В Україні нині 100,3 тисячі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Близько 29 тисяч дітей виховуються в різних інтернатах країни. За останні роки ця цифра поступово скорочується — дедалі більше дітей знаходять нові родини через усиновлення, опіку, піклування, в прийомних сім’ях чи дитбудинках сімейного типу. Деякі діти потрапляють в нові родини одразу з притулків, минаючи інтернати. Проте нещодавно Кабінет Міністрів доручив розглянути питання про розширення функцій інтернатних закладів, про навчання дітей із багатодітних та малозабезпечених сімей в інтернатах для дітей-сиріт, а також передбачити у проекті держбюджету на 2011 рік витрати на будівництво нових дитбудинків та інтернатів.

«А я літав із татом високо-високо!»

...Запорізький навчально-реабілітаційний центр-інтернат (донедавна загальноосвітня школа-інтернат № 3 для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування) розташований на Кічкасі — північній околиці міста, у лівобережному Заводському районі. Школу-інтернат було побудовано в 1957 році як заклад для дітей із малозабезпечених родин. Потім відбулося декілька реорганізацій — з 1996 по 2001 рік тут навчалися розумово відсталі діти, з 2001 по 2010-й це був сирітський інтернат. Зараз приймають різні категорії дітей.

Розмова з директором Катериною Шариковою розпочалася з того, що за останні чотири роки кількість вихованців інтернату суттєво зменшилася. Інтернат розрахований на 200 дітей, найбільше вихованців мали в період з 2006 по 2010 роки — 180. На початок минулого навчального року навчалося 150 дітей, улітку 30 випускників пішли з інтернату в училища. Кому пощастило — знайшли нову родину. Останні випадки — італійці удочерили одинадцятилітню дівчинку, а американці — хлопця за місяць до п’ятнадцятиліття. Діти їздили до цих родин на канікули за гостьовою програмою. Торік родина з Києва оформила опікунство над 15-літнім хлопцем, нині він навчається в столичній гімназії. В інтернат діти потрапляють від шести років, тож тим, що беруть в сім’ю старших дітей, тут особливо гордяться — адже зазвичай потенційні усиновлювачі шукають малюка віком до трьох-шести років. Саме з цього інтернату розпочався проект благодійного фонду «Щаслива дитина» «Світ без сирітства — цій дитині потрібна сім’я» з анкетами сиріт, тут практикують «гостьовий режим». Нещодавно звернулися до запоріжан із закликом брати шефство над сиротами, приходити до інтернату познайомитися, а за бажання та оформивши необхідні документи — запросити дитину додому на вихідні чи канікули. На жаль, охочих зігріти увагою хоча б одну конкретну дитину-сироту поки що обмаль.

Нині в інтернаті виховується 121 дитина, а статус дітей-сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування, тобто тих, котрі підлягають усиновленню, мають 90 дітей. Із них тих, у котрих батьки померли, — лише 15. Решта — так звані соціальні сироти, в яких батьки живі, але позбавлені батьківських прав. І найпарадоксальніше те, що діти все одно продовжують любити і навіть виправдовувати своїх батьків, незважаючи на те, що їх покинули... Директор розповідає, як до її кабінету прийшла вся в сльозах Оля — дізнавшись, що керівництво інтернату подало в суд на її батька для сплати аліментів, мало не на колінах просила забрати заяву із суду: «Мені його так шкода, йому зараз, мабуть, так тяжко...»

З нового навчального року в інтернаті набрали до підготовчої групи шестиліток «домашніх» дітей із малозабезпечених родин.

