А було-було... На початку 90-х років минулого століття, коли Україна буквально марила незалежністю (й активно прискорювала її прихід!) на велелюдних мітингах у столиці й поза нею нерідко лунало з мікрофонів: «Мамо рідна, ти не плач — З нами правда, з нами Драч...». То рядки з доволі відомої бардівської пісні того звитяжного часу, коли ми по крихті видавлювали з себе рабський страх, коли нарешті починали усвідомлювати себе причетними до великої європейської нації. То був час великих надій народу, захмелілого від подиху свободи.
Власне, і поезія Івана Драча, його публіцистика у кращих своїх зразках, кіносценарії — все це пронизано вільнолюбним духом нашого народу, несприйняттям національної мімікрії й політичного пристосуванства.
Іван Драч відомий як письменник не менш як політик чи громадський діяч. І не тільки в Україні. Мабуть, найбільше поза її межами — в Росії. Його твори перекладали такі відомі майстри пера, як Андрій Вознесенський, Євгеній Євтушенко, Михайло Дудін, Юнна Моріц, Лев Озеров... До речі, двоє останніх — родом з України, з Києва. А перші переклади для першої поетичної збірки Івана Драча у видавництві «Советский писатель» зробив Юлій Даніель, який народився в Харкові. Та в середині 60-х років розпочався сумнозвісний політичний процес над ним й Андрієм Синявським — отож про публікацію цих перекладів уже не могла йти мова. А ось публікацію поеми-симфонії «Смерть Тараса Шевченка» в російському перекладі Марка Максимова у журналі «Дружба народов» благословив незабутній Ярослав Смеляков, який завідував відділом поезії у цьому престижному часописі. А потім були поетичні збірки Івана Драча і в «Молодой гвардии», і в «Художественной литературе», і, звісно, в «Советском писателе», зокрема, поетична книжка «Зеленые врата», за яку автор у 1983 році удостоєний Державної премії СРСР.
І ось нова зустріч Івана Драча з російськомовним читачем — книга «Слово», видана київським видавництвом «Либідь» за сприяння Президентського фонду «Україна» й особисто Леоніда Кучми. «Іван Драч, патетично кажучи, виконував національно-соціальне замовлення. Він зробив те, до чого прагнули його великі попередники Франко й Леся Українка: українське слово, зберігши тисячоліттями накопичений у ньому зміст, поєднав зі світовим досвідом. Усього його діапазону», — наголошує в грунтовній передмові до книги відомий культуролог Вадим Скуратівський.
До книги увійшли не тільки переклади поезій, написаних у різні часи, починаючи з «Балади про випрані штани» і уривків з поеми «Ніж у Сонці» та закінчуючи віршами, які народжувалися впереміж з недавніми депутатськими клопотами автора. Не обійшлося і без відомих поем, зокрема, вже згадуваної «Смерті Тараса Шевченка», «Сонати Прокоф’єва», «Леонардо да Вінчі», «Поеми для жіночого голосу» і, звісно, «Чорнобильської Мадонни», яка, за словами критики, залишається чи не найзначнішим твором усіх літератур на цю апокаліптичну тему. «Своєрідність Драчевої поеми, порівняно з іншими творами на цю тему, в тому, зокрема, що автор поставив перед собою завдання не так відобразити подієвий бік чорнобильської трагедії, її, сказати б, фабулу, як, обертаючи тему окремими гострими гранями, дати концентроване вираження свого суб’єктивного переживання її, того потрясіння свідомості, яке вона викликала з виходом на вічні моральні та філософські питання, що набувають якості особистої пристрасті. Перед нами — квінтесенція пережитого й передуманого за весь цей надзвичайно «спресований» час», — вважає літературознавець Іван Дзюба.
Треба сказати, що за переклади Драчевої поезії, як правило, бралися (і, сподіваємося, так триватиме й надалі) справжні майстри слова, про що ми вже згадували. І в тому, що поетична творчість відомого українського письменника продовжує знаходити дорогу до російськомовного читача, велика заслуга таких знаних у перекладацькому цеху інтерпретаторів українського поетичного слова, як уже згадувані М. Дудін, Л. Озеров і М. Максимов, як С. Соложенкіна, В. Карпеко, В. Шацков, Ю. Мезенко, Л. Смирнов та інші. Саме вони глибоко відчули насичену смислову сутність, розкішні образні барви, своєрідність мелодики Драчевої поезії і зуміли відтворити їх у своїх перекладах.
Знаходимо у книзі і два кіносценарії, за якими знято фільми «Криниця для спраглих» й «Іду до Тебе». А загалом після закінчення Вищих сценарних курсів у Москві письменник написав понад десяток сценаріїв, за якими створено художні фільми.
