Сухов

Він бігтиме через пологу западину в лісі поміж високими деревами та низьким чагарником. А ліс синітиме у весінній імлі чи в диму від близьких і далеких розривів, наскрізь просвічений призахідним сонцем на немислиму глибину, у якій нам мариться Європа. Із синьо-зеленої європейської глибини, з її затаєної прозорості старший лейтенант вибігає мені навстріч, легкий, по-хлоп’ячому стрункий, тонесенький і рвійний.

Тої весни йому ледве перевалить за двадцять, а він воює вже від самого Сталінграда, Курської дуги, форсував Дніпро, Дністер, Південний та Західний Буг, Віслу та Одер. Прорвався й за Одером аж до Зеєловських висот, в оцей ліс під Берліном.

Біжить легко й красиво. Неначе зовсім вибігає з війни.

А насправді — щоб віддати мені наказ зніматися з вогневої і рокадною дорогою вийти з батареєю до Темпельгофського аеродрому, на який наша піхота 101-го гвардійського полку проривається берлінським передмістям, вибиваючи з нього есесівців. А вибивати їх звідки б не було немислимо важко!

Розгорнувши фартовий офіцерський планшет, тонкий, мов шкільний зошит, він покаже мені по карті, як вийти на рокаду, куди саме рухатися по ній. Підіб’є вище пілотку на спітнілому чолі, закине за спину новенький світло-жовтий планшет на тоненькому ремінці і всміхнеться по-сільському просто й по-домашньому тепло, змівши субординацію, що розділяє нас навіть у фронтовій обстановці, хоч би як ми дружили. Він командир роти, а я сержант, командир мінометної обслуги.

У новісіньких хромових чобітках, синіх бриджах та світлій гімнастерці з тонкої англійської шерсті під розстебнутою шкірянкою, він ніби втілює отих безвусих лейтенантів Великої Вітчизняної, що винесли на своїх худеньких плечах основний тягар війни і полягли по 97 із кожної сотні.

Тоді, ясна річ, таких підрахунків ніхто не робив, та й не міг робити, і на тихій галявині стоїть переді мною представник тієї славної когорти, мов живе її втілення. Стоїть у центрі Німеччини, серед її чистих і прибраних лісів, огорнутих синім серпанком квітневого надвечір’я, і здається безсмертним. Бо тієї миті ні він, ні я не відаємо, що йому лишається жити всього дві години, а мені — тиждень. Йому до смерті на Темпельгофському аеродромі, а мені — до майже смертельного поранення в ближньому бою на Фрідріхштрассе в центрі Берліна. А коли б і знали, то не могли б нічого змінити у нашій невблаганній фронтовій долі.

— Призначаєтесь старшим на батареї замість загиблого сьогодні молодшого лейтенанта Авер’янова, — хмурніє знову всупереч доброзичливості, властивій його натурі. — Бережіть людей! Перш за все — наших їздових Манька і Холода. Це я їх забрав з підводами й кіньми підвозити міни до переправи через Дніпро. А потім і на плацдарм. Та так вони й пішли з нами на Захід, хоч за віком і не підлягали мобілізації. Ці кмітливі, слухняні й роботящі полтавські діди на моїй совісті. І я їх оберігав як міг. Бережіть і ви їх, сержанте. Всі гуртом. Це ж останні бої. Прикро гинути в самім кінці війни!? Я он і Корницького не беру із собою на передову, хоч він мій ординарець. Хай побуде на батареї. Може, вціліє? Тримайте наших їздових з кіньми й підводами подалі від передової. Все зрозуміло?

— Так точно! — виструнчуюсь перед улюбленим командиром роти, зворушений його людяністю.

— Тоді розбирайте міномети — і кроком руш на Темпельгоф підтримувати піхоту!

— Єсть! — кидаю руку до пілотки і розвертаюсь кругом, щоб бігти на вогневу. Але, мабуть, і в Сухова щось тенькне в душі, як і в мене.

— Сашо! — вперше окликне не по-статутному, навіть не по-фронтовому ласкаво.

Зупинюсь мов укопаний, обернусь до нього. Він дивиться на мене засмучено, немов прощається чи хоче щось перемінити в моїй долі. Потім рушає до мене, розстібаючи кишеню гімнастерки:

— Тобі лист від Галини, — подає пожмаканий трикутник далекого й недосяжного щастя.

