і все його влаштовує), а місцеві бізнесмени чекають на Євро-2012 й Олімпіаду-2022.

— Але він наші землі гробить. Сіє ріпак, кукурудзу — культури, які найбільше виснажують землю...

— Я розумію, але щось робить... Наведемо інший приклад. Візьмемо Данію з населенням 10 мільйонів. Країна високих технологій — не бідна. Але вирощує 25 мільйонів свиней. В Україні — п’ять мільйонів. Вони завдяки свинофермам розв’язали проблему безробіття рибаків. 100 тисяч рибаків стали операторами агропромислових комплексів чи отримали подібні професії. Чому ці свинокомплекси в Данії не нищать природу? А в Україні, кажуть, все зруйнують?

По-перше, місцевий підприємець боїться конкуренції. По-друге, він сам не вміє. По-третє, не хоче зрозуміти, що для нього — це один з небагатьох шансів вкласти гроші й залишити на землі якийсь слід.

Але ніхто цим не займається, ні одна відома людина Львівщини. Нехай хоч англієць сіє ріпак. Подивіться з літака на Німеччину —вся жовта від ріпаку. Якщо дотримуватися сівозмін, то жодних проблем — ні з ріпаком, ні зі свиновідгодівельними комплексами.

— Куди ще буде вигідно вкладати гроші у західному регіоні?

— Можна відкривати дослідницькі фірми у сфері інформатики. 10—15 молодих хлопців для початку — і працювати. Але для цього треба створити нормальні умови.

І третя сфера, без якої не можна розв’язати проблеми Львівщини: у кожному райцентрі треба відкрити по одному заводу традиційної промисловості. Це може бути складальне виробництво. Наприклад, автомобілів «Ман» у Городку. Або радіозавод у Золочеві. Чому б не складати телевізори чи просту побутову техніку? Як на німецькому заводі «Леоні» у Стрийському районі, на якому виготовляють електрокабелі для автомобілів.

Якби кожен район мав свій «Леоні», відсотків 60 усіх проблем безробіття і трудової міграції були б вирішені. Робітник у райцентрі дешевий, бо має свою землю.

На жаль, жодна пропозиція з організацією виробництва у райцентрах не реалізована. Заводу «Адідас» у Новому Роздолі, про який доволі часто говорили у 90-х роках — нема. Декілька років тому керівництво області не втомлювалося повторювати: три фірми зі світовим ім’ям стукають до нас у двері. Де вони?

— Ви можете назвати хоч кілька успішних проектів, які запровадили за останні двадцять років?

— Окрім «Леоні» — важко.

— Багато фірм сподівались осісти на Львівщині, але чомусь залишили наш край?

— Візьмемо вільну економічну зону «Яворів». Як доїхати з Яворова до кордону? Черги на кордоні. Скільки треба стояти? Інвестори про це знають. Минулого понеділка черга розтягнулася на два кілометри. Сучасне виробництво побудоване на тому, що вранці деталі привезли, а з обіду вони на конвеєрі. Увечері вже вивозять готову продукцію. Як запровадити таку організацію виробництва у Львівській області?

Інший момент: вільну економічну зону створили, але без інфраструктури. Показали ділянку серед поля, без доріг, без світла, без комунікацій — будуйте, хлопці! Якщо китайці створюють вільну зону, то майданчик огороджено, підведено всі комунікації, не треба писати документи, обґрунтовувати, везти все це до Києва. Є можливість одразу почати роботу. Чи була влада зацікавлена, щоб з’являлися нові об’єкти? Не на сто відсотків. Швидше, була імітація зацікавленості.

— Що мають робити влада, бізнесова еліта, аби наші земляки поверталися до рідних домівок?

— Не видумувати квадратного колеса. Сусідня Польща розвивається? Я вважаю, що розвивається. Візьміть їхній податковий кодекс. Не ходіть манівцями.

Якщо Польща не подобається, можна полетіти в Сінгапур, і подивитися, скільки потрібно довідок, щоб людина збудувала хату. Все — в автоматичному режимі. Вислав документи і через місяць отримав дозвіл. Потрібно у три—чотири рази скоротити кількість чиновників. Без такого скорочення перемогти бюрократію та корупцію неможливо.

На початку позаминулого століття у Львові було п’ять чи шість інженерів, а скільки набудували?

Китай починав з папочки

— Що будуть наші земляки-заробітчани робити через 3—5 років?