Фільм «Криниця для спраглих», знятий Юрієм Ільєнком за однойменним сценарієм, понад двадцять років пролежав на полиці — цензура перекрила йому шлях до глядача. Він, поза сумнівом, належить до кращих взірців українського поетичного кіно. Тобто стоїть в одному ряду з такими кінострічками, як «Тіні забутих предків», «Камінний хрест», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавілон XX». «І «Криниця для спраглих», і «Камінний хрест», по суті, сходять у своїй поетиці до трагічних фрагментів про україно-селянську долю в «Ножі у Сонці». Сліпуче талановиті екранізації того, що знаковіло, маревіло поетові в тій трагедії», — влучно зауважив доктор мистецтвознавства Вадим Скуратівський.
В основу кіносценарію «Іду до Тебе» лягли реальні факти з життя Лесі Українки, зокрема, її трагічного, нерозділеного кохання до Сергія Мержинського. Події відбуваються взимку 1901 року в Мінську, де від невиліковної хвороби — туберкульозу помирає молодий соціал-демократ. Помирає на руках свого вірного, до кінця відданого йому друга — української поетки. І ці останні миті трагічного Лесиного кохання робили її ще стійкішою, ще незламнішою, хоч майже надлюдської сили волі цій тяжко хворій жінці ніколи не бракувало. Саме тут, у скромній квартирі, де згорає, немов свічка, кохана їй людина, вона протягом однієї ночі — з 18 на 19 січня — пише свою «Одержиму» — одну з геніальних поем, які принесли автору світову славу. Одна з проблем, яку порушує поетка в цьому творі — чи варте таке людство, яким ми його бачимо, жертовності Христа-месії? І про роль письменника в житті свого народу теж сказано. Власне, про це розмірковує і Леся в кіносценарії «Іду до Тебе»: «Я вважаю морально неможливим визнати політичну безодню як безодню реальну. І поки я не позбудуся спогадів про поневолену Україну, я не можу, у мене немає сил відмовитися від того, від чого я не відмовилася в гірших умовах. Ви ж розумієте, тоді доведеться мені відректися й від моєї поезії, від моїх найщиріших слів, тому що виголошувати й переносити їх на папір, відмовившись від тієї справи, до якої вони закликають інших, мені буде соромно». Як актуально звучать ці слова для багатьох наших сучасників, яких, на жаль, не обпікає цей сором.
А завершують «Слово» публіцистика і декілька інтерв’ю поета і політика, з-поміж яких найбільшу увагу привертають шкіци про Павла Тичину, Олександра Довженка, Івана Козловського та Івана Миколайчука. Передусім прагненням пізнати трагізм їх творчих доль, неординарними і точними оцінками. «Ніхто не мав такого магнетичного дару чистоти, який мав Павло Григорович. І річ не в тім, що навіть анекдоти про нього були добродушні, немов і вони боялися зачепити його делікатну душу. Ця найчистіша істота поширювала навколо себе, навколо тайнопису свого імені своєрідну ауру порядності, совісності та найвищої інтелігентності», — це, як ви уже, напевно, здогадалися йдеться про Павла Тичину («Геній і влада»).
Або «дуже багато він встиг зробити. Але абсолютно віриш і тим, хто наполягає на тому, що відбувся він лише в малій ступені. Тому що на великі потужності була розрахована його творча особистість. Тому що занадто багато було в ньому від наповненості й коштовності золотої брили, яка не завжди знала собі ціну, а що вже казати про оцінювачів — їм-то легше було зменшити її значення й цінність, ніж віддавати належне» («Плач по Івану Миколайчуку»).
Принагідно зауважимо, що це аж ніяк не єдине солідне видання Драчевих творів протягом останнього часу. Бо в 2006 році побачив світ збірник його публіцистики «Від Форуму до Форуму», а в 2007-му у відомій серії «Бібліотека Шевченківського комітету» — книга поезій «Берло». То справжній том вибраного з усіх попередніх поетичних збірок і дещо з того, що лягло на папір останніми роками.
Звісно, будь-який художній твір, а тим паче — поетичний, найкраще читати в оригіналі. Але то в ідеалі, бо всі мови не опануєш. Тому людство і видумало переклади, щоб художні твори виходили на світові обшири, щоб ставали доступними іншим народам, щоб збагачували їх літературні виднокола. Отож дуже потрібну справу зробило столичне видавництво «Либідь», подарувавши читачам книгу вибраних творів Івана Драча у перекладі російською мовою. І якщо ми хочемо, щоб гідних представників вітчизняного красного письменства краще знав літературний світ, то маємо все найталановитіше і новаторське перекладати на інші мови. Передусім на англійську, німецьку, іспанську, французьку, польську і, звісно, російську. Маємо це робити самі і не шкодувати для цього коштів, бо найперше це нам потрібно, щоб не опинитися на маргінесі світової літератури.
«Переклад — це необхідність. Івана Драча перекладають багато і багатьма мовами. Є така необхідність»,— написав майже чверть століття тому відомий вірменський письменник і теоретик художнього перекладу Левон Мкртчян. Не зникла ця потреба і сьогодні. І добре, що її реалізовують. Талановито і перспективно.
Як і належить робити в сучасному глобальному світі.
