Держава виділяє кошти, а кінцевий результат її не цікавить. Кажете, такого бути не може? Справді, в жодній галузі, окрім однієї — освіти. Щороку з державного бюджету виділяються чималі суми на навчання студентів. Як вони витрачаються, куди потім йдуть працювати випускники і що має з того держава — невідомо. Рано чи пізно питання раціонального використання державних ресурсів в освіті постане, вважає доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, ректор Тернопільського національного економічного університету (ТНЕУ) Сергій Юрій. Важливо, щоб при цьому максимально збігалися інтереси студента, вузу і держави.

Як розірвати замкнене коло?

— Сергію Іллічу, нині багато хто говорить про перевиробництво спеціалістів з вищою освітою, особливо економістів, юристів. Он і на ринку праці Тернопільщини понад 300 безробітних бухгалтерів. То чи варто, як мовиться, гнати вал?

— Популярності професій економіста чи юриста не слід дивуватися. Згадаймо дев’яності роки: підприємства зупинилися, люди без роботи. Багато хто, взявши в руки «кравчучки», почали налагоджувати сякий-такий бізнес. Економічні знання, як і правові, на початку становлення ринкової економіки виявилися найбільш затребуваними. Тож не дивно, що економічні та правові вузи опинилися на піку популярності. Скажімо, у Тернополі, мов гриби після дощу, почали з’являтися приватні навчальні заклади економічного спрямування, а в непрофільних університетах відкриватися економічні факультети. Це за того, що ТНЕУ може забезпечити кадрами весь Західний регіон. Але, мабуть, таку масовість треба було пережити. Хоча ми ще кілька років тому це передбачили і вирішили переходити від кількісних показників до якісних. Вважаю, що перевиробництва кадрів юристів та економістів немає. Погортайте будь-яку газету: вакансій бухгалтерів чимало. Проте роботодавці висувають вимоги: фахівець має бути грамотним, з досвідом роботи, відповідного віку. Та звідки візьметься досвід роботи, якщо влаштуватися на роботу випускникові дуже складно?

— Виходить замкнене коло. Як його розірвати?

— Цілком очевидно, що скеровувати на роботу всіх випускників, як це було у радянські часи, сьогодні навряд чи можливо, але допомогти працевлаштуватися на певних умовах, чому б і ні? Хіба не держава має дбати про те, щоб підготовлені за її кошти фахівці давали віддачу? Нині багато говориться про необхідність забезпечувати випускників першим робочим місцем. Мова йшла і про відповідний проект закону, але все так і затихло. На державну службу беруть тільки на конкурсних засадах. Не маю нічого проти. Але чому б, наприклад, випускників вузів не приймати на роботу на умовах співбесіди? Керівникові не так важко розпізнати, хто має знання, хоче працювати, вдосконалюватись.

— Колись за молодим фахівцем гласно чи не зовсім закріплювали когось із старших, досвідченіших. Це називалося наставництвом. Для молодої людини, котра щойно влилася у колектив, важливо було мати досвідченого доброзичливого колегу.

— Від старих стереотипів відмовились, а нових не вибудували. Виділяючи кошти на навчання, умовно кажучи, десятьох студентів, держава має право на виході вимагати десятьох конкурентоспроможних фахівців. Влаштувати конкурс на робоче місце. Не пройшов випускник — це оцінка роботи вузу. Наступного разу слід подумати, чи варто виділяти такому навчальному закладу бюджетні кошти.

— Викликаєте вогонь на себе?

— Це не я — час вимагає. Рано чи пізно на ринку освітніх послуг залишаться ті, хто витримає жорстку конкуренцію. Ви ніколи не замислювалися над тим, чому жоден з українських вишів не увійшов до світового рейтингу ста найпрестижніших університетів? Заради справедливості слід сказати, що не лише українських, а й усіх пострадянських країн. Нещодавно у цю сотню прорвався лише Московський університет імені М. Ломоносова — на 99-те місце. Під час прийому на роботу у світі один з визначальних чинників — диплом якого вузу здобув пошуковець робочого місця. Це гарантія якості підготовки фахівця.

