Воєнні «трикутники», відіслані бійцями ще в перші дні Великої Вітчизняної війни, йшли за вказаними адресами впродовж 70 років! Але не з фронтових окопів, а з... австрійської столиці.
У цих солдатських послань — неймовірна історія: вермахт швидко окупував українські землі, Червона армія відступала з Хмельниччини, тож було не до поштових відправлень. Вони, разом з іншими військовими трофеями, потрапили до Австрії. У супроводжувальній записці, підписаній німцем, доктором Ольштегером, зазначалося, що «ця колекція дає картину настрою радянського народу на початку війни, тому може бути цікава для командування».
Насправді: у коротеньких рядках, адресованих батькам, дружинам, сестрам, фашистські ідеологи могли прочитати значно більше, ніж звичайні привіти, побажання здоров’я і запевнення у власному благополуччі. У них — справжня душа народу, загадку якої їм так і не вдалося розгадати.
Згодом у чужинських істориків інтерес до листів зник. Але точність та акуратність все-таки допомогли їх зберегти. Спочатку вони опинились у віденському поштовому, а пізніше — у технічному музеї, де зберігалися досі. Рішення відправити їх адресатам цього року ухвалили уряди України та Австрії. Адже приватне листування стало безцінним історичним документом. Так 1186 воєнних листів повернулися не тільки в Україну, а й у Росію, Білорусь, Казахстан — на терени колишнього СРСР. А третина — на Хмельниччину, за вказаними адресами.
Щоправда, час вніс корективи: за деякими вже не знайти ані людей, ані будинків, вказаних на конвертах. Тож для поштовиків і пошуковців доставка такої кореспонденції стала непростим завданням. Чи не найбільше «трикутників» адресовано до Новоушицького району. Листів було 74, а однією з перших отримала листа від свого чоловіка Марія Шашковська.
Це була остання звісточка, яку її чоловік Парфентій надіслав із фронту:
«... Я живий і здоров пока. Надальше я не знаю, що буде, бо нахожусь на фронті. Зразу було страшно. А тепер привик. Трохи приходиться трудно. Нічого не зробиш. Лиш би здоров був. А ви, мамо, не журіться, бо нічого не поможе».
Молода дружина з малою дитиною на руках до кінця війни так і не знала, чи живий її Парфентій. Лише в 45-му він повернувся з полону, а звідти листи не писали. Повоєнне життя було важким, тож про пережите не було часу згадувати. Та й про клаптик паперу у клітинку з останньою фронтовою звісткою забулося. А тепер він наче перевернув усе життя Марії Іванівни. Чоловіка вже сорок років, як немає. А тут — звістка від нього. Дві доньки, котрі, начебто, й добре пам’ятають батька, якось несподівано усвідомили, що його почерку не знають. Так складалось життя, що жодних його записів не збереглося. Тож чи не вперше побачили виведене на папері батьківською рукою.
Так само зворушено вчитувалися в дорогі та рідні рядки в оселі Лідії Суховерко з Ямпільчика, що в Чемеровецькому районі. Жінку теж обійшла лиха доля солдатської вдови. Хоч її Василя вбрали у солдатську одіж уже в перші дні війни, проте на фронт він не потрапив. Червона армія відступала з Поділля дуже швидко, і бійці з навчальних частин не встигли дістатися своїх частин. Але в липні 1941-го Василь усе-таки встиг написати додому:
«Письмо від твого мужа, своей жене, своїм синочкам. Я вам хочу написати, що я жив і здоров пока. Но надовго — не знаю чи буду живий. Тому що ми збираємося і чекаємо приказу. Пока жертвів нема. Не знаю, як буде. Я тебе прошу, щоб ти берегла дітей. Нехай вони не байдикують. На роботу не йди. Як я повернуся додому, то я зароблю і на тебе і на себе. Тепер передай уклін татові, мамі, рідним і знайомим. Напишу татові за брата Андрія. Він за 50 кілометрів. Побачити трудно. Нехай би ти написала йому письмо. Аби він знав, що знаходжусь недалеко. Затим до свідання. Зостаюся живий і здоров. Чого желаю і нашим синочкам. Якщо тебе хто-небудь ображає, то ти звернися за допомогою до сільради».
Утім, додому він прийшов раніше, ніж його «трикутник». Про лист забули. Раділи тому, що хоч і на окупованій території, але всі разом. А в 1944-му, коли область визволили, Василя мобілізували. Щоправда, і тоді фронтова дорога для нього не була дуже довгою. Вже в перших боях дістав поранення, після яких до кінця війни лікувався в госпіталі на Тернопільщині. Вже після війни у родині Суховерків народилося ще троє синів. Подружжя все життя пропрацювало у колгоспі — їздовим та ланковою у польовій бригаді. 20 років тому Лідія Григорівна поховала чоловіка. Хіба думала колись, що ось тепер отримає від нього вісточку. Перегляне, перечитає — наче поговорить із живим.
У цьому само конверті виявиться ще один лист: від якогось Миколи до своєї дружини Марусі та донечки Соні. Але кому він адресований, одразу розгадати не вдалося. Не тільки поштовики, а й сільський голова взялися за пошуки адресата.
Усього в цьому районі шукатимуть понад півсотні родин, куди ще й досі йдуть листи з війни.
 

Хмельницький.