Спрагло хапаю довгожданого листа. Хочеться з вдячністю за лист і за ласкаве звертання обняти Сухова. Але не посмію. Тільки й скажу:

— Спасибі, товаришу старший лейтенанте, — і одразу ж збираюся бігти на батарею.

Але Сухов дістає з іншої кишені ще два трикутники.

— 1 я теж одержав від сестри Настеньки з Варвариного, а також від вашої Надії з Миколаєва. Навіть фото прислала. Поглянь...

Багряні й легкі хмарки сяйнуть відбитками останнього проміння сонця, востаннє яскраво освітивши весінній простір. І у вечіріючому лісі під Берліном на мене глянуть суворі, непідкупні очі моєї двоюрідної тітки. Скінчивши до війни десятирічку, вона зараз навчається на другому курсі педінституту. Написав їй щось захоплене про свого командира роти, і Надя прислала йому новорічне вітання. Відтоді й листуються.

— Запрошує в гості після війни, — усміхається Сухов: пілотка на потилиці, лискучий чобіток на свіжому пеньочку, комірець гімнастерки із свіжим підкомірцем розстебнуто, на всіяному легеньким пушком, ще ні разу не голеному обличчі — радість. Далека-далека од війни і смерті!

З перших днів перебування в роті ми, новобранці —«чорнорубашечники», відчуваємо чуйність і доброзичливість Сухова. Він одверто співчуває нам, доставленим польовим військкоматом на передній край необмундированими, в латаній-перелатаній домашній «екіпіровці»: це — розплата за перебування «в оккуп. обл.» — навіть нас, на початку війни школярів, вважають зрадниками. Тому й називають так презирливо.

Сухов же ставиться до нас прихильно й співчутливо. А почувши першого ж вечора в бліндажі, як народжувала моя юна дружина в розбомбленій хаті нашу першу дитину через тиждень після моєї мобілізації, вже без мене, не сказав того вечора й слова. А вранці, сідаючи в набитий офіцерами штабний «Додж 3/4», гукне раптом: «Сержант, до мене!» — Дасть місце між майорами та підполковниками у відкритому джипі, привезе в штаб дивізії. В фінчастині подасть бланк переказу:

— Пишіть адресу Галини. А отут ось: «Тисяча рублів».

Сам заповнить такий само бланк батькам. І ми рушаємо до машини, щоб повертатися на батарею. Хвилюючись та ніяковіючи, спробую дякувати йому. Але Сухов розсердиться:

— Не заради вашої вдячності, сержанте, я зробив це, а заради вашої нещасної дружини. І ніколи не нагадуйте мені про це!

Тепер я замилувано дивлюсь на нього, полюбивши з першої зустрічі на фронті за людяність та інтелігентність у ставленні до підлеглих та до моєї Галі. І думаю з прикрістю, що Надя вища за нього на півголови, старша на три роки...

«Та нехай, — вирішую. — Хай Сухов тішиться листуванням з нею, як, мабуть, тішиться, листуючись з ним, і наша сувора Надя. Аби тільки лишитись живими. А там побачимо. Якось владнається...»

2.

Не доведеться...

Того ж вечора, через дві години по нашій зустрічі в тому пам’ятному лісі, десь аж на дні отієї синьої європейської імли, що висіла тоді над Німеччиною, старшого лейтенанта Сухова зріжуть фашистські кулеметники на залитому передвечірнім сонцем Темпельгофському аеродромі, коли ми ще не встигнемо й міномети скласти, розгорнути батарею на новій вогневій позиції.

Новий командир батальйону, прибувши аж із Бурят-Монголії на заміну вбитому в улоговині спиртзаводу капітана Гробового, для чогось виведе на рекогносцирування всіх офіцерів на зелений Темпельгофський аеродром. А з далекої білої казарми на його протилежному краю потужною чергою вдарить по офіцерській групі знаменитий кулемет «МО-42». Офіцери — всі врозтіч! А Сухов замре на місці. Навіть з батареї видно, як він увесь здригнеться від удару кулі. Постоїть якусь мить, мов укопаний, потім змахне в повітрі руками перед собою, ловлячи неіснуючу опору, і грякнеться, як стій, навзнак.

Підбігши, ми побачимо його в траві. Він ще хитатиме заперечливо з боку на бік русявою головою, ніби не вірить та не приймає наглої смерті, що влетить через маленьку дірочку над правою бровою. І я позадкую від нього, охоплений нелюдським жахом, вражений у саме серце моторошним збігом: саме отак вцілить куля нашого Петра Митрофановича Сизоненка 2 березня 1940 року «на тій війні незнаменитій», за два дні до перемир’я з фіннами, — під станцією Кямяря біля Виборгу (Віпурі). «В двох кілометрах на схід від Перон-Йоки», — напишуть незворушні штабні писарі в похоронці.

