Український Вирій
Ніхто не знає, як він виглядає.
Чи він — Творець, чи Всесвіт був —завжди?..
Якщо — всесильний, то чому не дбає,
Щоб Україну вивести з біди?..
Ніхто не знає (бо ніхто не бачив),
Чи Бог — Творець, чи просто собі — Бог,
Що лиш живе, сміється й часом —плаче
В обіймах щастя, клопотів, тривог?
Якщо ж він — Бог й частина цього світу,
Що мов зерном засіяна людьми,
То Україна — фантастичний Вирій,
А, отже, боги — разом з ним і ми!
Спочатку було українське Слово,українське Слово було у Бога, українське Слово було — Бог
У попередніх публікаціях — «Богом обрана Україна» («Голос України», 26.05.2010 р.) та «Чи був Бог українцем?» («Голос України», 20.10.2010 р.) — ми переконалися, що основи релігійних вірувань і зародки писемності вперше на планеті виникли в надрах давньоукраїнських цивілізацій: чернігівського Мезина (ХХІІ—ХІІ тис. до н. е.) і запорізької Кам’яної Могили (ХІІ—ІІІ тис. до н. е.), які стали основою глобальної Скіфо-Трипільської/арійської цивілізації (VІ—ІІ тис. до н. е.).
Українська Мезинська цивілізація вперше у світовій історії продемонструвала людству символ Бога Сонця — свастику і символ зашифрованого імені Бога — меандр, який потім буде активно використовуватися людством в релігійних текстах та зображеннях (мал. 5).
А сам меандр буде тлумачитися теологами як поєднання Божественної та людської самосвідомості, котрі симетрично розкриваються назустріч одна одній.
Власне, така симетрична комунікація між Богом і мешканцями Стародавньої України і дала підстави для таких висновків:
1) найперший договір між Богом і людьми було укладено на землях Стародавньої України;
2) предки сучасних українців є першим народом, якому Бог передав принципи писемного відображення Слова.
На основі сказаного вище ми і змогли уточнити відому «біблійну» фразу: «Спочатку було (українське) Слово, (українське) Слово було у Бога і (українське) Слово було — Бог».
Слово «біблійну» ми взяли в лапки тому, що насправді вперше вона з’являється щонайменше за 1100 років до появи християнської Біблії — у священному тексті єгипетських коптів «Мемфіська теологія», викарбуваного жерцями-лелегами у VІІ столітті до н. е. на кам’яній плиті у коптському храмі Хет-ка-Птах (Het-ka-Ptah).
Відбулося це за часів правління скіфського фараона Єгипту Сакбе (саки — це східні скіфи). Нагадаємо, що сам храм Хет-ка-Птах (хатка Птаха) було збудовано приблизно у 3100 році до н. е. першим («чернігівським») фараоном Стародавнього Єгипту Менесом/Нармером.
У його гробниці було знайдено, зокрема, зображення Бога Птаха — у вигляді людини, задрапірованої в туніку, в руці якої — животворящий жезл з колом (символ сонця?), з якого виходять промені (схоже на сонце з променями. — В.Б.)...
Окрім того, на заупокійній плиті Менеса/Нармера (кінець ІV тис. до н. е. (мал. 1) не можна не побачити традиційну українську булаву та конічну шапку, характерну для «чорноголових» мешканців тогочасної Чернігівщини (де й досі є місто Мена), яких романо-германомовні історики перетворили із сумерів/самарів (звідси і назва міста Суми) на міфічних кіммерійців (cymerі).
А якщо ми уважно подивимося на символи Богів Ана і Енліля (Вавилонський камінь, ХІІ ст. до н. е. (мал. 2), ми побачимо ті само меандри, характерні для чернігівської цивілізації Мезина (ХІІ тис. до н. е.) та конічні шапки українських сумерів/самарів.
Як стверджує Мемфіська теологія, написана коптськими (скіфськими) жерцями мемфіського храму Хет-ка-Птах: «Птах творить своїм розумом (своїм «серцем») і словом (своїм «язиком»)», він «дав богам існування».
