Із досьє «Голосу України»
Народний депутат Остап Семерак народився 27 червня 1972 року в Львові. До парламенту потрапив після позачергових виборів у 2007 році за списком Блоку Юлії Тимошенко. Член партії «Реформи і порядок». Має дві вищі освіти: закінчив Львівський державний університет імені І. Франка за спеціальністю фізика та Національний університет «Києво-Могилянська академія» за спеціальністю політологія. Під час навчання брав активну участь у студентських рухах. У 1990 році був учасником студентської голодовки на майдані Незалежності.
З 1998 року працює завідувачем секретаріату парламентської фракції партії «Реформи і порядок» — «Реформи Конгрес». Згодом стає завідувачем секретаріату фракції «Наша Україна» у Верховній Раді. З листопада 2003 року очолює виконавчий комітет партії «Реформи і порядок». Із серпня 2006 року до листопада 2007-го — заступник голови Київської обласної державної адміністрації.
Одружений. Має сина і доньку.
— Ви родом зі Львова. За укладом життя, розміреністю місто Лева дуже відрізняється від суєтного Києва. Чи став Київ рідним для вас? Як ви звикали до його шаленого темпу?
— Звикав тяжко. До Києва приїхав у 1992 році вступати до Києво-Могилянської академії. Не мав тут ні родичів, ні знайомих. Було дуже самотньо. Цю самотність відчував років два, і був переконаний, що, закінчивши навчання, повернуся до Львова. Але Київ, як велике місто і велика культура, «засмоктав» мене і через два роки я вже був переконаний в іншому — залишуся в Києві і тут працюватиму. Так і сталося. Нині навіть не можу сказати, яке місто рідніше — Львів чи Київ. Напевно, у моїм серці вони займають однакове місце.
— З огляду на вашу активну життєву позицію, можна сказати, що свою політичну кар’єру ви почали вибудовувати давно, і робили це послідовно. Не шкодуєте про свій вибір, не розчарувала вас політика?
— Про вибір не шкодую. Мало того, робив його усвідомлено. Навчаючись на третьому курсі фізичного факультету Львівського університету, був учасником Революції на граніті. Саме тоді й вирішив змінити фах і вступив до Києво-Могилянської академії на факультет політології. Залишати навчання у Львівському університеті було шкода, тож закінчив і його. Тепер маю дві освіти — фізичну і політологічну. Тому політичну кар’єру почав робити, відштовхуючись від академічної бази — це були певні політологічні дослідження. Відбулася моя інтеграція спочатку в Народний рух України, пізніше в команду Віктора Пинзеника — Український фонд підтримки реформ і групу «Реформи», яка існувала в парламенті другого скликання. Поступово від студентського запалу перейшов до усвідомлення, що політика має бути моєю професією.
— Нещодавно ви повернулися з Гельсінкі, де брали участь у конгресі Європейської партії ліберальних демократів і реформаторів (ЄЛДР). Які враження привезли? Чим відрізняється європейський політик від українського?
— Вражень багато. І почалися вони буквально з першої сходинки. У гардеробі я познайомився з сивим чоловіком — тоді я ще не знав, що це ірландський міністр у справах Європи, який, зокрема, впливає на позицію Європейського Союзу щодо перспектив України в ЄС. Він був абсолютно доступний, ми спілкувалися протягом двох днів. У результаті домовилися, що він найближчим часом приїде в Україну на запрошення моєї партії «Реформи і порядок».
Пощастило поспілкуватися і з прем’єр-міністром Фінляндії. Це молода, симпатична жінка, яка в українських реаліях викликала б у багатьох політиків подив: як людина в такому ранньому віці змогла досягти таких вершин? А для ліберальної Європи це є абсолютно нормальним. І навколо неї не було натовпу охоронців. Уявити подібну ситуацію в Україні просто неможливо. Загалом європейські політики дуже відкриті, зрозумілі, доступні. У них немає «кастової» закритості, як у нас.
— У парламенті ви входите до складу Комітету з питань бюджету. За який напрямок роботи відповідаєте?
— Саме цей комітет обрав не випадково. Свого часу працював заступником голови обласної державної адміністрації, і вів там питання, пов’язані з молоддю, спортом, інформацією, внутрішньою політикою, міжрелігійними відносинами тощо. Зрештою, це стало причиною того, що в опозиційному уряді я є міністром із цих питань. Працюючи в адміністрації, зрозумів: без грамотного бюджетного планування впливати на розвиток цих галузей неможливо. У комітеті входжу до підкомітету з питань місцевих бюджетів. Для мене це дуже важлива робота.
— У чому, на вашу думку, полягає справжня причина відсутності в парламенті держбюджету на наступний рік? Досі навіть не відомо, якою буде його концепція.