— У нас же пошуком першого робочого місця часто займаються батьки. Спершу шукають вуз, оплачують навчання, потім — знайомих, щоб прилаштувати сина чи доньку на роботу.

— Не бачу нічого поганого в тому, що батьки радять, куди піти вчитися. Хто краще від них знає схильності своїх дітей до тієї чи іншої професії, їхні здібності? А вже якщо студент потрапляє в атмосферу, коли все спрямовано на те, щоб дати йому міцні знання, він вчитиметься. Хіба душа категорично не лежить до обраної спеціальності, але таке трапляється рідко. Конкурентоспроможність закладається вже у самому вузі. Бібліотеки, Інтернет, участь у науковій роботі, різноманітних гуртках, секціях: хто хоче — буде вчитися. Головне — відповідальність самих студентів за навчання. Привчаємо їх до самостійної роботи: з отриманням диплома навчання не припиняється. Нинішній час такий динамічний, що треба постійно підвищувати свій фаховий рівень. Не менш важлива психологічна сторона навчального процесу: яка атмосфера панує у групі, чи відповідає навчальний план сучасним вимогам, які відносини між студентами та викладачами і ще багато нюансів. Цього року вперше забезпечили всіх іногородніх першокурсників місцями у гуртожитках, провели туди Інтернет. Заохочуємо студентів до роботи в науково-дослідному секторі. За участь у розробці господарських тем, переклади з іноземних мов вони отримують зарплату.

— Свого часу ви замислили своєрідну революцію серед професорсько-викладацького складу...

— Коли хтось нарікає на сучасну молодь, то я рішуче не погоджуюсь. Нинішня молодь чудова: обізнана, інформована, всебічно розвинена. І якщо до студентів ще можуть бути якісь поблажки, то до викладачів — в жодному разі. Дехто роками читав одне й те саме, незважаючи, що за вікном давно інше життя. Або осідлав одну тему і далі — ні на крок. Розумію, що сивочолим професорам важко осягнути сучасну техніку, але потрібно. Якщо розуміння того, що доведеться перебудовуватися, є, то людина залишається працювати, ні — прощаємось. Це дуже болісний процес, але необхідний, без нього не можна рухатися далі.

Не ми обираємо, нас обирають

— Якою для університету була цьогорічна вступна кампанія?

— Вважаю, що нормальною. До нас прийшли вчитися студенти практично з усіх регіонів України. Не було черг при прийманні документів. Ми зробили три потоки. Приймали документи в електронному варіанті від тих, хто здавав оригінали, і від тих, хто — копії. Вже тепер готуємось до наступної вступної кампанії. Доводиться враховувати, що філософія освіти змінилася. Нині не університет набирає абітурієнтів, а його обирають. Це істотна різниця. Треба завжди бути привабливим, мати добру репутацію. Все це напрацьовується роками. Вважаю, що не слід повертатися лише до вступних іспитів. Тестування добре себе зарекомендувало, на нього налаштовані і діти, і батьки, і вузівська система.

— Сергію Іллічу, університет має широкі міжнародні зв’язки, за власною ініціативою пройшов міжнародну акредитацію, першим в Україні почав видавати спільні україно-німецькі дипломи, у вас діє багато спільних із зарубіжними університетами факультетів, лекції читає закордонна професура, а студенти слухають курси в європейських вишах. Тобто давно робиться те, що тепер має намір запровадити український уряд. Є нові напрацювання у цьому напрямку?

— Нещодавно я повернувся з Москви. Тепер випускники, які навчатимуться у нашій Кримській філії у Форосі, отримуватимуть спільні україно-російські дипломи. Про це є домовленість з Всеросійським заочним фінансово-економічним інститутом. У нас є добротна база, російські колеги погодилися вкласти відповідні інвестиції, і ми спільно здійснюватимемо перепідготовку демобілізованих з Чорноморського флоту. Вони зможуть отримати другу спеціальність і влаштуватися у житті. Діємо не лише на західному, а й на східному напрямках. Ректору треба бачити перспективу якнайменше на п’ятиріччя вперед, інакше можна безнадійно відстати. Цього року ми відкрили економічний коледж у Чорткові. Враховуючи демографічну ситуацію, доводиться майбутнього абітурієнта готувати ще із школи, коледжу, ліцею.

