Найстрашніші події в житті Пелагеї Григорьєвої, якій нещодавно виповнилося сто років, пов’язані з війною. Дотепер з болем у серці згадує повідомлення про загибель на фронті двох братів. Один з них — Микола Самохвалов, військовий льотчик, удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Коли під час евакуації загубилися двоє її малих дітей, хотіла накласти на себе руки. На третій день син і донька знайшлися. Тамара й Володя, так їх звати, дотепер живі. Так само, як і наймолодша дочка — Софія. Загалом у 100-річної Пелагеї семеро внуків, дев’ятеро правнуків і четверо праправнуків.

Як німецькі жандарми Пелагеї хату повернули

У перший день війни, 22 червня 1941 року, чоловіка Пелагеї Григорьєвої — Антона Антоновича викликали у Вінницький військкомат. Коли через два дні після того він додому не повернувся, Пелагея пішла слідом. Їй відповіли, що чоловік уже на кордоні «зустрічає» ворога. Він був військовий. Але на той час хворів. Незважаючи на це, все одно забрали на фронт. Через деякий час до їхнього будинку під’їхала машина з того самого військкомату. Дружині офіцера виділили 15 хвилин часу, щоб зібралася в дорогу. Фашисти були на підступах до Вінниці. Треба було поспішати.

— Що я могла за цей час взяти? — махає рукою старенька Пелагея Степанівна. — Сяку-таку одіж прихопила, та й поїхали на вокзал. А там запхали нас у товарний вагон. Людей набилося — не передати. У дорозі діти захотіли їсти. На першій зупинці Пелагея вирішила обміняти на хліб свою кофтину. Тоді й відстала від поїзда. Її дочка — Софія Антонівна, яка доглядає маму разом з чоловіком Іваном, просить докладніше розповісти про цей епізод. Пелагея Степанівна у відповідь кидає сердитий погляд: «Думаєш, дитино, мені хочеться знов серце рвати тими спогадами. Я тоді так боляче це пережила, що сама хотіла йти під поїзд. Нащо було без дітей залишатися на світі?».

Знайти дітей тоді допоміг випадок. Якраз слідом йшов пасажирський поїзд. Черговий по вокзалу, до якого звернулася заплакана жінка, допоміг їй сісти у вагон. Також сказав, що на наступній станції вона наздожене евакопоїзд. Так воно й сталося.

— Мама, коли була молодша, не раз згадувала, як знову зустріла моїх старших брата й сестру, — продовжує Софія Антонівна. — Мене тоді ще не було на світі, я народилася вже після війни. Брат Володя мав чотири роки, сестра Тамара — на два більше. Мама побачила їх з чужими людьми. Ті вели дітей за руки. Казали, що втратили своїх, то готові були чужим допомогти.

До місця евакуації Пелагея так і не добралася. Вирішила, що краще повернутися додому. Зробити це було непросто. Після багатоденних митарств нарешті ступила на подвір’я свого будинку, ще недобудованого на той час. Але тут на неї чекав новий клопіт. Будинок зайняла чужа сім’я. Пелагею з дітьми не пустили навіть на поріг. Змушені були ночувати під тином. Так тривало тиждень.

— Мені не залишалося нічого іншого, як йти до окупаційних властей, — каже старенька жінка. — У Вінниці тоді вже хазяйнували фашисти. Ризикувала головою, бо ж могли дізнатися, що чоловік — офіцер.

Самоселів таки випровадили з будинку Пелагеї Григорьєвої. І зробили це представники окупаційної влади. Щоправда, за словами пані Пелагеї, ті люди, які вселилися у будинок, забрали всі речі Григорьєвих. «Та ми були раді вже з того, що мали дах над головою».

Портрети загиблих братів — поруч з іконами

Дівоче прізвище 100-річної Пелагеї Степанівни — Самохвалова. Таку назву має нині її рідне село. Розташоване воно в Криму, в Бахчисарайському районі. Раніше називалося Шакул. Перейменували село на честь рідного брата Пелагеї — Миколи Степановича Самохвалова.

Випускник авіаційного училища льотчиків, він уже з перших днів війни піднімався в небо. 28 квітня 1943 року за мужність і героїзм у боях з ворогом старшому лейтенанту Миколі Самохвалову присвоїли звання Героя Радянського Союзу, вручили Золоту Зірку. До того часу льотчик-винищувач здійснив 309 бойових вильотів. Самостійно збив дев’ять німецьких літаків. Таку саму кількість фашистських «яструбів» Самохвалов відправив на землю під час групових вильотів. Деякі з фашистських «месерів» підбив у боях за визволення України. Менше року не дожив до закінчення війни відважний льотчик — 14 серпня 1944-го Микола Самохвалов загинув під час повітряного бою.