Саме отак: над правою надбрівною дугою увійде куля снайпера-«кукушки», випущена по командирові 122-міліметрової гаубичної батареї п’ять років тому.

Страшне й невідворотне передчуття накриє мене мокрим рядном і витіснить останню надію лишитися живим: Петро наш загинув під Виборгом, Віктор — поблизу, під Кенігсбергом, два місяці тому, Роман і Сергій — під Одесою, ще під час її оборони, в сорок першому. Вискочивши з траншеї по артпідготовці та піднімаючи піхоту в атаку, упаде навзнак і звалиться назад у неї ад’ютант батальйону старший лейтенант Лучин під Гловачувим за Віслою. Впаде мені під ноги зрізаний осколком у Кіці за Одером командир нашого 101-го гвардійського полку підполковник Коновалов. Тепер от — Сухов. Наш улюблений командир батареї!

То чому ж маю лишитися я? Адже всі вони вищі за званням і набагато достойніші за мене чисто по-людськи!

Акимов, Блинников, Титов і Корницький піднімуть Сухова і обережно понесуть, наступаючи один одному на ноги. А я все задкуватиму, все ще не віритиму в те, що сталося. Сподіватимуся, хтось із них крикне: «Це неправда! Сухова не вбили! Він лише поранений!»

Але вони нестимуть його мовчки, а з мене рватиметься та ніяк не вирветься дикий крик відчаю і болю.

Голова Сухова, неприродно закинута назад і вниз, з кожним кроком опускатиметься все неприродніше — здається, тонка шия його ось-ось переломиться! Я підхоплюю її знизу обома руками, цю вихрасту, юну, світло-русу голову нашого Сухова. Тієї ж миті важка, густа, липка кров наповнить мої долоні. Пам’ятаю її й зараз і не забуду до самої смерті!

«Підводу! Підводу!» - подумки волаю, щоб підводою вивезти Сухова із смерті.

Військова повозка нашого взводу стоїть одразу ж за вогневою у видолинку під деревами, повна ящиків з мінами, які ще не встигли розвантажити й піднести до мінометів. І коні впряжені. І Холод з батіжком стоїть тут же. Він іще нічого не бачить і не знає, але стривожено ступає назустріч, ніби передчуваючи:

— Що там таке?

Ми несемо Сухова мовчки.

— Сухова вбили! — кричать з вогневої.

— Господи! — Старий Холод хреститься тремтячою рукою, хапливо й перепуджено. — Ой, Боже ж мій, Боже! — сплескує в долоні по-жіночому розпачливо.

Дивуюся його раптовим словам і сльозам, що не пасують до фронтових звичаїв та обставин і вражаюче нагадують наше село, маму та набожних моїх бабусь. Здається, Холод щойно приїхав звідти і на фронті не був ще жодного дня — так непохитно засіли в ньому й збереглися сільські, суто народні звичаї й відчування, про які на війні забуваємо.

— Ой, Боже ж мій, Боже! Убили-таки бандити золотого нашого командира! Та нікого ж він і словом не скривдив! Та про всіх же турбувався, хоч і молодий-молодесенький! — Холод вибігає назустріч нам із кущів, махає обома руками:

— Сюди!

Переступивши через рейки, я перший, підтримуючи голову, а за мною, обережно несучи Сухова і все ще заважаючи один одному, спускаються з насипу Акимов і Блинников, Титов і Корницький, і чужий гравій гримить під нашими чобітьми.

— Та хіба ж головою вперед покійників носять?! — обурюється Холод, б’ючи себе по боках обома руками. — Що то комсомольці-безбожники —лоба жоден не вміє перехрестити! Де вже їм з покійником по-християнськи обійтися! — Він кидається до нас, смішно й незграбно змахуючи за кожним кроком ліктями, суто по-жіночому. Проте вправно й рішуче підхоплює спочатку голову Сухова, з якої все ще капає кров, потім запускає йому під спину довгу клешнювату руку. — Я сам! Сам! — владно гукає, і стрункий, тендітний Сухов опиняється у нього на руках. — Мишунчику наш, — схлипує старий Холод, притиснувши його до грудей, і цілує в щоку, підтримуючи голову зігнутою в лікті рукою, як підтримував і пестив своїх синів і дочок так давно, що вже й сам забувати почав. А сьогодні, бач, згадалося...

