У центрі Кинашівки на узвишші, обкладеному плитами, стоїть пам’ятний кам’яний знак з невеличкою банею, на якій видніється хрест.

— Кому це пам’ятник? — запитав я у місцевих селян. Виявляється, для багатьох з них він теж є загадкою.

Кинашівці знизували плечима, кажучи, що колись на тому місці стояла церква.

Нарешті цікавість мене привела до садиби старожила Валентина Карповича Підсосонного, якого підказали люди. Він знав дещо більше від кинашівців:

— У центрі нашого села стояла дерев’яна церква. От коли наш пан Кочубей дізнався, що поблизу неї будуть будувати залізницю, то дуже занервував. Не хотів, щоб вона проходила селом. Що він зробив? На місці, де мала проходити залізниця, він поставив нову церкву. А стару розібрав і перевіз в Ічню. На місці ж старої церкви і кладовища поставили пам’ятний знак. А Михайлівську церкву, яка стояла на місці, де нині дитсадок, знищили за радянських часів.

У цій місцевій легенді, можливо, і є доля правди. У 1874 році було збудовано Лібаво-Роменську залізницю. Вона пролягла за 10 кілометрів від села. А ще раніше, у 1868 р., за 20 кілометрів пролягла Курсько-Київська залізниця. Можливо, пан Кочубей справді вплинув на проектантів залізниці, і вона була прокладена віддалік від Кинашівки. Оскільки Михайлівську церкву збудували навпроти садиби Кочубеїв, то, певно, пан не хотів, щоб поряд із нею ходили шумливі паровози.

Зацікавила і постать володарів села. Чи не нащадки це генерального судді Василя Кочубея?

Генеалогічні дослідження відомого історика Вадима Модзалевського підтвердили це припущення. У генерального судді був син Василь, який очолював полтавський полк у 1727—1743 роках. Полтавський полковник мав теж сина Василя (помер у 1800 році). Останній згадується вже як власник Кинашівки. Далі наступний нащадок — Аркадій Васильович Кочубей (народився 1790 р. у Новгороді-Сіверському, а помер 1878 р. у Петербурзі). Його син, Микола Аркадійович Кочубей (1827—1865 рр.), був секретарем при посольстві у Константинополі, обіймав високі посади. Саме у його родині народився 1863 року у Вороньках і Михайло Миколайович Кочубей. Його матір’ю була дочка відомого декабриста Сергія Волконського Олена. Кинашівка ж відійшла йому у спадок від бездітного двоюрідного діда Олександра Васильовича Кочубея (1788—1866 рр.).

У зв’язку із цим виникає запитання: який же Кочубей «дав відбій залізниці»? Обер-прокурор, дійсний таємний радник О. Кочубей помер задовго до її будівництва. Зовсім молодим, у 38 років, відійшов у вічність батько Михайла Михайловича — Микола Аркадійович Кочубей. Тоді залізницю теж не будували. У 1874 році Михайлу Кочубею було лише 11 років. Отже виходить, що він навряд чи міг прийняти таке відповідальне рішення. Таким чином у легенді про залізницю та церкву є якась суперечність. Можливо, за малолітства Михайла кинашівськими маєтностями управляв якийсь із Кочубеїв-опікунів сироти. Лише так можна узгодити історичну невідповідність.

А втім певну розгадку ми відшукали в 6 томі «Історико-статистичного опису Чернігівської єпархії» (1874 р.) церковного історика Філарета Гумілевського. За його відомостями, дерев’яна церква, «оточена галереєю», існувала з 1617 р. Кам’яний храм «побудований в 1850 р. стараннями Олександра Васильовича Кочубея». «Храм п’ятикупольний, візантійської культури, — далі зазначає історик, — з легкими арками. Іконостас визолочений у вигляді решітки, підбитою пунцовою шовковою тканиною. Образи мальовані академіком Осиповим на золотому фоні». Отож виходить, що дерев’яну церкву розібрали десь у 1848—1850 роках. Але пам’ятний знак на її місці встановив, швидше за все, спадкоємець дійсного таємного радника Олександра Васильовича — Михайло Кочубей. Адже, якби пам’ятник було збудовано до 1874 року, про це б написав 

Ф. Гумілевський, який ретельно фіксував усе, що пов’язано з церковними старожитностями.

Хто ж був останнім з кинашівських Кочубеїв?

Михайло отримав добру освіту, непогано знався на живописі, писав драматичні твори. На Чернігівщині він уславився як діяч місцевого дворянства, меценат. Після смерті Пантелеймона Куліша М. Кочубей зайнявся створенням музею відомого письменника та етнографа.

Краєзнавець з Борзни Михайло Москаленко знайшов у чернігівських архівах листи, які красномовно свідчать про неординарну особистість, котра проживала у двоповерховому маєтку в Кинашівці. «Що то за чоловік Кочубей..., — писала про нього дружина П. Куліша Ганна Барвінок, — то се клад для України. Я ж його знаю з рік або півтора. І добре узнавши його.., сказала, що не буде він оцінений людьми.., бо він дуже добрий, гуманний, чуйний, прихильний до ближнього». У своїх листах до нього письменниця дякувала йому за турботу.

Приятелював М. Кочубей і з відомим українським фізиком Іваном Пулюєм, був хрещеним батьком його дитини.

Власник кинашівського маєтку фінансував місцеву школу, утримував дитсадок. Селяни його дуже поважали і любили. Але у 1905 р. на Михайла Миколайовича було здійснено замах — хтось вистрілив по ньому з рушниці. Це дуже вразило благодійника. І він через деякий час покинув Україну та оселився у Франції, де помер у 1935 році. За складеними родоводами Кочубеїв дізнаємося, що у Михайла Миколайовича Кочубея та його дружини Наталії Дмитрівни Трегубової було четверо синів — Василь (помер у 1920 р.), Микола (1892—1929 рр.), Михайло (1893—1963 рр.), Сергій (1896—1960 рр.). Маємо відомості про сина останнього, Андрія Сергійовича Кочубея, який у 2001 році приїжджав з Нью-Йорка до Москви до Державного історичного музею як правнук Олени Волконської.

Хочу зазначити, що студентка Київського національного університету ім. Т. Шевченка Катя Жбанова, яка ґрунтовно досліджувала життя Кочубеїв у Кинашівці на основі спогадів місцевих жителів, записала перекази лише про позашлюбного сина Михайла Миколайовича, який мав прізвища Дуб. Про інших дітей люди нічого не пам’ятають. Це дає можливість зробити припущення, що родина М. Кочубея проживала десь у Москві чи Петербурзі, або він був із дружиною розлучений.

...А пам’ятку ХІХ століття у центрі села Кинашівка, до речі, необхідно б занести до Державного реєстру національного культурного надбання. Вона того заслуговує.

Борзнянський район.