— Звичайно, причина політична. Уряд Азарова чи, точніше, Януковича — бо саме він після рішення КС про зміну Конституції відповідає за діяльність Кабміну — не готовий був до місцевих виборів «засвітити» ті напрямки квазі-реформ (псевдореформ. — Авт.), які плануються. Адже в бюджеті будуть заплановані речі, пов’язані з погіршенням соціального захисту, пізнішим виходом на пенсію, збільшенням тарифів тощо. Влада готує неприємні сюрпризи для громадян, і вони просто ховали ці сюрпризи. Напевно, найближчим часом держбюджет усе ж таки буде внесено. Боюся, що його прийняття відбуватиметься за прикладом ухвалення цьогорічного бюджету — одним голосуванням у першому, другому читанні і в цілому. Без будь-якої дискусії.
— Останнім часом день опозиції проходить доволі традиційно — роботу парламенту заблоковано. За словами Андрія Кожем’якіна, блокування — це єдиний спосіб заявити про себе і домогтися свого. Але насправді ніхто не звертає на це увагу.
— Ви абсолютно правильно підмітили, що ніхто не звертає увагу. Нинішня більшість живе за іншим принципом, ніж жила попередня. У продовження попередньої теми відзначу, що свого часу, маючи більшість і в бюджетному комітеті, і в сесійній залі, ми все-таки враховували зауваження та пропозиції, які подавала Партія регіонів. Ми досить тяжко приймали ті бюджети, шукали компроміси, але знаходили їх. Те саме стосувалося й інших рішень. Сьогодні в сесійній залі відбувається зовсім інша річ. Спочатку більшість говорила: та нехай та опозиція собі виступає, і пропонує будь-що. У нас є 226 і більше голосів, тому будемо ставити їхні пропозиції на голосування і провалювати їх. Так відбувалося впродовж кількох місяців, коли ми вносили законопроекти про зменшення кількості ліцензій для малого та середнього бізнесу, про заборону його перевірок протягом року, про мораторій на підняття комунальних тарифів і так далі. Усі вони провалені. Але регіонали зрозуміли: навіть дискусія навколо цих законопроектів може бути для них небезпечною. Суспільство ж бачить і оцінює, хто підтримав ту чи іншу пропозицію, а хто ні. Тому й перестали включати до порядку денного законопроекти, які ми пропонуємо. Тож іншого методу, як блокування роботи Верховної Ради, щоб привернути увагу суспільства, немає. Звичайно, коли блокуєш роботу парламенту, і мусиш пояснювати журналістам і суспільству, чому ти це робиш, почуваєшся не дуже комфортно. Але повірте, ми мусимо так робити. І я вважаю, що це демократичний метод.
— Чи не вважаєте ви, що одна з причин нинішньої політичної ситуації полягає у відсутності об’єднаної, сильної опозиції?
— Опозиція не може бути «стрункою», як більшість. У партій, які складають більшість, існують інші правила взаємин, ніж у нас. Більшість має становити моноліт, щоб у момент голосування натиснути більшість кнопок у парламенті. Мусять об’єднано працювати і в уряді, вести якусь спільну політику, яка передбачена підписаною спільно коаліційною угодою. В опозиції ж кожна з політичних партій має свої пріоритети і робить акценти на них. Звичайно, є питання, які об’єднують українську опозицію. Це, наприклад, голосування щодо Чорноморського флоту, питання української мови, квазі-реформи в системі освіти. Ці речі нас об’єднують, і ми працюємо злагоджено. Але кожна з опозиційних сил змушена «достукатися» до виборця самостійно, тому що на наступні вибори вони йтимуть окремо, хоча й не виключаю, що якісь опозиційні партії об’єднаються. Якби вся опозиція об’єдналася в одну силу, очевидно, ми перейшли б на двопартійну систему. Наша демократія надто молода для того, щоб перейти у двопартійний формат.
— У чому черпаєте сили після важких парламентських буднів? Знаю, що одне з ваших захоплень — українське музичне мистецтво. Пісні не пишете?
— Пісні не пишу. Відкрию вам невеличкий секрет. Будучи школярем, намагався навчитися грати на піаніно. Два роки ходив до музичної школи, але так і не навчився. Колись у школі був барабанщиком у вокально-інструментальному ансамблі. А якщо говорити серйозно, у моїй біографії присутня така сторінка, як Всеукраїнський музичний фестиваль «Київська Русь», віце-президентом якого я є. Ідея створення цього фестивалю виникла після смерті Ігоря Білозіра — людини, яка популяризувала українську пісню. Мені захотілося заповнити цю прогалину. Тоді разом із колегою по партії, народним депутатом Володимиром Бондаренком ми й організували фестиваль. На жаль, нині через фінансову кризу в його проведенні взято паузу. Але сподіваюся, що життя поправить це, і у нас буде можливість поновити фестиваль. А сили, звичайно, відновлюю в оточенні сім’ї. У мене класна родина, двоє діток. Із дружиною разом навчався у львівській школі. Потім я вчився в Києві, вона — в Івано-Франківську, але ми зберегли стосунки і, закінчивши вузи, одружилися. Сім’я — це те середовище, яке мене реабілітує. Зрештою, все, що я роблю в житті, роблю саме заради них.
— Дякую за розмову.
Записала Олена ГОРБУНОВА.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.