Через центр працевлаштування роботу знаходить кожен третій

— І все-таки, скільки випускників ТНЕУ працевлаштовуються?

— У межах 70—73 відсотків. Стовідсотково забирають замовлені кадри митна і податкова служби. Їхні представники приходять на захист диплома, відбирають потрібних фахівців. Є угоди також з Міністерством фінансів, Держказначейством, співпрацюємо з комерційними та державними банками.

— Знаю, що чимало випускників знаходять роботу за сприяння центру працевлаштування, що діє при університеті. Такі центри Міносвіти рекомендує організувати в інших вузах. Розкажіть, будь ласка, про це докладніше.

— Нашому центру працевлаштування вже 15 років. Він тісно співпрацює з випускниками вузу, державною службою зайнятості, випускаючими кафедрами, багатьма підприємствами і організаціями. Напрацьовано широкі зв’язки. Скажімо, під час традиційних зустрічей випускників (університет бере активну участь в їх організації, надає приміщення, запрошує до спілкування із студентами, викладачами) вони заповнюють анкети, де, окрім своїх даних, пишуть, скільки і якого профілю теперішніх випускників могли б працевлаштувати. Адже серед них років через десять після закінчення вузу вже чимало керівників підприємств, організацій, банків, держслужбовців високого рангу тощо. До речі, приїжджають не лише з усієї України, а й з-за кордону. Не дивно, що вони перевагу надають випускникам своєї альма-матер, бо знають рівень їхньої підготовки. Чимало студентів пов’язують навчання з роботою. Вони заповнюють у центрі анкети, у яких зазначають, на яких умовах хочуть підробляти: характер роботи, час, на постійній чи тимчасовій основі тощо. До речі, працюють не лише на підсобних роботах, а й надають інформаційні, освітні, перекладацькі послуги. Приглядаються до студентів і під час практики, а згодом кращих запрошують на роботу. Скажімо, деяким студентам, які підробляли страховими агентами, запропонували після отримання диплома відкрити у районах філії агентств. Організовуємо «Дні кар’єри», «Ярмарки вакансій». Через університетський центр у різні роки працевлаштовували від 20 до 40 відсотків випускників. Вузи беруть на себе функцію не лише навчати, а й шукати перше робоче місце не від доброго життя. На жаль, це питання на державному рівні останні двадцять років не вирішується. Розумію, що кожного забезпечити робочим місцем нині нереально: ринок є ринок. Але слід хоча б показати його, нехай добиваються. Не можна викидати державні гроші в нікуди.

— У вашому кабінеті я застала архітекторів. Знову нове будівництво затіваєте?

— Плануємо збудувати сучасний Палац спорту, тож обговорювали проект. Його можна буде трансформувати у кіноконцертний зал на 2,5 тисячі місць. До речі, нещодавно Палац спорту став до ладу в Чорткові, де діє університетська філія, а тепер буде і в Тернополі. Є для кого будувати. Наші волейболістки — чемпіони України у суперлізі. Готуємось до Олімпійських ігор у Лондоні та Сочі, призерами яких ми вже ставали. Нещодавно наші команди повернулися з універсіади в Ялті, де здобули перше місце серед всіх вузів ІІІ і ІV рівня з шахів, друге — з легкої атлетики, третє — з пляжного волейболу. Університет у регіоні — це не лише освіта і наука, а й центр культури, виховання, якщо хочете — ідеології. Прагнемо, щоб випускник ТНЕУ був не лише кваліфікованим фахівцем, а й усебічно розвиненою особистістю.

— Дякую за розмову.

Бесіду вела Любов ЛЕВИЦЬКА.

Тернопільська область.

Фото автора.