— Можна до вас — в Україну — частіше їздити, якби у вас було митне законодавство таке, як у Росії, — поскаржився в інтерв’ю «Голосу України» генеральний директор Жлобинського м’ясокомбінату Леонід Лукашевич (на знімку). — У нас із Росією митниці немає — вільно їздимо, торгуємо, де хочемо. З адміністрацією міст, щоправда, погоджуємо. У жовтні двічі їздили до Курська. Як на мене — Київ ближче, ніж Курськ.

— До Києва скільки кілометрів?

— Від нас 380, а до Курська — усі 800. Погодьтеся, у витратах різниця є. Однак їздимо. Ярмарки в Москві проводимо постійно. Навіть свої невеликі магазинчики там повідкривали. Продукція нашого Жлобинського м’ясокомбінату в Москві представлена на дев’яти ринках. Було б до вас так через кордон переїжджати — із задоволенням до вас возили б. Але цього разу — півтори доби машини простояли. Хоча й всі питання, здавалося, були погоджені. Проте...

— Які виникали проблеми на митниці?

— Оформлення документів. Товари, обладнання — перевіряється все досконально. Це одне. А головне питання — те, що ми не можемо вивезти з України продукцію, що залишилася. Знову її замитнювати потрібно. А кому це треба? Де ми у вас замитнимо вантаж назад самі собі?! Є питання, і я вважаю, що їх на рівні уряду можна було б вирішити. Може, я вам щось зайве розповідаю, але кажу правду. Ми б в Україну приїздили не тільки в Київ, а й в інші міста.

Я в торгівлі все життя працюю. Керівником підприємства — тільки півтора року. Отож у радянські часи ми з України не вилазили. Продавали все підряд. Практично у всіх районах, особливо — у сільській місцевості. Тому знаємо Україну чудово.

— У нас раніше повсюдно працювали підприємства системи Укрспоживкооперації.

— Я сам у такій системі працював. І зараз живе у нас споживча кооперація. Ми начебто б доїжджаємо скрізь — а до вас не можемо, хоча й сусіди.

— У вас усе святково. Продавці — у костюмах корівок. Це ви так спеціально в Україну збиралися?

— Ми на всі ярмарки одягаємося красиво. У планах взагалі форму пошити зі шкіри для продавців, які приїжджають на ярмарки. За санітарно-гігієнічними параметрами це ще краще, ніж хутро. Якщо добре вичинити шкіру — вона дуже тонка, її розфарбувати — відмінний вигляд.

— З вашим підходом, гадаю, у підприємства все буде добре.

— Головне, щось треба робити, щось треба вигадувати, щоб народ пішов м’ясопродукти купувати. Продукції багато й у нас, і у вас. Її просто треба вміти ще й продати.

Натуральне м’ясо є натуральне м’ясо. Але нині багато хто з виробників навіть його шпигують. З кілограма виходить мало не півкіло води.

— За рахунок чого досягається якість?

— Просто нічого зайвого в продукцію не треба класти. Тільки те, що належить за рецептурою — і все. І найголовніше — не шпигувати її. Це я маю на увазі сиру продукцію. Навіть курятину багато шпигують для того, щоб отримати максимальний прибуток. Ми цього не робимо. Тому скільки на ярмарки не виїжджали — скрізь стоїть черга.

— Але ж населення в Білорусі тримає свиней, корів...

— Звичайно, тримає.

— Тоді як можна проконтролювати, щоб люди не шпигували?

— У нас на ринках не шпигують. Та й обладнання такого немає — вдома не нашпигуєш... Втім, якщо купити машину цю — голчастий шприц — то можна й вдома. Але думаю, це нереально. Тому що дороге устаткування себе не виправдає.

У Москві, коли ми відкривали перший свій магазин, покупці запитували: «Білоруси, ви надовго?». Ми сказали: «Так». Тому що, кажуть, набридло їсти ковбасу — ну, я не називатиму якого виробника.

Взагалі там, у Москві, стоїть павільйон 600 квадратних метрів — повністю Гомельська область. І ковбаса, і напівфабрикати, молочна продукція, «Гомельхлібпром» зі своїми товарами. У нас є відома кондитерська фабрика «Спартак» — теж там. 600 квадратів займаємо — працюємо щодня з ранку до 8-ї вечора. Ми в Москві відкрили фірму, передали їй магазин, а продукцію возимо з Білорусі. Тому що дуже накладно в Москві жити — треба знімати житло, а робити це доводиться, звичайно, за готівку. Річ у тім, що ми не приватна контора, а державне підприємство — не можемо просто так розраховуватися, без документів. Хоча і акціонерне товариство, але частка держави майже 70 відсотків.

— Ви приїхали до Києва — це ваша маркетингова служба підказала, що вигідно тут торгувати, чи якісь інші важелі задіюються, тобто це адміністративне рішення?

— Ми знаємо Україну, знаємо ваші ціни, але знаємо й свою якість. Ціни приблизно однакові, але ваші дещо нижчі. А у нас натуральний продукт. Тому стоїть черга. У нас немає домішок у ковбасах — немає сої. Тільки смакові добавки — це розпушувачі, поліпшувачі й стабілізатори. І більше нічого зайвого. Ми не знаємо, що таке соя вже п’ять років.

— Хворобою «соя замість м’яса» білоруські підприємства вже перехворіли чи у вас не було такого?

— У нас сою в основному додавали в ковбаси м’ясо-рослинні — у найдешевші, які купували малозабезпечені верстви населення. Інші ковбаси — як варені, так і сосиски, сардельки, копчені, сиров’ялені тощо — вони всі тільки з натуральної сировини.

За нашими стандартами, продукцію для дитячого харчування, особливо сосиски, сардельки, варені ковбаси — не маємо права навіть із замороженої сировини робити. Тільки охолоджена, тобто найсвіжіша, найкраща.

Спілкувалася  Галина КВІТКА.

Фото  автора.