«Тільки сльози та горе...»

Але навіть до цього жесту доброї волі шлях був тривалим і нелегким. Коли американські євреї — колишні примусові робітники — порушили питання про виплату компенсацій, тодішній канцлер ФРН Гельмут Коль був невблаганний: Німеччина не має більше грошей для жертв нацизму. Додам, що впродовж післявоєнного часу ФРН виплачувала різноманітні репарації і компенсації і ще виплачуватиме їх до 2030 року. Наприкінці 90-х ця сума становила понад 100 млрд. марок. Але відгукнулися приватні промислові компанії, які використовували найману працю: вони зініціювали створення спеціального фонду для виплат.

У колишніх примусових робітників усе-таки знайшлися адвокати: Партія зелених, яка ставала дедалі популярнішою у ФРН, звинуватила уряд Коля у безсердечності та цинізмі й закликала прийняти пропозицію промисловців. Невідомо, як довго тривали б ці дискусії, коли б до влади не прийшли соціал-демократи, створивши коаліцію із «зеленими», пунктом передвиборної програми яких було питання виплати компенсацій колишнім примусовим робітникам.

Злочини «якогось» Гітлера

«Зелені» не відкладали своє зобов’язання в довгу шухляду, розпочавши і роз’яснювальну, і просвітницьку роботу про долі людей із завойованих фашистами країн, яких нацисти перетворили на рабів. За різними даними, з окупованих територій Європи до Третього рейху було вивезено 15 млн. осіб, до визволення дожило 7 млн., а до часу виплат їх залишилося 2 млн., більшість яких мешкали в Україні, Росії, Польщі.

З’ясувалося, що не лише в Україні, а й у Німеччині суспільство дуже мало знало про цю сторінку історії, а дехто й не хотів її знати. Коли у німецьких ЗМІ розпочалися дискусії на тему: «Платити, чи ні, а якщо платити, то скільки саме?», читати це без обурення було неможливо — стільки нісенітниць дізналася про свою країну і про своїх земляків. Різні люди — від серйозних політиків, представників громадських організацій до пересічних громадян намагалися встановити суму виплат: скільки саме платити? При цьому не йшлося, скільки саме заробили бідолашні за кілька років рабської праці, а про моральний збиток годі говорити, а скільки їм «уділити»! Хтось пропонував «танцювати» від рівня бідності українців, інші — щомісяця переказувати по 30—50 марок з тим, щоб вони витрачали їх на себе, а не на дітей та онуків. А дехто обурювався: «Чому ми повинні платити? Якийсь Гітлер колись скоїв злочин, а ми повинні сплачувати за його рахунками!?» Були й розумники, які запевняли: «Остарбайтерам пощастило, що вони потрапили до Німеччини, бо вдома їм би жилося ще гірше!»

Зрозуміло, що платити завжди не хочеться. Але, читаючи такі міркування німецьких громадян про цю, одну із найжахливіших трагедій Другої світової війни, не могла позбутися думки, що ми насправді мешкаємо в різних світах. Особливо ж коли ознайомлювалася навіть не з листами, котрі надійшли в редакцію «Голосу України», а зі страшними свідченнями тих, кого зухвало, нічого не пояснюючи, витягнули з хати чи схопили на вулиці, кинули в товарняк і повезли в рейх — вважай, у невідомість, перетворивши на рабів.

Звісно, не без винятків, бо скрізь люди є люди: одні бездушні й жорстокі, інші все-таки намагалися бодай якось полегшити долю бранців. Сама з такими знайома, власне, не з ними самими, а вже з їхніми нащадками, які навіть крізь десятиліття пам’ятають своїх марій, шур, дунь, котрі служили в їхніх родинах. Дехто вже в перебудовні часи розшукав постарілих своїх колишніх няньок і слуг, сплативши і моральний, і фінансовий борг — хто як зміг. Але здебільшого колишні примусові робітники писали до редакції так: «Я пам’ятаю лише сльози та горе...»

Вони також просили у редакції допомоги: знайти сліди їхнього перебування у німецьких архівах, розшукати адреси, уточнити, чи існує ще підприємство, господарство, де вони працювали. Але здебільшого це були прохання про підтвердження їх примусової праці в Німеччині. Чим могла, тим допомагала, досить часто розплутуючи просто-таки неймовірні історії, а часом плачучи від безсилля і неможливості це зробити, оскільки на той час німецькі архіви щодо примусової праці ще були закриті.

Якось розмовляла про це зі своїм тамтешнім знайомим, адвокатом, котрий судився з кількома німецькими підприємствами за відшкодування українським примусовим робітникам, нині покійним Петером-Йоханом Крузе. Він показав лист з України, що йому надіслали з Нюрнберга, де після війни відбувся Міжнародний військовий трибунал. 76-річний Євген Хомутенко із села Красний Луч, не зумівши довести, що він працював у Німеччині, звертався до... Міжнародного трибуналу з проханням допомогти: більше йому йти не було куди...

Саме цей лист і підштовхнув до думки написати до німецької газети про поневіряння українських примусових робітників і в Німеччині, і після повернення додому. Обрала «Франкфуртер рундшау», яка на той час уже розпочала дискусію про виплати. На публікацію одержала купу листів, лейтмотив яких здебільшого був такий: «Ми про це нічого не знали!». Знайшлися добровільні помічники, які запропонували допомогу в пошуку, інші просили про зустріч і передавали гроші в конвертах, хто скільки міг: «Віддайте це найбіднішим!» Що я й зробила, навзамін привізши з України вдячні листи.

Спадкоємиця металургійних заводів 78-річна фрау Фракманн приїхала з іншого міста до Франкфурта, де я мешкала, порадитись, як їй розшукати колишніх робітників, що працювали на підприємствах її батька, та запросити усіх, хто вижив, у гості. Знайшлося таких усього 15. Величезну допомогу надав керівник відомства архівів доктор Рак: він розіслав листи в усі ці установи, попросивши сприяти кореспонденту «Голосу України» в розшуку підтверджень про роботу. А за рік доступ до архіву був узагалі відкритий.

Таких прикладів, коли прості німецькі громадяни відгукувалися на прохання про допомогу після виступу в газеті, справді багато. Приміром, після інтерв’ю з обербургомістром Дармштадта, який сказав, що в цьому місті працював лише один українець, у чому я засумнівалася. Попросивши дозволу переглянути картки остарбайтерів в архіві, зрозуміла, в чому справа: всі, кого німці вивозили з СРСР до Німеччини, були для них... росіянами! Про що я й написала в матеріалі, надрукованому в кількох місцевих газетах, зауваживши, що, приміром, шукати Дуню Кучеренко з Полтавської області у Росії — означає не знайти її ніколи. Після чого у ЗМІ розгорнулася нова дискусія: «То це були росіяни чи українці?».

Не перебільшую ролі цих кореспонденцій у німецькій пресі, але завдяки їм чимало людей, які вже втратили надію на справедливість, повірили в неї і зрештою отримали виплати. А інші — більше дізналися ще й про таку сторінку історію своєї країни. Попри величезну кількість витраченого часу, попри те, що ніхто не зобов’язував мене вести такий часто дуже складний пошук, я рада, що займалася ним. Навряд, чи отримані відшкодування так уже сильно покращили фінансове становище примусових робітників-остарбайтерів. Мало не найважливішим для цих людей стало визнання їх жертвами нацизму, після чого ніхто вже не може їм зверхньо кинути: «Не знаю, чим ти там займався!». А ще переконалася: хороших людей на світі усе-таки багато...