Стоїмо й дивимося, як обережно й легко несе він Сухова, як вправно вкладає його на ящики з мінами, поправляє одяг на ньому, застібає шкірянку і складає руки на грудях, як і належить покійникові.

Під потилицю він кладе розгорнутий індивідуальний пакет, саме там, де на вильоті проломила череп фашистська куля. Розчісує своїм гребінцем русяве волосся, набагато світліше за виразні, тонкі брови.

— А де ж його пілотка? — звертає до нас зчервоніле, заплакане обличчя і повні сліз очі, в яких стільки муки й горя, що ми всі як один одвертаємося, ніби відчувши якусь провину.

Корницький витягає з-за пояса підібрану на аеродромі пілотку, підходить до Сухова й одягає її на кучеряву голову, ще й досі вологу від поту. Підхоплює краєчком пілотки й індивідуальний пакет під потилицею. Не втримується — припадає до ще не схололого командирового обличчя, заливається слізьми:

— Міша... Мішенька... — видавлює із себе поміж риданнями.

Усі ми одвертаємося, як по команді, шморгаємо носами, рюмсаємо, соромлячись один одного.

І сонце шле нам останнє своє проміння... На Темпельгофському аеродромі під Берліном. Увечері. 20 квітня 1945 року. Майже там, звідки й почалася друга світова війна....

Ми возимо Сухова три дні й три ночі: за безперервними боями ніколи поховати — вперед і вперед, проламуючи стіни в будинках, форсуючи Шпрее й канали, беручи квартал за кварталом знаменитої Фрідріхштрассе, рвучись до центру Берліна.

Ночами вискакую з вогневої чи з будинку, який штурмуємо, поглянути на нього.

Високо й незручно лежить він на ящиках з мінами в задимленому, розбитому, палаючому Берліні — і в смерті стрункий і тендітний.

«На всяк випадок» у мене його домашня адреса: «Деревня Варварино Мокшанского района Пензенской области».

Російський хлопчик, що перетворився на радянського офіцера, в акуратно застебнутій полтавцем Холодом шкірянці, в пілотці, одягнутій його ординарцем із Маріуполя Дмитром Корницьким, на рік молодшим за нього. В синіх бриджах та хромових чобітках сорокового розміру, лежить він, байдужий до всього, чужий у смерті, ніби зрікся нас, і тепер уже строгий по-справжньому. Бо людяність свою ховав від нас у командирській вимогливості й категоричності, а все ж не принижував і не завдавав нікому прикрості навіть у бойовій обстановці.

А зараз став такий суворий, наче проклинає війну і ту кулю, що не обминула його, а вбила невідомо за що. І нас ніби теж проклинає, що не вберегли його і віддали смерті. Назавжди...

Вдивляюся в це незворушне, навіки вмиротворене обличчя, освітлене пожежами чужої конаючої столиці, відсвітами пострілів та відблисками недалеких розривів.

Запам’ятовую назавжди обриси чола, припухлих напівдитячих губів, крутого підборіддя, всіяного легеньким пушком (Сухов ще й не голився). Милуюся тоненькою хлопчачою шиєю, якій так зворушливо просторо в стоячім комірі шерстяної гімнастерки з біленьким підкомірчиком.

Милуюся ґречною стрункістю випростаного на повозі з мінами враз почужілого командира нашої роти. І гірко шкодую, що не бачать його, хоча б мертвого, в ці останні хвилини ні мати, ні сестра Настуня-Настенька. І батько вже ніколи не дізнається, як виросте й змужніє на війні його єдиний син, у якого бравого офіцера перетвориться на фронті!

Шкода, якщо і мене вб’ють. І я вже нікому не розкажу, як він воював, як загинув і як лежав отут, у палаючому нічному Берліні, — так далеко від свого Варвариного, на ящиках з мінами, високо вознесений, ніби на якийсь дивний п’єдестал війни і перемоги...

Після чотириденних тяжких боїв, форсувавши на підручних засобах захаращену Шпрее, з обома нашими підводами досягаємо центру Берліна. Тут перед входом у знаменитий парк Тіргартен, дивом уцілілий серед руїн, нас зупиняє незворушний майор держбезпеки і наказує повертати до братської могили, що бугриться свіжою жовтою глиною під крислатими в’язами й платанами.