Після цього інші боги набули свої тіла, увійшовши «в кожний вид рослин. Кожен вид каменю, кожну глину, у все, що росте на її (землі) поверхні і в чому вони (боги) можуть проявитися».
Отже, Бог Птах став центральною фігурою розробленої коптськими жерцями філософської теологічної (тео — бог, логос — слово) системи, яка була більш як через тисячу років запозичена укладачами (не авторами!) християнської Біблії.
Копти мають свого папу, своїх священиків, за свідченням І. Кузич-Березовського, готують в українських семінаріях в Канаді. А коптська мова, як і українська, має в своїй абетці літери «Ї», «Є», «Ж», «Щ», яких не має більше жодна мова світу.
За свідченням істориків (С. Березанська та ін.), етно-релігійну спільноту, котра склалася на території України з кінця ІV — початку ІІІ тисячоліття до н. е., можна ідентифікувати як аріїв, а представників ямної культури, що домінували в Україні протягом другої половини ІІІ — початку ІІ тисячоліття до н. е., — як саків.
Якщо ж подивитися на коптський символ життя Анх (мал. 4), викарбуваний у VІ столітті на стіні одного з коптських храмів в... Італії, то він дивовижно схожий на точно такий символ Анх Сабатинівської локальної культури Скіфо-Трипільської цивілізації (мал. 3), який старший від коптсько-італійського на дві тисячі років!
У цьому зв’язку вельми показовими є слова римського історика Помпея Трога (І ст. до н. е.): «Скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між скіфами і єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...».
А ми, маючи нині низку фактів на підтвердження цього твердження римського історика, можемо додати, що Скіфо-Трипільська цивілізація є материнською по відношенню до цивілізації Стародавнього Єгипту. А канонічний текст Біблії був насправді скомпільований із стародавніх релігійних текстів коптів і зороастрійців, які мають скіфо-трипільське коріння.
До речі, до жрецького роду з єгипетського міста Коптоса належала і відома фараонеса Нефертіті, яка разом зі своїм чоловіком — фараоном АнхАтоном (і тут український символ життя — Анх!) намагалася відновити культ Бога Сонця в Єгипті у ХІV столітті до н. е. (мал. 7).
Коли насправді був перший прихід на землю пророка Їсуса Христа?
Якщо подивитися в контексті історії єгипетських коптів на окремі твердження так званої канонічної християнської Біблії, виникає дуже багато запитань щодо першого приходу пророка Їсуса Христа, який після своєї «земної смерті» отримав безсмертя і статус Бога.
Копти на своїх іконах дуже полюбляють розміщувати найбільш шанованих персонажів своєї стародавньої історії — Менеса і Христоса. Принаймні дивлячись на ікону VІ століття н. е., ми можемо в тому пересвідчитися (мал. 6).
Зафіксуємо собі такий факт: Менес і Христос зображені на одній середньовічній (VІ—VІІ ст. н. е.) коптській іконі, яка й досі зберігається в єгипетському монастирі в Бауїті.
Якщо мова йде про фараона Менеса, який у 3100 році до н. е. об’єднав Верхній і Нижній Єгипет і збудував храм Бога-творця Птаха (Хет-ка-Птах), то чи не надто зухвало (на зображенні) «поводиться» Їсус Христос, який жив на три тисячі років пізніше?
Погодьтеся, що не дуже логічно розміщувати на одній іконі людей чи богів, які жили з таким величезним інтервалом! Більше того, коли нащадок дещо «зверхньо» поклав руку на плече предка, який жив за три тисячі років до нього, хіба це не дивно?..
Знаючи тогочасну суспільну ієрархію, важко собі уявити, щоб хтось (навіть і Син Божий) дозволив собі покласти руку на плече фараона (який сам вважався Богом для своїх підданих)!
