Великотоннажні автомобілі з буряками можуть ущент розбити й без того погані дороги
Городенка гуркотить. Милі серцю звуки, які знаменують роботу єдиного в області цукрозаводу, димить труба, виливаються в місцеву невеличку річку та у відстійники-ставки при в’їзді до райцентру з боку Івано-Франківська відходи виробництва, шокуючи подорожніх характерним ароматом... Все, як і колись. За винятком того, що до заводського гуркоту тихими вечорами додається незвичний шум: то дорогою з Тернопільської області одна за одною їдуть вантажені цукровими буряками фури.
Кажуть, уміщають вони до сорока тонн солодких коренів. А ще, освічені габаритними вогнями (красиве видовище!), пересуваються затемна потужні бурякозбиральні комбайни. Маю можливість спостерігати за цими ескортами, бо мешкаю якраз побіля траси. Власникам заводу вигідно, адже є економія на транспортних витратах. Ще не вщухла ейфорія з приводу запуску — напередодні недавніх виборів — цукроварні, тож більше, зрозуміло, на всіх рівнях нині ведуть розмови про здобутки для мешканців краю.
Приміром, що від підприємства вже є надходження до куцого бюджету Городенки, де з промислових об’єктів вагомі податки сплачує хіба що місцевий сирзавод. Штат цукроварні укомплектований спеціалістами — причому всі офіційно працевлаштовані. Середня зарплата — три тисячі гривень на місяць, що для сільськогосподарського краю є великим здобутком. Налагоджено довезення робітників із навколишніх сіл, хоча люди готові були навіть добиратися самотужки, лише б мати місце праці. Городенківці радіють також із того, що матимуть дешевший цукор власного виробництва, який вважають екологічно чистим.
Але є й інший бік медалі. Власники заводу для збирання буряків задіяли потужну техніку, що викликало навіть певний спротив з боку громад тих сіл, чиїми дорогами возять цукросировину. Адже в районі вже є сумний приклад, як кілька років тому возили цеглу із Кунисівського цегельного заводу й вантажівками зовсім понищили й без того погані сільські дороги. Судилася з його власниками сільська рада, суд програла, а підприємці невдовзі завод покинули, полишивши селянам розбиті дороги... Цікаво ще ось що. Навесні, коли йшла мова про відродження роботи цукроварні, її нові власники обіцяли чимало. Зокрема, й керівникам тих господарств, які на хвилі патріотизму віддали свої землі під посіви цукристих. Та минало літо, а обіцяна матеріальна винагорода залишилася лише в мріях чи на припорошених пилом забуття паперах. Дійшло до того, що господарства, не чекаючи відкриття сезону цукроваріння у Городенці, змушені були возити вирощений урожай на інші переробні підприємства.
Що ж стосується одноосібників, то цьогоріч їх частка у вирощуванні буряків незначна. Нині сировину приймають із доставкою на бурякопункт за давальницькою схемою — за кожну тонну зданих буряків товаровиробникам обіцяють залежно від цукристості від 60 до 75 кілограмів цукру, а також жом.
Звісно, інвестори прагнуть мати прибутки й компенсувати вкладені у відновлення цукрозаводу кошти, тому й намагаються якнайбільше завезти буряків з усіх усюд. Та чи стане це таким аж надзвичайним здобутком для району, простих селян та навіть місцевих агроформувань — покаже час.
Івано-Франківська область.
Фото автора.
Мішків для цукру знадобиться багато.