Наше настійливе прохання залишити Сухова, щоб поховати самим, майор відхиляє владним жестом руки:

— Не ви перші і не ви — єдині! — гнівається безпричинно. — Повозки далі не пропускаємо! Всім діяти штурмовими групами! І не на вулицях — там суцільне море вогню від рейхстагу. Що робити з убитими під таким шквалом вогню? Перед Александерплацом — справжнісіньке пекло.

— А міномети? — згадую свою відповідальність за довірену Суховим матчастину. — В ближньому бою вони ні до чого...

— У тил! — наказує майор. — Разом з підводами, мінами, їздовими. Комбат чи начштабу знають куди...

— Та ми їх три дні вже й у вічі не бачимо! — огризається Корницький. — Мабуть, і їх, як нашого командира роти, вбито. Пропустіть нас!

Майор вправним рухом плеча відтручує Корницького, бере підручного коня за обротьку, рішуче повертає у парк до могили.  

— Я сам, сам! — кричить майорові Холод з повоза, сидячи на ящиках з мінами високо й незграбно.

Неоковирний, старий, аж темний, геть чужий у цьому дивом уцілілому куточку розбомбленого союзною авіацією та розбитого нашими танками й артилерією весіннього Берліна — фактично в центрі його.

Молоде листя на деревах та свіжа трава поміж ними ще контрастніше відтіняють заношеність обмундирування Холода, його старе й зужите, неголене обличчя, безжально підкреслюють його темну виснаженість.

— Що ми — не православні? — безпорадно гукає він майорові, високо й незручно сидячи на ящиках з мінами. — Самі розуміємо: треба давно вже предати землі нашого командира. Ну так ніде ж серед оцього окаянного каміння, бодай йому добра не стало! Ніяк навіть могилу викопати!

Він різко й рішуче смикає віжки, так що майор випускає їх із рук, і Холод в’їжджає своєю завоськаною, заляпаною багнюкою хтозна-яких річок підводою під високі та чисті дерева всесвітньо відомого Тіргартена. І тут мусить зупинитися, бо до братської могили саме цієї миті наближається однорукий полковник Смолин, командир дивізії, що замінив генерал-майора Кулагіна ще за Віслою: того щасливчика відкликано перед Новим роком в Академію імені Фрунзе. Смолина супроводжують вищі офіцери штабу дивізії, ад’ютанти та охорона, і від такої кількості начальства Холодові стає ще холодніше та ще незручніше на високій його підводі.

— Холод? — гортанно й здивовано кричить з офіцерського гурту Хуратов, знову забраний Смолиним в дивізійний резерв перед штурмом Зеєловських висот. — Кого везете, Холод? — питає Хуратов, вибираючись із почту командира дивізії та наближаючись до підводи. Холод дивиться, як він підходить, і починає мовчки плакати, тільки губи тремтять, та брови здригаються, та рот кривиться, мов у ображеної дитини. — Сухов?! — визвіряється Хуратов. На його несамовитий крик обертаються майже всі офіцери, і отой майор-смершівець, і полковник Смолин розвертається з неприродно випростаним протезом замість лівої руки. Хуратов аж синіє з люті та розпачу. — їх треба палками, палками по голові! Цеглою, цеглою проклятих фашистів! — хрипить він, аж перекошується і горбатіє, почорнівши лицем, і на губах у нього з’являється піна.

Вхопившись за ручицю біля самого обличчя Сухова, не зводить із нього очей, ніби хоче надивитись востаннє. А Холодові здається, що Хуратов тримається за ручицю, щоб не впасти.

— Старший лейтенанте, — каже йому тихо майор-смершівець. — Відпустіть їздового, хай відвезе вбитого на протилежний кінець могили та покладе в ряд, доки полковник наблизиться. Зараз же й почнуть хоронити. Он уже й оркестр лаштується.

Ми швидко підходимо до свого постійного командира роти, вихователя й покровителя Сухова, віддаємо йому честь.

— Не вберегли?! — хрипить Хуратов, не помічаючи нашого вітання. — Я ж вам наказував: бережіть один одного, що б не трапилось! Особливо Сухова! Не залишайте поранених...

— Його не поранили, — каже Корницький. — Його зрізали наповал кулеметники на Темпельгофському аеродромі.

— А чому ж ти не прикрив його? Ти ж ординарець!