...Галасливі хлопчаки обступили нас на подвір’ї. А побачивши в руках торбинку цукерок, навіть забули про вчителя фізкультури та веселі вправи. «Ти будеш з нами жити?» — верещить шестилітній Вадик, у якого щойно прорізуються нові зуби, і кидається обніматись. У класі малюки просять розповісти їм щось цікаве, роздивляються книжечки. «А я літав із татом високо-високо!» — каже непосида Вадик, тикаючи пальцем у книжечці на літак, і усміхається так, що в класі одразу світлішає. Щоправда, ані літака, ані тата малюк ніколи не бачив — в інтернат він потрапив з дитбудинку «Сонечко»... У підготовчому класі він такий один, інших дітей забирають на вихідні після уроків додому батьки. Або ж... Обіцяли забирати. Є малюки, яких привели першого вересня в інтернат і про них немов забули... Нахнюплений Вова сидить за партою і мовчить, не реагуючи ані на вереск, ані на солодощі та подарунки, ані на вчительку. Лише коли директор запитує: «Ти сумуєш, що тебе не забрали на вихідні?» — киває головою. Вчителька розповідає, що ці діти не лише ще не вміють читати-писати-рахувати, а й навіть не розрізняють кольори, форми, не знають пори року та інші елементарні поняття. Усе свідчить про те, що дітьми вдома не займалися. Але засвоює нові знання малеча досить легко.

«Ми вирішили реорганізуватися, бо було шкода, щоб інтернат розформували, — каже Катерина Шарикова. — У нас зроблено ремонти, маємо багато друзів, спонсорів, шефів. Та й дітям важко переходити в інший дитячий колектив, до іншої школи. Довелося б скорочувати і штати. Влада пішла нам назустріч. Прийняли новий статут, за яким тепер маємо право приймати до інтернату й «домашніх» дітей, із сімей. Вибрали спеціалізацію — діти із затримкою психічного розвитку, бо маємо досвід роботи з такими дітьми, програми. Діти спочатку проходять спеціальну комісію, до якої входять дефектологи, психіатри, вчителі початкових класів».

Утім, затримка психічного розвитку (ЗПР) — це швидше не медичний діагноз, а педагогічна та психологічна запущеність, бо батьки не приділяли дітям належної уваги з раннього віку. Лише поодинокі діти із ЗПР мають органічне ураження центральної нервової системи. Після 14 років діагноз ЗПР знімається — його немає в жодній медичній довідці випускників інтернату, всі отримують свідоцтво про неповну середню освіту (в інтернаті навчаються до 9 класу) звичайного зразка, як і у звичайних школах.

Деякі батьки просять прийняти дитину до інтернату, бо... тут красивіші стіни й смачніше та ситніше годують, аніж вдома чи в звичайній сільській школі... В інтернаті триває ремонт, уже відремонтовано спортивний та актовий зали, їдальню, вбиральні, частину спального корпусу, обладнують комп’ютерний клас, діти безкоштовно відвідують басейн неподалік, гуртки, концерти, сюди часто приїздять спонсори з подарунками, відомі люди, чиновники та політики... На харчування однієї дитини виділяється понад 38 гривень на день. У день нашого приїзду на обід в інтернаті було: борщ із сметаною, курка з гречкою, кабачкова ікра, квашені помідори, сало з хлібом та часником, сік, помаранчі. Хоча поєднання часнику з помаранчем здалося досить дивним, але так борються з простудами та грипом. Кухарі розповідають: коли першого вересня всі діти отримали подарунки від спонсорів, то сироти роздарювали солодощі вчителям і вихователям, пригощали один одного, а «домашні» ховали, щоб потім віднести додому.

«Люди, які приїздять до нас із сіл Запорізької області, кажуть: немає роботи, немає достатку, нема в що одягнути дитину, нема за що ростити дитину — прийміть її в інтернат, — розповідає директор. — На жаль, інколи спостерігається тенденція, що батьки хочуть «спихнути» дитину в інтернат. У підготовчій групі багато батьків виявили бажання залишити дитину в групу вихідного дня. Не хочуть забирати додому, та й самі діти часто не хочуть іти з інтернату». Примусити батьків забрати дитину на вихідні не можна, бо за інтернатським статутом дитина тут може перебувати цілодобово.

