Це сталося днями. Післяобідньої пори озвалася моя «мобілка». Телефонував Михайло Сятиня — колишній народний депутат, доктор фармацевтичних наук, мій добрий приятель. Голос у нього був незвичайно сумний, навіть якийсь грудний. Михайлові важко давалися слова:
— Помер, помер...
— Господи, хто помер, Михайле Луковичу?
— Бобонич помер, Федір Ілліч. Годину тому...
— Про якого я у романі «Дерево на вітрах» писав? Найстаріший житель Міжгірщини?
— Так. Йому йшов 103-й рік.
Працюючи над романом про славний рід Сятинь «Дерево на вітрах» (за яким, до речі, знято телефільм), я кілька разів бував у Федора Бобонича. Записував його спогади про 1940 рік, коли він разом з іншими синевирцями в пошуках кращої долі втік у Радянський Союз, але замість жаданого раю потрапив у концтабір (як і тисячі інших знедолених та довірливих закарпатців). Потім воював у славнозвісному корпусі генерала Свободи. Повернувшись живим-здоровим у свій Синевир, довгі роки сумлінно працював лісником. Він був для Сятинь вуйком по матері. І не тільки названим, а справжнім вуйком, який помагав вижити багатодітній сім’ї Луки і Марії Сятинь. Всі вони й донині вдячні йому за це.
— Ще вчора я з ним розмовляв по телефону, — схвильовано розповідав Михайло Сятиня. — Недавно вуйко впав зі стільця і пошкодив тазостегнову кістку. Знав я також, що він пару днів тому висповідався. «Завтра приїду, і ми з вами посидимо-поговоримо, чарочку хильнемо і ще собі поспіваємо», — кажу йому. — «Я вже своє, Михайлику, відспівав, — почув у відповідь. — Завтра я вмру...» — «Що ви говорите, дорогенький вуйку? Бога бійтеся. Василь Цар (головний лікар райлікарні. — Авт.) каже, що у вас все нормально». — «Ви зберетеся у мене через два дні. І погода буде файна... Я вам усім дякую за все, що було межи нами доброго. Поганого не було. Ми так жили файно... Свою дочку Марійку просив написати в прощі, що я прощаюся із дітьми Сятині Луки, яких я тримав у своєму серці до останньої хвилини свого життя за рідних, — він говорив на диво ясно і просто... 
— Щиро дякую тобі за допомогу, яку ти мені надавав, твої брати й сестри. Подякуй тим і тим... — він назвав прізвища близьких йому людей. — Не забудь подякувати журналісту Василю Пилипчинцю і письменнику Андрію Дурунді, які про мене у книгах написали...»
На превелике здивування людей, усе так сталося, як і пророкував чоловік. Хоча вранці ще сам піднявся, поїв, і нічого не віщувало біди, а під обід... легко й тихо віддав Богові душу.
...На самісіньку Покрову Божої Матері синевирці зібралися, щоб провести Федора Бобонича в останню путь. Приїхав і я. В цю сонячну днину всі — діти, онуки й правнуки, родичі та сусіди — були у траурі. Посумніли і золотоосінні гори, які він за життя ходив-переходив. Змовкли довколишні — аж завмерлі в тузі! — груші, яблуні й клени, які він посадив і виростив. Навіть листинка не хитнеться... Якось аж зсутулилася покрита гонтом смерекова хатина, яку він понад півстоліття тому побудував. І навіть небеса, куди полинула його світла душа, голубіли печально-журливо...
Віддати останню шану цьому достойному верховинцю, у складній долі якого відбилася історія всього краю, приїхали його родичі не лише з різних куточків Міжгірщини, Ужгорода, Києва, але й із Чехії, Ізраїлю. А представників влади — ні місцевої, ні районної — на превеликий жаль, не було. Ніби щодня у світи незнані відпливають такі старожили...
Всі присутні дивувалися, як він відчував свою близьку кончину, як стрів її — гідно і красиво.
— Таку смерть — тиху, спокійну — треба заслужити у Всевишнього...
— І днина яка — просто золота. Як останній Божий подарунок совісній, добросердечній людині...
Найстарішого мешканця суворої Верховини поховали на кам’янистому косогорі під товстезною смерекою. Адже Федір Ілліч усеньке своє життя чесно й добросовісно оберігав ліс. Тепер його вічний спокій оберігатиме вічнозелена красуня... Плачів-зойків лунало порівняно мало. Натомість напливало багато думок. «От як треба жити — людям і Всевишньому служити, аби так красиво відійти... Дай, Боже, кожному так...»
Андрій ДУРУНДА, письменник.
Синевир 
Міжгірського району
Закарпатської області.