— Він не взяв мене на рекогносцировку. Лишив на батареї — обслуги біля мінометів зараз неповні, — виправдовується Корницький, дивлячись на Хуратова впритул своїми світло-блакитними, як морська вода, очима. Хоча виправдовуватися й немає потреби.

— Я так і знав, — скаже Хуратов і приречено схилить голову. — Сухов усіх вас жалів, оберігав від небезпеки, захищав від мого гніву і стягнень. А його нікому пожаліти і захистити. Тепер вже нічого не зробиш, — у відчаї махає рукою. — Беріть і несіть його, — наказує, мовби змилостившись, і ми кидаємося до Сухова один поперед одного з готовністю й незрозумілим полегшенням. Знімаємо його з високого воза, немов з-під самого неба, й несемо на витягнутих руках над своїми головами. А Хуратов іде вслід за нами замість процесії, один як палець! І йти йому неймовірно тяжко — він аж заточується з туги.

А нести Сухова нам легко: він давно вже захолов і не гнеться. І через ту його легкість нам прикро, навіть соромно. Ніби всі ми винні, що він так і не встиг як слід вирости і набратися ваги і тіла...

Ми приносимо його й кладемо скраю, поряд з якимсь красивим вусатим майором. Вклоняємося востаннє Сухову й відходимо. Бо полковник Смолин з почтом наближається з протилежного кінця цієї дивовижної мертвої шеренги, яка затьмарила б усі батальні картини світу, якби її хтось написав, як слід, олійними фарбами, аквареллю чи гуашшю. Але художників серед нас немає. Та й ніколи малювати: усіх нас чекають тяжкі бої, а декого й загибель...

Полковник Смолин зупиняється над кожним убитим. Йому доповідають обставини й подробиці загибелі, прізвище, звання й посаду, а він тут же віддає розпорядження: «До ордена Червоного Прапора», «Вітчизняної війни», «Червоної Зірки», «Олександра Невського». «До ордена Богдана Хмельницького»! — лунає над якимсь полковником.

Ми стоїмо осторонь і чекаємо, коли підійдуть до Сухова. Він лежить у тому скорботному ряду останнім — маленький, тендітний і наймолодший за всіх. Ніби спізнився, і без нього вже тут обійшлося б. Хуратов горбиться над ним, зсутулившись, і теж чекає Смолина. А коли той підходить і зупиняється біля Сухова, кидає руку до скроні і замість того, щоб доповісти про загиблого, хапає ротом повітря, несподівано схлипує і нічого не може вимовити. Тільки безсило й розпачливо кидає вниз розслаблену руку.

Стоячи лівим боком до нього з мертво обвислим протезом замість лівої руки, командир дивізії обходить Хуратова і обнімає здоровою правою рукою за плечі:

— Знаю, знаю: твій вихованець. Здорово вмів цей хлопець пристрілювати міномети й гармати над річками й пересіченою місцевістю! Замінив тебе, коли я відкликав...

— І замість мене загинув...

— Ну, це ти облиш, — суворішає Смолин. — На кожного із нас достатньо відлито фашистами бомб, куль і снарядів. І кожен отримує своє. Може, і нам з тобою не розминутися із смертю. Запишіть! — обертається до своїх ад’ютантів. — «Представити до ордена Бойового Червоного Прапора». Шкода, що гинуть в останніх боях такі молоді люди, — каже він Хуратову тихо. І раптом помічає нас: — А ви чого тут?

— Підлеглі Сухова, — тихо доповідає Хуратов.

— Попрощалися з командиром — і марш на передній край! — наказує Смолин. — Там кожна бойова одиниця зараз на вагу золота. Кругом!

Ми розвертаємося всі як один через ліве плече, дружно б’ємо кирзяками об асфальт Тіргартена, рушаємо до виходу з парку.

— Прощальний марш! — віддає командир дивізії наказ, і у нас за спиною дивізійний духовий оркестр ревне «Прощання слов’янки» — безсмертний марш, написаний Агапкіним 1912 року під час війни у далекій Болгарії при визволенні її з-під османського ярма.

Під цю мелодію ми йдемо від Сухова все далі й далі. А нам здається, що це він віддаляється й віддаляється від нас. Уже назавжди... На віки вічні...

І ми йдемо, йдемо, як не раз ходили із Суховим, потрапляючи в такт маршу. Йдемо, слухаємо тужливу мелодію «Прощання слов’янки» і плачемо...

Всі як один!

 

Нова редакція. Конча-Озерна, 10 травня 2010 року.