«Потрібні не смачні обіди, а свобода»

Майже в кожної дитини з інтернату така історія, з якої можна написати книгу. Сашко раніше жив з батьками... на фермі разом із тваринами. І навіть не знав, що таке чиста вода і купання. Коли його привезли в інтернат і почали купати, він кричав, не розуміючи, що з ним відбувається. Деякі діти були свідками вбивства одного з батьків. Здебільшого до інтернату потрапляють діти із неблагополучних родин, через матеріальні нестатки, коли батьки відбувають покарання у в’язниці або через тяжку хворобу батьків. Але найбільше руйнує родини та долі алкоголь... Сучасні інтернати вже мало чим нагадують «комуни» в епоху Макаренка та в повоєнні часи — коли бездоглядними діти залишалися від війни, голоду чи репресій.

З наступного навчального року в інтернаті вирішили відкрити дві дошкільні групи — на Кічкасі велика проблема з улаштуванням дошкільнят до дитсадків. У черзі стоїть понад 500 дітей, старі дитсадки переповнені, нових не будують. А в інтернаті місця є... Планують ще відкрити й санаторні класи — для дітей із порушенням опорно-рухового апарату легкої форми, зі сколіозом, плоскостопістю, порушенням осанки і неспецифічними захворюваннями верхніх дихальних шляхів — приміром, алергічні бронхіти. Зараз на одному крилі кипить ремонт, де згодом відкриють медичні кабінети — кисневих коктейлів, ультразвукової діагностики, електрофорезу, масажу та багатофункціональний кабінет. Апаратуру закупили за державні кошти.

«Домашні» діти та сироти, серед яких багато «дітей вулиці», будуть разом. «Ми довго дискутували з педагогами, чи варто разом утримувати сиріт і «домашніх» дітей, чи розділити їх по різних корпусах, віддавши окреме крило для «домашніх». Але вирішили не розділяти, щоб сироти не почувалися ущербними та ізольованими», — каже директор.

Однак серед «старожилів» інтернату є дуже складні діти. У деяких хлопчиків (та й у дівчаток) стаж курця з шести-семи років, або ж нюхали клей. Ще декілька років тому інтернат був серед «чемпіонів» в області за кількістю «бігунів» — діти, схильні до бродяжництва й жебрацтва, тікали з інтернату. Але й витримати правила інтернату непросто. «Домашні» діти після десяти років (а то й раніше) самі повертаються зі школи, гуляють містом з однолітками. А за правилами інтернату дитина (навіть якщо їй 16—17 років) може покинути територію закладу лише у супроводі педагога чи іншого дорослого.

Нині, зі слів адміністрації, з дисципліною стало краще, бо дітей менше і їм можуть приділити більше уваги і вихователі, і соціальний педагог, і психолог. Але педагоги самі визнають, що дітей вулиці дуже складно «перетягнути на свій бік». Діти кажуть: «Нам не потрібні ваші чисті постелі та смачні обіди, а потрібна необмежена свобода». Не кожна дитина й хоче потрапити до нової родини — за законом для усиновлення дитини старше 10 років потрібна її згода.

За історію інтернату було поновлено в батьківських правах лише три родини, і кровні батьки забрали своїх дітей. Є декілька випадків, коли усиновлені діти відмовлялися від нової сім’ї і поверталися до інтернату: Машу удочерила ще молода бездітна пара, і коли в них народилося своє маля, дівчинка стала дуже ревнувати і в 15 років повернулася в інтернат. Тоню удочерили у трирічному віці з дитбудинку «Сонечко», але ще в початкових класах школи вона почала тікати з дому — сідала в поїзд і їхала куди попало. Батьки відмовилися від усиновлення. На минулий Новий рік Тоня приїздила до інтернату з Бердянська, де зараз навчається в училищі на каменяра (таку «нежіночу» професію обрала сама). Підстриглася наголо. Попросилася пожити тиждень — не хотіла залишатися в гуртожитку на свято. Зараз дівчина перестала телефонувати вчителям.

