В українській музичній і духовній культурі особливе місце займають два національні струнні музичні інструменти — кобза й бандура, що тривалий час ототожнювалися. Вважаються інструментами билинно-думної традиції, а кобзарство-бандурництво — символом волелюбності українського народу. Кобзарські пісні й думи оспівують драматичні сторінки народної історії, героїв національно-визвольного руху, козацьких гетьманів, хоча значна частина їх приділена й побуту, моралі, родинним і людським стосункам.

Ще наприкінці ХІХ ст. авторитетні дослідники вказували на зв’язок кобзарсько-думного мистецтва з давньоруською гусельно-билинною традицією, з думами й героїчним епосом дотатарської доби. «Слово о полку Ігоревім» засвідчує, що вже в ХІ—ХІІ ст. серед княжих дружин процвітала героїчна поезія, епічні пісні під музичний супровід. Гнат Хоткевич вважав, що кобзарство почалося від віщого Бояна. З утворенням у XVІ ст. Запорозької Січі, військово-політичного центру української держави, кобзарство стає органічною і невід’ємною часткою козацького життя та побуту. Кобза супроводжувала козаків у далеких походах, кобзарі словом і піснею запалювали й надихали їх на боротьбу з ворогами, до кобзарів було винятково шанобливе ставлення, — повідомляє Інтернет-енциклопедія — Вікіпедія. Але чому зникає голос бандури нині?
Обурений монолог
— Але я мовчати не буду, бо скоро безробітною стану! — каже голова осередку Всеукраїнської спілки кобзарів Світлана Чайка. — У нашому Національному університеті імені Івана Огієнка у мене лишилося всього двоє студентів, які опановують гру на бандурі. Зате є оркестр, яким керує Іван Маринін, цілком російський за духом, й інструменти в ньому — російські. Чи, може, «Валєнкі» — українська народна музика?! У місті — всі оркестри російські, жодного українського. Може, керівники не хочуть перевчатися?! На сопілки, бандури, кобзи треба було давно замінити те, що є досі — балалайки, домри. Або створити також оркестри українських національних інструментів, щоб у молоді був вибір. Потрібно пропагувати власне, національне. А що пропагують вони?! Навіть школярі грають «Їхав козак за Дунай» на балалайках, убравшись у вишиванки. Це українська культура? Мені кажуть: «А от ми граємо «Байду» Гната Хоткевича. Я, коли розповіла кобзарю Кушпету, на чому грають, він обурився. Хіба може бути балалаєчний Байда? Правильніше, він може бути, але колорит у нього не український.
Керівник школи мистецтв при НВК №9 Леся Проворова запрошує бандуристів виступати під отакий оркестр. Ото був би вінегрет! Коли я висловлюю свою незручну думку, мені зауважують: навіщо лізти в політику?! Роками й десятиліттями проводилася політика винищення національної музики. За незалежної України в нашому місті ні інтелігенція, ні влада не докладали зусиль, аби кардинально змінити ситуацію. От і маємо: два студенти-бандуристи в університеті, одна студентка в коледжі культури. Дівчина в Шепетівці сім років навчалася у класі бандури, а їй тепер кажуть: «Перевчіться на домру!». Наше місто — українське. А бандури чи кобзи в ньому майже не чути. 20 років тому в Кам’янці відкрили третю в Україні хорову школу, що є предметом особливої гордості. Чому там досі немає колективу бандуристів? Адже найспівучіші діти міста — там, школа відома, її хор гастролює за кордоном. Як кажуть, їм і карти в руки — понести у світ справжню культуру України. Та ні...