— Мудріші створять екологічні фермерські господарства. За допомогою сучасних технологій освоять 10—15 гектарів землі. І коштів для цього вистачить, адже невеличка молочна ферма коштує не більше 120 тисяч євро. Інша частина буде вчитися, як екологічний товар доставити до споживача. Без посередників, без «Львівхолоду», без великої бюрократичної машини. Вранці корови подоїли, а о 8.00 молоко вже продають у магазинах.

Інша частина молоді працюватиме на технологічних підприємствах, які рано чи пізно з’являться. На щастя, стрімко зростає заробітна плата у Польщі (через два—три роки дійде до двох тисяч доларів), так що частину підприємств доведеться перенести через кордон в Україну. Процес можна прискорити, якщо побудувати дороги, якщо зміниться ставлення влади із споглядального на активне.

Ще одна сфера — туризм. Але там потрібно зменшити ціни приблизно в півтора разу. Українське Славське не може бути дорожчим від польського Закопане, хоча у самій Польщі цей гірський курорт вважається занадто дорогим.

Щодо технологічних підприємств, не треба замахуватися на технології завтрашнього дня. Гляньте, з чого починав Китай. Вони ж не кинулися в космічні технології. Не хочуть, як ми, закидати світ літаками.

Китай почав з канцелярської папочки, горнятка, сьогодні й українські вишиванки освоїли. Шиють цілодобово. Дійшло до того, що косівська іграшка — це теж Китай. З цього треба починати — з організації нескладних товарів широкого вжитку, а вже потім на основі надійних експортних надходжень рухати технологічний прогрес і ускладнювати структуру виробництва.

— Що чекає наших олігархів регіонального рівня з 200—300 мільйонами доларів США?

— У найближчі десять років їм ніщо не загрожує. Але як тільки почнеться хвиля повернення мігрантів, то небажання їхніх дітей повторити долю своїх батьків призведе до нагромадження критичної маси незадоволення. Це будуть незадоволені галичани з грошима, які, зрештою, стануть центром організації потужного суспільного руху за справжні (не бутафорні) зміни. Голос вчорашнього мігранта за 300 гривень не купиш і звільненням з роботи особливо не налякаєш.

Міграція із Західної України ніколи не планувалась як постійна —навіть сто років тому. Тому коли мігранти останнього десятиліття почнуть повертатися, одразу з’явиться критична маса порівняно самодостатніх людей, які вмить організують належний тиск — економічний та політичний. Почнуть люди ставити запитання: чому замість футбольного клубу його власник не збудував підприємство з пошиття спортивної форми. А бізнесмен, який переконує, що тільки він може змінити Львів, нехай пояснить, чому в нього ціни на 10—15 відсотків дорожчі, ніж у французькому «Ашані». А четвертий повинен буде пояснити, чому дороги до кордону нема, бо він часто повторює, що не остання людина в області. П’ятого запитуватимуть, чому американець Бернард Мадофф, якого засудили за створення фінансової піраміди, вже другий рік відбуває свій пожиттєвий термін, а український суддя Зварич досі байки розповідає.

Коли почнеться повернення мігрантів, правлінню олігархів наступить кінець — це однозначно, та й можливості експлуатації сировинних багатств обмежені. Львівські олігархи, як і будь-які інші, тримаються тільки на бідності населення.

На Західній Україні практично весь вітчизняний політичний спектр вже себе випробував при владі, і жоден не показав конкретних результатів, включно з тими, хто закутувався у помаранчеві шати до п’ят.

Деякі з політичних діячів вже змінили п’яту чи шосту партію — не те що колір, на кожних виборах йдуть у владу під іншим «прапором» — жодного сорому. А наш народ наївний — щоразу вірить в диво. А от мігранти з європейським досвідом цієї наївності позбуваються. Та й мовчати не стануть. Вони запитуватимуть: чому так? І вимагатимуть перемін. Перестануть слухати балакунів. Зженуть з проплачених каналів кандидатів-всезнайків.

Влада і бізнес — це дві різні речі. Лише у нас політики всіх рівнів так зрощені з бізнесом, а останнім часом ще гірше — бізнес бере політичне «кермо» на себе. Бігають по партіях залежно від моди. Люди ще не прийшли до розуміння, якщо політик змінив дві партії — то це нуль для громади. У нас нормальне явище, навіть якщо змінив три партії. На останніх місцевих виборах куди не подивишся — переважно бізнесмени. Звідки в них стільки часу, щоб ходити на засідання, вирішувати місцеві проблеми? За кордоном у місцевих муніципалітетах сидять пенсіонери і відставники, яким ніде вбивати час. А тут рвуться, щоб мати якісь важелі. Поки люди не почнуть ставити такі запитання, порядку не буде. Саме їхній тиск може привести до перемін у суспільстві.

 

Львівська область.