 

Дев’ятикласник Ігор каже, що ходив у «самоволку» разів сорок. І сміється — навряд чи хто рахував. У свої 16 він уже справжній «металіст» — знає, яку трубу можна дорожче здати на брухт — мідну, чавунну, алюмінієву. Тягав брухт сам. За день міг заробити до 50 гривень, які тратив на сигарети, чіпси, жуйки, цукерки. «Ходив по вулицях, ага, цілодобово, на районі, по Кічкасу, труби збирав. На горищі жив. Купався в Дніпрі. Додому їздив — вигнали назад. Ага, не електричкою, зайцем, туди й назад, — розповідає підліток. — Та нє, сєйчас не тікаю, в інтернаті хорошо». Його однокласники на запитання, ким хочуть стати, дружно відповідають: газоелектрозварником. Чому? — «Бо зарплата не як у вихователя — 800 гривень, а більша».

15-річний Павло на запитання, як потрапив спочатку до притулку, потім до інтернату, зітхає. «Батьки пили. Привезла на машині тітка із сільради. Тато кілька раз приїжджав, а зараз — ні. До тьоті їздив, але тепер вона не може мене забрати. Може, ось канікули будуть, забере», — розповідає хлопець. — «Хочеш додому?» — «Звичайно. Але тут краще». Наступного року хлопець випускається з інтернату, хоче стати кухарем. А його молодшу сестру, каже, хочуть удочерити італійці. «Будемо переписуватися в «контакті». Може, посилки присилатиме», — знову зітхає Паша. Нормативи на забезпечення сироти в інтернаті за законом вельми скромні — 80 грам шампуню на місяць, по сім пар шкарпеток і трусів на рік, зимова куртка і черевики — на два роки, джинси, спортивний костюм, шапка, купальник — на рік...

Антоніна ЗАІЦ, начальник служби у справах дітей Запорізької обласної держадміністрації:

— З одного боку, якщо дітей із малозабезпечених сімей забирають в інтернатні заклади та притулки, зберігаємо здоров’я дитини, зважаючи на статки сімей. Адже там п’ятиразове харчування. З другого боку, держава втрачає соціалізовану дитину, яка може зростати в сім’ї і за таким само стереотипом будуватиме власну родину. Має бути і відповідальність батьків за виховання дітей. Реформування інтернатної системи, на моє бачення, повинно насамперед проводитися в інтересах саме дитини, а не вирішувати проблеми батьків, які не працюють, або часто не хочуть працювати. Якщо батьки справді не здатні виховувати дитину, то навіть не вбачаю у позбавленні батьківських прав якоїсь крамоли, бо в таких випадках дитині краще знайти іншу сім’ю, яка дасть їй нову домівку. Якщо батьки хочуть виховувати дітей, тягнуться до них, то можна дитину на певний час взяти до інтернату й допомогти.

Раніше була дорога така: позбавили батьківських прав і дитину в інтернат. Але сьогодні в притулках розроблені індивідуальні програми для пошуку прийомних сімей та переходу дітей у нові сім’ї. Із 600 дітей, які перебували в притулках, 203 повернено в сім’ї, 44 дитини влаштовано під опіку, 18 потрапили у прийомні сім’ї, 11 усиновлено. 94 дитини, на жаль, потрапили в інтернатні заклади. Ще п’ять років тому всі діти з притулків переходили до інтернатів. Звичайно, інтернати необхідні, бо є такі діти, які, скажімо, осиротіли в 13—16 років і можуть психологічно не прижитися в нових сім’ях або ж не хочуть у сім’ю.

«Нам було весело...»