Інша річ, коли мова іде про верховного жерця країни, який має абсолютні повноваження здійснювати комунікацію людей з Богом (слово релігія з латини означає зв’язок з Богом). З історії Стародавнього Єгипту ми знаємо,що навіть і фараонам доступ до священних книг предків дозволявся лише після відповідної ухвали ради жерців.
Більше того, як свідчать історики-сходознавці Л. Васильєв та О. Крижанівський, на перших етапах становлення доісторичної державності сакральна влада жерців-волхвів домінувала над світською владою, і в більшості випадків царями новостворюваних держав ставали верховні жерці племен.
Якщо взяти до уваги коптські й зороастрійські джерела Біблії та «дивний» сюжет цієї коптської ікони, вірогідною видається гіпотеза, що насправді перший прихід Сина Божого Їсуса Христа на землю міг відбутися у ІІІ тисячолітті до н. е.
Сам Їсус Христос у цей час міг бути верховним жерцем коптського (скіфського) храму Бога Птаха в Мемфісі. А царем Єгипту в згаданий час був фараон Менес, родове коріння якого, швидше за все, було на скіфо-трипільській Чернігівщині...
Скептики, однак, можуть зауважити, що, мовляв, українці до скіфів не мають жодного стосунку. Проте російський історик З. Рагозіна (ХІХ ст.) так писала про скіфів: «Із зовнішністю та одягом цих предків малоросів ми знайомі головним чином за надзвичайно красивими і художньо оформленими речами, знайденими в царській могилі поблизу Керчі (древньої Пантикапеї)...».
Важко звинувачувати цю поважну авторку в «українському буржуазному націоналізмі», яка однозначно стверджує: скіфи є предками українців, а Керч здавна — українським містом!..
Друге пришестя:Христос з роду Хрисів — жерців солярного Бога Аполлона?
Якщо досліджувати походження імені Їсуса Христа, виникає теж чимало запитань, на які не дає нам відповідей так звана канонічна Біблія.
Можливо, це є «збігом», але від Гомера ми знаємо про існування Хриса — жерця храму Аполлона на острові Хрис, що розташовувався поблизу Трої (ХІІІ ст. до н. е.).
Отже, з цього ми знаємо, що Хрис — це жрець-топонім або титул-посада (Христос, за свідченням православних церковних діячів, це теж не ім’я, а титул).
Відповідно до сюжетної лінії «Іліади» цар Агамемнон (мал. 8) відмовився віддати за великий викуп Хрису (він же троянський цар Менелай, порівняйте з іменем «чернігівського» фараона Єгипту — Менеса) його дочку Хрисеїду (мал. 9), захоплену в полон ахейцями.
До речі, на думку дослідника з Одещини П. Гарачука, цей само Хрис/Менелай є водночас і батьком всім відомого Одісея. Чи немає у вас аналогії з Христом і Менесом, що жили у ІІІ тисячолітті до н. е. в Єгипті?..
Загалом історія тих часів (ІІ тис. до н. е.) налічує щонайменше кілька десятків осіб, приналежних до жрецького стану Хрисів, а відомий античний літератор Софокл навіть написав трагедію «Хрис».
Античні джерела доносять до нас такі імена представників тогочасного релігійно-політичного бомонду: Хрис і Хрисаор — сини Бога Посейдона, Хрис — син царя Міноса, Хрисолай — син царя Пріама, Хрисофеміда і Хрисіппа — доньки Даная, Хрисіпп — син Єгипта, Хрисогенія — народила сина Хриса від Бога Посейдона, Хрисороя народила сина Корона від бога Аполлона і т. ін.
Із цих імен явно простежується лінія: Хрис — Божий Син, хіба ні?..
Більше того, епітети з цим коренем мали й самі еллінські боги: Хрисаорей — епітет Бога Зевса (був розповсюджений в Лелегії/Карія) та Хрисеній — епітет підземного Бога Аїда!
Отже, з цього ми можемо зробити висновки, що в ІІ тисячолітті до н. е. солярний культ Бога Аполлона поступово набув найвищого релігійно-соціального статусу і претендував на одноосібне лідерство в тогочасному пантеоні богів (ще одне свідчення продовження традиції єдинобожжя).
