Той, хто вперше промовив: «Не зарікайтесь від тюрми та суми», забув у цю мудрість включити ще й лікарню. Хіба що в давні часи, коли ці слова народилися, люди були міцніші й менше хворіли. Відтепер, коли навіть на білбордах почали писати «Кожен четвертий українець може захворіти на рак», думати, що саме тебе хвороба омине — марна справа.

Немає у світі такого хворого, котрий не хотів би потрапити в руки лікаря-рятівника, щоб якомога швидше одужати і ще довго-довго жити. Коли людина вірить у те, що виживе, вона не плаче, а сміється чи співає.

Одного вечора в другій хірургії Хмельницького обласного онкодиспансера почулася пісня. Співали жінки в палаті навпроти сестринського поста. Хтось із них вже побував на операційному столі, хтось тільки готувався до хірургічного втручання. А, здавалося, вони не в палаті для тяжкохворих, а десь на сінокосі чи на вечорницях. Голоси зливалися в єдиному гармонійному ансамблі — хоч зараз на сцену. Перші додавали віри та снаги другим: вас також урятують, облиште страх, довіртеся лікарям.

Без сумніву, у Хмельницькому обласному онкологічному диспансері працюють справжні рятівники. Лікарнею вже багато років керує знаний в області хірург і відомий громадський діяч, Заслужений лікар України Леонід Бриндіков. Він — втілення гуманізму, людяності, високого професіоналізму, чуйного ставлення до хворих. Про це свідчать численні нагороди, якими відзначено Леоніда Бриндікова: грамоти профільного Міністерства, обласної держадміністрації, грамоти й медаль Верховної Ради України. А ще Леонід Миколайович — кавалер ордена Преподобного Нестора Літописця та ордена Святого Пантелеймона; цьогорічна відзнака — орден Володимира ІІ ступеня.

Головний лікар завжди ставить перед підлеглими завдання зробити все можливе і неможливе, аби пацієнт не вважав себе приреченим. Поведінка персоналу спрацьовує, як ніщо інше, вселяє впевненість. Хворих із усієї області госпіталізують сюди. Як, надивившись на страждання інших, та ще й далеко від дому, не згубити останні крихти надії?

За рік у диспансері перебуває від п’яти до семи тисяч хворих. Кількість ліжок у стаціонарі, до слова, збільшилася якраз в останні роки завдяки наполегливим зусиллям головного лікаря. Створення комфортних умов перебування (а це далеко не останній критерій для одужання) в кризовий час — геть непроста справа. Держава фінансує медичну галузь не в повній мірі. Отож, головному лікарю доводиться бути дуже вмілим та настирливим завгоспом. Це попри пряме його призначення як керівника медичного колективу, практикуючого хірурга, менеджера, який досконало володіє кадровими питаннями, надає приклад новаторства та наукових розробок у галузі. Від впровадження найкращих, найпередовіших методик лікування — до тепла в палатах та якісного харчування хворих — нелегка ноша головлікаря. Усе це вдається, бо за керівництва Леоніда Миколайовича диспансер перетворився на установу, де панує колективізм і взаємовиручка.

Окрім того, Леонід Миколайович постійно вболіває за професійне вдосконалення кожного співробітника закладу. Під керівництвом головлікаря Бриндікова запроваджуються нові методики лікування та обстеження онкологічних хворих, з урахуванням останніх світових методик у цій галузі. Та й 30-річний лікарський досвід самого Бриндікова — цінний набуток для закладу і колективу. Леонід Миколайович має 170 друкованих наукових праць та 27 раціоналізаторських пропозицій у сфері органозберігаючих операцій на молочній залозі, м’яких тканинах, кістках, органах черевної та грудної порожнини. Лікар Бриндіков — керівник наукового товариства онкологів Хмельниччини, активний член Асоціації онкологів України. Він побував на багатьох форумах фахівців своєї галузі та стажуваннях, зокрема, в США, Туреччині. Проте, ні тіні чванства й пихи у Бриндікова ви не помітите. Простота і повага до кожного, з ким спілкується. І, головне: ревне вболівання за справу, за її майбутнє. Тому цей заклад Бриндіков перетворив на навчальну базу для лікарів-інтернів і студентів медучилищ, щороку тут практикується більше двох сотень молодих фахівців.

Леонід Бриндіков — росіянин, який міцно прижився в Україні, служить їй, бо вважає своєю Вітчизною. Після Чорнобильської катастрофи з року в рік його професія стає все затребуванішою. Про це, звичайно, сумно говорити. А тільки уявіть: якої мужності треба самим лікарям, щоб не опустилися руки! Дуже часто витягувати хворого доводиться з майже безнадійного стану. Про цю працю добре знають і колектив, і пацієнти — адже вони першими відчувають на собі усі ті поліпшення, яких зміг добитися «наш Леонід Миколайович».