«Ми жили лише сьогоднішнім днем, як люди без минулого і майбутнього, — каже цьогорічна випускниця Надя. — Бо якщо почнеш замислюватися — стає страшно. Головне — де жити? Спочатку гуртожиток, а далі? Але не шкодую, що була в інтернаті. Нам було весело...» В інтернаті, хоча й бракує свободи, діти почуваються захищеними. А за його стінами на випускників чекають нові й серйозніші випробування. Найпоширеніші проблеми випускників інтернатів — непристосованість до самостійного життя, споживацькі настрої, невміння планувати і контролювати витрати, відсутність внутрішнього «стрижня», занижена самооцінка.

Виховані в казенних стінах діти, не бачивши нормальної моделі сім’ї, часто повторюють помилки своїх батьків — деякі дівчата рано вагітніють поза шлюбом, народжують і покидають уже власних дітей. Рита народила одразу після випускного, батько дитини також був випускником інтернату, на два роки старше. Вчителі дуже хотіли, щоб вони одружилися, збиралися допомогти їм зняти житло. Але пара розпалася, молода мама віддала хлопчика до дитбудинку «Сонечко», спочатку обіцяла невдовзі забрати дитину, як тільки стане на ноги, але опинилася «на трасі». Малюка не провідувала і невдовзі дитину усиновили. Зараз в інтернаті знають лише те, що Рита вийшла заміж (не за батька дитини) і живе в селі...

Минулорічний випускник Ваня в інтернаті прославився як Дон-Жуан і рекордсмен по «самоволкам». Мені довелося розмовляти з ним торік. Симпатичний, модно одягнений, але дещо пихатий юнак ураз змінився на обличчі, коли запитала про його матір і братів-сестер: зблід, голос і руки починали тремтіти... Він навіть не міг пригадати, скільки у нього братів — четверо, п’ятеро чи більше. Раніше спілкувався зі старшим братом, який теж навчався в цьому інтернаті, але вони через щось посварилися. Про матір сказав: «У неї не було на нас грошей». Батько відсидів не один раз, він його не пам’ятає, мати жила з різними чоловіками — схоже, у всіх її дітей різні батьки. Але, що вражало, — у голосі хлопця не було образи. Нині Ваня перебуває в СІЗО за крадіжку...

«Насамперед треба підняти відповідальність батьків за своїх дітей, — продовжує директор інтернату. — Інколи, звичайно, бувають дуже складні ситуації, коли батьки змушені віддавати дітей в інтернат — скажімо, коли помер один із батьків чи тяжко захворів. Але дуже легко батькам здати дитину в інтернат і відхреститися від неї. Повинна бути відповідальність за ту людинку, яку випустив у великий світ. Бо ця маленька людинка, яка виховується в інтернаті, знаючи інтернатську систему, породить таку саму маленьку людинку, яку віддасть в інтернат».

Випускників інтернату зазвичай направляють учитися до професійно-технічних училищ здобувати робітничі професії — зварника, водія, слюсаря, плиточника, маляра-штукатура, кухаря-кондитера тощо. Але вони можуть спробувати скласти іспити й до навчальних закладів вищого рівня — технікуми, коледжі, а після здобуття середньої освіти навіть до вишів. Сирітські пільги поки що діють. Торік троє випускників інтернату поступили в електротехнічний коледж, який після закінчення давав право поступити до університету. Але всі троє вже покинули коледж. Дівчат перевели в училище на робітничі професії, хлопця — до Матвіївської школи-інтернату, де одинадцятирічка. З Андрієм розмовляли торік, коли він тільки-но поступив до коледжу й освоювався в гуртожитку. Хлопець розповідав, що отримує «пристойну» стипендію (з держдопомогою близько двох тисяч гривень), купив новий одяг, збирав на ноутбук: «Але вчитися дуже складно. Нас такого в інтернаті не вчили і я багато не розумію...» Уже першу сесію Андрій «завалив», із гуртожитку пішов, жив у будинку, який залишився у спадок від батьків, де не було ні газу, ні світла, ні опалення...