Вдячні земляки Героя порушили перед владою клопотання про зміну назви його рідного села. А в Сімферополі, де Самохвалов працював після школи слюсарем на заводі, його іменем названо одну з вулиць.

Пелагея Степанівна дуже любила своїх молодших братів (другий брат загинув у Прибалтиці). Їхні портрети довго-довго тримала поруч з іконами святих.

— Мама у нас набожна людина, — уточнює донька Софія Антонівна. — Доки могла, ходила у церкву. Церква, та що за універмагом у Вінниці, діяла у всі часи, її не закрили навіть за радянської влади. Я носила піонерський галстук, комсомольський значок, у школі казали, що релігія — це опіум, а дома мама брала за руку і вела в церкву. Так буває в житті.

Ніколи себе не чепурила 

— У нашої мами дуже міцний організм, — продовжує Софія Антонівна. — Видно, по спадковості передалося. Вона ніколи не була у лікарні. Не кажу, що не хворіла. Без цього не обходилося. Але в стаціонарі не лікувалася.

— Треба у всьому знати міру, — каже столітня бабуся. — І в їжі, і в роботі. Працювати, але по силі. Не братися за непосильну роботу. Вона користі не дасть. А якщо без цього не можна обійтися, то знаходити можливість для відпочинку.

— Мама постійно працювала, — уточнює донька. — Тримала худобу, доглядала город. Наш будинок був недалеко від лікарні Ющенка. Батькові-офіцеру надали ділянку під забудову за містом. Було це ще до війни. Це я знаю від мами й від тата. Тоді трамвай мав кінцеву зупинку на Калічі, там, де нині універмаг. Далі треба було йти полем аж до нинішньої трамвайної зупинки Ющенка на вулиці Пирогова. У тому будинку росли наші діти.

— Ми дуже вдячні мамі за те, що допомогла нам їх доглядати, — каже Софія Антонівна. — Виняньчила і моїх, і сестри, і брата. Тим самим дала нам можливість освіту здобути, і роботою займатися. Я закінчила Київський інститут народного господарства, сестра — будівельний. Вона живе в Києві, брат у Вінниці.

— На своїх дітей я й пальцем не повела ніколи, — каже з цього приводу бабуся, — а з онуками не панькалася. — Вчитися не примушувала. Тільки казала, не хочеш вчитися, то й не треба. У Вінниці вулиць багато, має ж хтось їх підмітати... Бувало, й різочку брала. Дисципліну тримала.

Бабуся раптом згадала про те, що себе вона ніколи не чепурила. Пані Софія каже, що мама має на увазі те, що не користувалася ніякими помадами, кремами і т. д. «Це вона дає зрозуміти, що без цього можна обійтися».

Два роки тому Григорьєви продали стареньку хату і купили будинок у Стрижавці Вінницького району, де й живуть тепер.

Коронна страва — щось середнє між супом і кашею

— Піст для мами — свята справа, — наголошує донька. — Три-чотири рази на рік вона дотримується його за всіма канонами. З продуктів їй чи не найбільше смакують молочні вироби.

Ще два роки тому бабуся сама готувала собі їсти. «Її майже щоденною стравою було щось середнє між супом і кашею, — усміхається пані Софія. — Мама готує її так. У каструлю кладе чищену картоплю, моркву, цвітну капусту, перець, баклажани — все, що росте на грядці. Червоний буряк варить окремо. Його також додає. Заливає все це водою і варить на малому вогні. Ніколи не солить таку страву. Причому інгредієнти не ріже на частинки, а кладе цілими, що картоплю, що моркву... Виходить щось таке між супом і кашею. Якщо їй смакує, то на здоров’я!»

На сніданок бабуся зазвичай їсть сир. До нього додає мед з лимоном. Перед тим лимон очищає від шкірки, ріже на частинки, перемішує з медом, маса настоюється деякий час... М’яса може з’їсти хіба що курячого. Не обходиться раціон без картоплі й оселедця.

Навіть у свої сто років бабуся непосидюча. Під час розмови не менше десяти разів вставала із стільця і знов сідала на нього. Так їй зручніше було жестикулювати. Все допитувалася у дочки і зятя, присутніх при розмові, звідки люди знають, що їй уже сто років.

— Це ти всім розповіла, — дорікнула Софії...

— Мамо, люди ж самі вміють рахувати, — каже у відповідь дочка.

— Не могла сказати, що мені якихось там вісімдесят, — не заспокоювалася бабуся. — А то влаштувала якийсь цирк, та й годі. Йдуть всі на бабу дивитися...

Фото автора.