Якщо ми подивимося на спартанську фреску ІІ століття н. е. із зображенням скіфо-еллінського Бога Аполлона (мал. 10), ми побачимо його в ореолі сонячного німба.
Митці, які зображували Їсуса Христа, «чомусь» брали в основу зображення саме цього Бога. У цьому зв’язку правдоподібною є версія, що до «розкрутки» своєї власної релігії пророк, Божий Син, а згодом — обожнений після відомого Нікейського собору (ІV ст. н. е.) Їсус Христос міг належати до касти жерців сонячного Бога Аполлона.
Порівнявши зображення Бога Аполлона із зображенням скіфського (Сак’я Муні — з роду саків) пророка Будди (мал. 11), ми можемо побачити в його особі не тільки антропологічно типові українські риси обличчя.
Над головою популярного скіфського пророка Будди ми теж бачимо аналогічний сонячний німб, який свідчить про вплив культу Бога Сонця (через пророка Зороастра та його вчення) на формування буддизму.
Навіть верховний еллінський Бог Зевс (Деус/Теус, звідси й назва праукраїнського племені — теукри) «вважав, що покращує імідж», якщо додає до своєї титулатури епітет Хрис, приналежний жерцям храму Бога Аполлона. Але не тільки Зевс.
Геракл (герой, син Зевса), котрий вважається прабатьком скіфів і спартанців-дорійців, теж належав до служителів сонячного Бога Аполлона, що пов’язувався еллінами із світлом, вищим розумом і вищою красою.
Показово, що спроба «коптського» відновлення солярного однобожжя Бога Атона в Єгипті (АнхАтон і Нефертіті, ХІV ст. до н. е.) за часом збігається з поширенням впливу солярного культу Бога Аполлона в українській та середземноморській Елладі (кінець ІІ тис. до н. е.) та Бога Митри (середина І тис. до н. е. — ІІ ст. н. е.) в північному Причорномор’ї, Аріані (Персії) і Римі (мал. 12).
Усе це наводить на думку, що друге пришестя Сина Божого (Їсуса Христа) могло відбутися в середині ІІ тисячолітті до н. е., а друга реінкарнація культу Бога Сонця відбулася у вигляді культу Бога Аполлона (ІІ тис. до н. е.) та Бога Митри (І тис. до н. е.).
Третє пришестя Їсуса Христа, на нашу думку, відбулося на початку вже нашої ери, що і знайшло своє відображення в канонічній Біблії, укладачі якої запозичили чимало ідей зазначених вище давньоукраїнських релігійних сонячних культів.
І в цьому зв’язку вельми показово, що згадані солярні (сонячні) релігійні культи Бога Птаха (ІІІ—І тис. до н. е.), Бога Аполлона (ІІ—І тис. до н. е.) і Бога Митри (І тис. до н. е.) своїм корінням мають культ Бога Сонця, котрий зародився в надрах Мезинської цивілізації України (ХІІ тис. до н. е.), символами якого є свастика і меандр!
* * *
Християнство (як і всі інші конфесії) є компілятивною релігією, що побудована переважно на скіфо-еллінських теологічних системах (мемфіській теології, зороастризмі, буддизмі, мітраїзмі та боспорській релігії «Бога Єдиного»).
Відтак ми маємо підстави висловити вірогідне припущення, що явище реінкарнації (Божественного перевтілення) є характерним і для християнства. Інакше буде незрозуміло, чому, скажімо, пророк Зороастр приходив на землю тричі, пророк Будда — щонайменше вісім разів, а пророк Їсус Христос — лише один раз. І нині ми вже третє тисячоліття поспіль чекаємо на його друге пришестя...
Хоча правдоподібно, що Їсус Христос уже неодноразово був на цій прекрасній українській землі. Можливо, це не всі помітили?..
Валерій БЕБИК,професор,проректор Університету «Україна», голова робочої групи із суспільних комунікацій Громадської гуманітарної ради при Президентові України.