«Ми говоримо дітям так: стати академіком чи космонавтом — це здорово і престижно, але найголовніше стати хорошою людиною, — каже Катерина Павлівна. — І завжди наводжу приклад нашого двірника — Ніни Сергіївни, яка не лише гарно підмітає двір, а й ніколи не свариться ні з ким із людей, ні в чому не докоряє і не скаржиться».

Георгій ЛАПИЦЬКИЙ, директор ДНЗ «Запорізький професійний ліцей»:

— Із працевлаштуванням випускників у нас практично проблем немає, бо ми готуємо дефіцитні професії — маляр-штукатур, машиніст крана, електрозварник. Найбільша проблема для сиріт — це житло. Закони є, але вони не діють. У нас було дуже гарне становище з комбінатом «Запоріжсталь», де ще збереглися гуртожитки для працівників. Але зараз змінилися власники і з гуртожитками стало складніше. Тепер на першому місці працевлаштування, а житло сиротам доводиться знімати — групуються і знімають кімнату по двоє-троє. А потім — хто одружився, хто в армію пішов. Зарплата на «Запоріжсталі» та «Дніпроспецсталі» — дві—дві з половиною тисячі. Але зацікавленості у роботодавців брати на роботу сиріт жодної. Щоб була зацікавленість, повинні бути пільги для підприємств, які працевлаштовують сиріт. А так, оскільки до 23 років сироти можуть претендувати на певний соціальний захист, на житло, адже закон діє, деякі директори заводів прямо кажуть: не хочемо брати випускників інтернатів. Така само ситуація і з виробничою практикою — підприємства за законом повинні платити за проходження виробничої практики хоча б невелику зарплату. Але нам кажуть: це ви нам платіть за те, що навчаємо. Діти-сироти бувають різні — одні розуміють, що їм ніхто не допоможе, з якою метою вони прийшли, щоб отримати професію, диплом, атестат. Деяким усе байдуже.

«Діти не повинні бути заручниками економічної ситуації...»

23 червня 2010 року Прем’єр-міністр Микола Азаров дав доручення міністерствам і обласним адміністраціям направляти дітей із малозабезпечених сімей на навчання в заклади для сиріт, відкрити при них дошкільні відділення, створити навчальний заклад нового типу для сиріт у Київській області, створити окремі інтернати для обдарованих сиріт (доручення «За результатами відвідання 27 травня Прем’єр-міністром України спеціалізованого загальноосвітнього дитячого будинку «Малятко» (Подільський район м. Києва). Але як же чинна державна програма, прийнята, до речі, урядом В. Януковича 2007 року, про реформування інтернатних закладів і запровадження альтернативних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування? — стривожилися громадські організації та звернулися до прем’єра з проханням переглянути дію доручення. «Краще середовище для виховання дитини — сім’я... Ми переконані, що діти-сироти, позбавлені батьківського піклування, в тому числі талановиті, не повинні бути ізольовані. Вони мають повне право навчатися в загальноосвітніх навчальних закладах... Ми констатуємо, що жоден уряд України не сформував системне, цілісне бачення процесу здійснення реформ у сфері захисту дітей та підтримки сімей з дітьми. Питання дитинства досить часто були і є засобом політичної боротьби або захисту вузьковідомчих інтересів», — йдеться у зверненні понад 25 громадських організацій та окремих приватних осіб. Прем’єр пообіцяв врахувати інтереси дітей.

Нещодавно в Міністерстві України у справах сім’ї, молоді та спорту відбулася спеціальна міжвідомча нарада щодо реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Новий інтернат у Київській області не будуватимуть, а профільні міністерства відзвітують за стан реформування інтернатної системи, при Кабінеті Міністрів створено робочу групу з розробки та запровадження цілісної державної стратегії проведення реформ системи захисту прав дітей в Україні, — вирішено на нараді. Серед інших пропозицій — вивчити стан улаштування дітей після закінчення навчання та стан реального перебування випускників на сьогодні у динаміці за останні п’ять років, а також проаналізувати наявну мережу закладів для сиріт і майнових комплексів, їх матеріально-технічний стан, кадрове забезпечення, динаміку позбавлення батьківських прав та відібрання дітей без позбавлення батьків прав, поновлення батьків у батьківських правах за останні п’ять років.