Від слова до діла
Цього літа міський осередок Всеукраїнської спілки кобзарів запросив небайдужих до загальноміської розмови у форматі «круглого столу». Взяли у ній участь і представники влади. Прийнята резолюція закликала міськраду створити у місті сприятливе середовище для розвитку кобзарства та бандурництва. Для цього треба було щонайперше небагато: з першого вересня запровадити в дитячих мистецьких школах міста привабливу плату за освоєння цих інструментів. Ще торік така освіта коштувала 65 грн. (клас балалайки, домри, бандури). Було прийнято рішення знизити її в усіх закладах до 20 грн., що є найнижчою з-поміж оплат усіх освітніх послуг мистецьких шкіл. Такий економічний стимул мав би сприяти залученню юного покоління вчитися гри на бандурі. Учасники розмови «відкрили» очі владі: «В Хмельницькому юні бандуристи за місяць платять 17 грн., у Тернополі бажаючі освоїти героїчний козацький інструмент стають у чергу, у Вінниці багато дітей охоче грають на бандурі, а навчання обходиться усього символічних п’ять грн. на місяць...»
«Чи спрацювала новація?» — запитали у завідувачки відділу культури міста Ольги Чорнобиль.
— Звичайно! Обдаровані діти виявили інтерес до бандури, в музичній школі імені Ганицького відкрили спеціальний клас. До речі, там викладає вихованець Світлани Чайки, випускник Стрітівської кобзарської школи. Вважаю, що не тільки пільгова плата в 20 грн., а й увага влади до бандуристів, її всебічна підтримка допоможуть нам поліпшити ситуацію. Ось тільки в хоровій школі нас не зрозуміли. Там об’єднали хоровий спів із бандурою, за що треба платити 80 грн. Та й заняття з інструментом відбуваються раз на тиждень замість двох...
«Не будемо ж ми редагувати Шевченка!»
У серпні в Кам’янці-Подільському побував всесвітньо відомий бандурист Віктор Мішалов. У рамках туру «Шляхами кобзарів», який організувало товариство Українського козацтва імені Івана Богуна в Австралії за підтримки Міністерства культури і туризму України, Товариства зв’язків з українцями за межами України «Україна — Світ», Центру національних культур, він удруге за 20 років виступив у подільському місті. Кошти, зібрані на благодійному концерті, будуть зараховані до фонду щорічної стипендії «Любіть Україну», засновником якої є це товариство. А стипендіатами стануть юні українські кобзарі та бандуристи. В Україні є немало спонсорів та меценатів. За їх щедрих фінансових внесків відбуваються помпезні конкурси краси, танцювальні шоу. Але ж стародавнє і самобутнє мистецтво кобзарства ще більше заслуговує підтримки! А якими цікавими можуть бути дослідження: адже походження бандури сягає глибини тисячоліть і остаточно не з’ясоване й досі.
Послухавши гру та спів Дениса Сагірова, Віктор Мішалов одразу ж запропонував йому місце у своїй капелі в Торонто. Не тільки він високо оцінив здібності хлопця. По закінченні Стрітівської школи Денис вирішив вступати до консерваторії. Йому навіть іспити не довелося складати: зарахували одразу ж, як тільки взяв до рук бандуру і заспівав. Денис відповів Мішалову, що кобзарі потрібні передовсім Україні. Це пані Світлана колись розгледіла в звичайному школяреві неабиякий талант і, як кажуть, душу вклала у свого учня, щоб розвинути його здібності. Возила на конкурси, святкувала разом із ним перемоги. Навіть знайшла організацію, яка призначила хлопцеві невелику стипендію, адже Денис із незаможної багатодітної родини.
З такою увагою вона ставиться до кожної дитини, яка виявила інтерес до обожнюваного вчителькою інструмента. Їй гірко від того, що тривалий час бандуристи обмежувалися жартівливими, побутовими піснями, як от «Ти до мене не ходи, куций, коротенький». «Доки можна співати про калиноньку, вербиченьку? В радянський час це видавали за розквіт кобзарського мистецтва. А це його занепад!» Справжнє кобзарство чимось нагадує публіцистику. Зараз воно українцям дуже потрібне, бо в народі велике розчарування, песимізм, зневіра. Під час святкування Дня Конституції в міській раді бандуристи заграли Шевченків «Суботів». Слухачі довго аплодували. Раніше на цей твір Світлана чула й інші відгуки: «Ви сієте міжнаціональну ворожнечу! Що ви маєте проти жидів і ляхів?». На таке в неї відповідь одна: «Ми ж не будемо редагувати Шевченка!».
Фотоетюд Андрія НЕСТЕРЕНКА.