Миротворець у шпагаті

Ольга ВАУЛІНА.

13 листопада 2010 114

У 1992 році на території Соціалістичної Республіки Югославія (СРЮ) розгорялася громадянська війна між різними релігійними та етнічними групами населення. Незалежна Україна 3 липня 1992 року на звернення Ради Безпеки ООН до держав світу про участь у припиненні кровопролиття на території СРЮ відповіла постановою Верховної Ради України «Про участь батальйонів Збройних Сил України в Миротворчих Силах ООН у зонах конфліктів на території колишньої Югославії». Так почалася участь нашої країни в міжнародних миротворчих операціях.

Мій колега фотокореспондент Олександр Клименко, який працює в «Голосі України» з перших днів, — заслужений миротворець. Це підтверджують його знімки, багато з яких увійшли до авторського фотоальбому «Крізь вогонь і сльози». Олександр побував у всіх гарячих точках, де виконували свою місію українські миротворці. І бачив більше, ніж я — пишучий журналіст, та ще й жіночої статі. Баб у місії брали неохоче. Поселяли зазвичай у санчастині. Так, у першу свою поїздку на Балкани 1999 року мені дісталася колишня кушетка сина тодішнього міністра оборони Олександра Кузьмука — Івана. (Він служив у медсанчастині в попередній ротації).

У ту поїздку в Укрбаті познайомилася з веселим майором, який буквально стрибав від радості в передчутті повернення додому. За рік служби в контингенті (наша місія тоді тривала найдовше) він так знудьгувався за родиною, що... сів у шпагат. Щоб не збожеволіти від нудьги, — пояснив військовий. Мовляв, психологічно дуже важко стільки часу бути відірваним від домівки. На третій місяць починає їхати дах, на шостий — вити хочеться. Мобілки на той час тільки входили в моду. Втім, навіть дзвінки додому мало допомагали.

Назад ми летіли разом з миротворцями, холодильниками і пральними машинками вантажним бортом. У той час із місії наші військові везли додому побутову техніку (в Україні цей товар тоді був у дефіциті) і зароблені гроші. Про це не заведено було говорити на сторінках газет і в телесюжетах, але більшість контрактників просилося в миротворчий контингент саме для того, щоб заробити. Хоча українським «блакитним беретам» і платили менше за всіх. А на батьківщині їх зустрічав... рекет. Найсправжнісінький, бандитський. Нападали вже дорогою додому, відбирали все. Такі випадки були не поодинокі, поки зарплату миротворців не почали переказувати на банківські рахунки, а не видавати готівкою...

У 2003-му була Африка. Сьєрра-Леоне. Відрядження в нашу миротворчу місію. Сезон дощів. Уранці прокидаюся в карімеке санчастини, визираю у вікно — місцевий житель підмітає плац. Я — до командира: мовляв, що тут у вас за дідовщина стосовно корінного населення? З’ясувалося, виконують прохання ООН — працевлаштовують тих, кого прибули захищати.

У нашого Укрбата в Сьєрра-Леоне була своя дочка батальйону — маленька мавпочка Катя. Казали, в окрузі всіх її одноплемінників з’їли люди, а Катю врятували українські миротворці. Вона спокійно відчиняла двері будь-якого карімека, крала носки й нижню білизну наших доблесних воїнів і закидала трофеї на дахи будинків. Я спостерігала, як дорослі мужики лазили діставати своє спіднє, «незлим, тихим словом» згадуючи Катерину.

Наші вертолітники багато тоді розповідали про місцеві традиції та звичаї, з якими їм довелося зштовхнутися на африканській землі. Якось до одного з них підійшли чоловік і жінка й попросили відвезти їхню дочка в глухе село, куди льотчик доставляв гуманітарний вантаж: продукти, медикаменти, одяг. Той погодився. Батьки вивели до нього перелякану дівчинку-підлітка, сунули в руки абияк зв’язані у вузол її речі і сказали: вона твоя. Мовляв, віддаємо її тобі в дружини. Тепер ти маєш про неї подбати...

У 2004-му в Лівані, де базувався наш миротворчий батальйон, ми страждали від спеки й москітів більше, ніж у Африці. Теплові удари і відсутність кондиціонерів у приміщеннях, де жили наші миротворці, ускладнювали й без того не просте перебування в місії. Мені пощастило — видали настільний старенький вентилятор, який я скрізь носила з собою. Тоді в Лівані, в буквальному сенсі слова, не покладаючи рук працювали українські миротворці — сапери та лікарі. Перші на мінних полях, що простяглися уздовж кордону з Ізраїлем, знешкоджували небезпечні плантації мін. Вони, справді, нагадували городи. Коли українські сапери виходили їх «підгортати», колеги по місії ООН — нігерійці, спостережний пункт яких був неподалік, мабуть, навіть дивитися на це не могли — ховалися в бункер. А лікарі, у воєнно-польових умовах, щодня приймали мирних жителів — консультували, лікували, оперували. Серед пацієнтів українських військових медиків було багато дітей. Більшість із них дістали опіки різного ступеня, до того ж у побуті.

Через рік наш контингент вивели з Лівану. На жаль, зі скандалом. «У доповіді про результати перевірки відповідними службами ООН діяльності українського миротворчого контингенту в складі Тимчасових Сил ООН у Лівані перелічено низку правопорушень. Зокрема, фінансових, допущених деякими посадовцями Укрбату минулої ротації. Підсумок розслідування — рішення Секретаріату ООН про початок процедури заміни українського контингенту...» («Голос України», 6 вересня 2005 року).

А у вересні 2010 року героями подібного безстороннього інциденту стали військовослужбовці українського контингенту KFOR. Протягом 2006—2009 років вони здійснювали масштабні махінації з поставками і продажем пального в Косово. В пресі пролунала інформація про те, що керівництво KFOR обвинувачує українських військовослужбовців у перекручуванні статистики щодо використання пального, у використанні цивільних сховищ для незаконного зберігання пального та підробці митних сертифікатів.

У миротворчих контингентах військовослужбовці набувають безцінного професійного досвіду. Але чи можуть вони застосувати ці знання та вміння в подальшій своїй службі на батьківщині? Чи потрібні професіонали українській армії? Чи здатна наша держава сповна оцінити своїх миротворців? Може, скандали, пов’язані з нашим контингентом у Лівані й Косово, і відповідають на ці запитання...

Фото Олександра КЛИМЕНКА.