У травні-листопаді 2011 року Україна головуватиме в Комітеті Міністрів Ради Європи. І нашій державі запропоновано розробити програму щодо захисту прав дітей. Нині, на період з 2008 по 2011 років, реалізується програма, запропонована Швецією: «Будуємо Європу для дітей і разом з дітьми». Яку ж Європу побудуємо в Україні?

* * *

...На подвір’ї двоє співробітників інтернату перемовлялися між собою: «Треба сказати, що та мамаша приходила. — А яка мамаша? — Та краще її не бачити — вона вся синя...».

Попрощатися з наймолодшими вихованцями інтернату — підготовчою групою — було складно. Діти кидалися обніматись і запитували, коли ще до них приїду. Вадик передавав повітряні поцілунки. І найбільше хотілося наступного разу, коли приїдемо, почути його щасливу історію усиновлення...

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.

Київ — Запоріжжя.

P. S. Імена дітей змінено.

Думки з приводу

Лілія ГРИГОРОВИЧ, народний депутат України («НУ—НС»):

— Коли шапку щоразу на голові пересовують зліва направо і справа наліво при зміні влади, бо немає чіткої державної стратегії гуманітарного розвитку, то виходить так, як зараз із нашою системою освіти. Сьогодні маємо відкочування від європейських стандартів. Норма про загальнообов’язкове дошкільне виховання вимагає, щоб було якнайбільше дитячих закладів. Але дитячі садочки приватизовані, в школах класів не вистачає. Куди прилаштовувати дітей? Та, мабуть, в інтернати. Але маю великий сумнів, що з нинішніми дуже великими бюджетними боргами і нестатками хтось будуватиме нові інтернати. А ось повернення до інтернатної системи виховання дітей, на жаль, матиме місце.

Олег ЛЯШКО, народний депутат України (позафракційний):

— Завдання уряду — не створювати інтернати для дітей із малозабезпечених родин, а проводити таку економічну політику, щоб малозабезпечених родин стало якомога менше. Бо чого батьки здають дітей до інтернатів? Тому що в них немає коштів утримувати цих дітей. Треба створювати умови, щоб батьки мали роботу, гідну зарплату і можливість виховувати дітей у сім’ї. Бо хто б що не казав — я, наприклад, сам випускник інтернату і зараз надаю підтримку інтернатам у Чернігівській області, де навчався, але жоден інтернат не замінить сім’ю. Водночас є об’єктивна потреба інтернатів для дітей із особливими потребами, де їм надаватимуть допомогу, навчатимуть за індивідуальними програмами. Мають бути державні програми підтримки програм усиновлення, зокрема, для придбання житла, виплати на дитину тощо. У нас мільйони витрачаються на існування інтернатів для малозабезпечених, коли ці мільйони можна було б спрямувати на підтримку людей, які хочуть усиновити дитину.

Тамара ЄГОРЕНКО, народний депутат України (Партія регіонів):

— Рішення держави розвивати інтернати і створювати нові можуть доповнювати роботу дитячих будинків сімейного типу з прийомними дітьми. Я часто відвідую дитячі будинки в Донецькій області і знаю, як вони працюють. На Донеччині успішно діють і 61 інтернат, і 19 будинків сімейного типу, в яких проживає 123 дитини. За останні два роки кількість будинків сімейного типу зросла удвічі. Загалом процес усиновлення в Україні значно виріс.

Поки що без інтернатів не обійтися. Але умови в них повинні бути наближені до сімейних. Вихованців повинно бути не більше 100 і, звичайно, має бути індивідуальний підхід до кожної дитини.