Кому і навіщо потрібен спільний з Росією посібник з історії...

— То буде російський посібник, який диктуватиметься стандартами російської фразеології і історії, він буде дуже схожий на той, який був за часів СРСР. Це цілком відповідає світогляду Табачника, але абсолютно не враховує правдивої історії України.

Для вчителів це буде велике баламутство, плутанина, непорозуміння. Та я думаю, довго така практика не втримається. Так само, як і Табачник на своїй посаді. Але, у всякому разі, шкоди наробить дуже великої. Постійна переорієнтація — це понад силу середнього вчителя, який сам не користується першоджерелами, а читає підручники та посібники.

Вся українська інтелігенція протягом всіх віків, коли було дозволено і коли було не дозволено, користувалася працями українських істориків. І буде користуватися тільки українською історією, бо кожна нормальна нація сама собі пише історію.

Росія має загарбницьку ментальність, яка не терпить іншої точки зору. Так було до революції, так є і досі. Це не є історія, це є агітація.

— За 19 років незалежності України не тільки у дорослих людей, а й у дітей, у школярів старших класів вже склався певний стереотип поглядів на українську історію як на історію окремого від Росії народу і самостійної держави, яка час від часу переривалася різними нападами. Україна веде свій початок від Київської Русі. Навіть від дохристиянських часів була держава, якою досить ефективно управляли наші князі. Наскрізний шлях хронологічної української історії добре відомий. Але потім за Петра І у XVІІІ столітті все це було «пришпандьорено» до Росії, мовляв, це частина російської історії. Але Росія — це набагато молодше державне утворення, яке сформувалося у XІV—XV столітті з невеликого князівства, яке відсепаратизувалося від Київської Русі. Це всім відомо.

Українській нації і українській школі цей посібник не потрібен. Його будуть заперечувати вчителі. Хіба що його буде нав’язувати міністр... 

Звичайно, він знайде багато авторів-прислужників. Але цей посібник абсолютно суперечитиме науковій академічній історії України, яка розробляється Інститутом історії України НАНУ та історичними факультетами провідних університетів.

Цього посібника ніхто не буде сприймати серйозно. В перспективі його просто висміють і це буде трактовано як курйоз в історії незалежної України.

— Думаю, ця ідея провалиться в будь-якому разі.

Об’єктивне розуміння і, відповідно, виклад подій, безумовно, мають бути досягнуті. Але спочатку треба мати позицію науки в цьому відношенні. А її нема.

Що писатиме міністр з відповідними однодумцями у російському середовищі, я не уявляю. Але точно, нічого доброго з цього не вийде. Склепати щось можна. Це буде чергове насильство над правдою. І воно провалиться рано чи пізно.

У німців і французів не було розбіжностей в оцінці нацизму за французької окупації. Вони зрозуміли, що їм немає чого ділити. А у нас з Росією зовсім не така ситуація...

— Хоч як не писалася б історія, як не трактувалися б події, не можна допускати великої неправди. Якщо в радянський час історія замовчувалася, але брехати намагалися менше, іноді навіть виходило, то за останні п’ять років у наукову й навчальну літературу вкралася маса підтасувань. Досить згадати фальсифіковані фотографії Голодомору, «підчищені» біографії Шухевича й Бандери. Це потребує виправлення. Інша річ, що до єдиного знаменника в підручниках історії прийти неможливо. Але можна створити умови для того, щоб школярі й студенти були ознайомлені з конкуруючими трактуваннями й могли дійти своїх власних висновків. Але всі дискусії про зміну програми повинні йти між істориками, а не нав’язуватися владою будь-якої з країн.

— Це один з кроків на шляху встановлення радянського порядку. Таких кроків вже було чимало. Ідея створення чогось єдиного — це шлях до нормативного. У радянські часи були нормативні підручники — єдині, узгоджені, благословенні «нагорі». Та це не відповідає віянням часу. Ми живемо у світі не однодумства, а плюралізму думок. І ці думки не в єдиних міжнаціональних підручниках затверджуються. Від логіки постійного діалогу і дискусії треба приходити до логіки однодумства.

Не треба повертати те, від чого ми пішли.

Враховуючи істотні суперечності, які існують між істориками Росії і України, можна зрозуміти, що узгодити дражливі питання можуть тільки найбездарніші і найпокірніші виконавці, ті, хто буде просто слугувати владі, а не ті, у кого є власна думка.

Зараз не час. Коли обидві держави стануть цивілізовані, можливо, про це можна буде говорити. Та чи варто взагалі — це окреме питання...

— Ця спільна українсько-російська комісія ще не працювала, а Табачник вже вилучив з підручників назву «Друга світова» (тепер Вітчизняна), нема згадки про Крути, про помаранчеву революцію. Пішло переписування історії, не чекаючи роботи спільної комісії. Тому 23 жовтня ми змушені були створити Громадський інститут історичної пам’яті.

Російська новонаписана історія України буде черговою фальшивкою, направленою на тих людей, які не знають історії. А сьогодні існує проблема: українцям треба знати свою правдиву історію. Ми не встигли за 19 років Незалежності розкрити всю правду. 

— Створити підручник, що був би гарний для Росії й України, — це нездійсненна мрія. Але потрібно усвідомлювати, що історія в нас мінімум на три чверті — спільна. Від Київської Русі до серпня 1991 року. Але потрібно цю історію усвідомити. Чи ми, українці, — безневинна жертва. Чи ми — повноправний суб’єкт цієї історії. Якщо ви подивитеся на шкільну програму, створену Інститутом національної пам’яті, то магістральною лінією проходить бажання відірвати історію України від історії Росії. Часом доходить до безглуздостей. Школярам пояснюють значення слів «король», «граф», «лицар», але нічого — про східнослов’янські терміни. Ідучи від нібито російського імперського контексту, ми переходимо в західноєвропейський, що більш далекий.