(Нові літературні свідчення із «Запретного дневника» Ольги Берггольц)
1.
Велика поетеса до останніх днів свого життя засвідчувала: «...Для слова — правдивого слова о Ленинграде — еще, видимо, не пришло время. Придет ли оно вообще?». И ось ми маємо книжку її, що стала одразу бестселером: «Ольга. Запретный дневник». Вийшла вона щойно в Санкт-Петербурзі. Випущена Видавничою групою «Азбука-классика» (2010 рік). У нас в Україні «Запретный дневник» нарозхват, мені він дістався за 160 гривень. Я торкаюся його дбайливо, з особливим почуттям, тому що був дотичний до нього, цього великого страждальця-міста, майже два роки, коли був відряджений туди на Вищі курси політскладу. Місто жило вже без блокади лишень вісім років. Мені пощастило. На курси зараховували тільки з п’ятирічним партійним стажем. Я був партійцем лише рік. Уже писав про те, що мене виручив значок першого розряду з волейболу на моєму кітелі: 6-й журналістський курс хворів страшенно на цей вид спорту.
До Кушки, найпівденнішу точку СРСР, мене не відправили.
Курси оплачували наймані нами квартири.
Я жив у сім’ї, де залишилися з дев’яти людей двоє: молода ще жінка із семирічним сином. Позашлюбний її чоловік, як розповідала жінка, постраждав за неї. Десь працюючи в пекарні, він підгодовував її, котра на той час уже залишилася у квартирі одна. Його потім, як вона сказала, «замели», він залишив їй на пам’ять тихого і скромного хлопчика. Я ніколи не чув, щоб він вередував...
На тихому коханні з розповіддю з минулого («а ты, Витенька, помнишь?») можна й розказати про хресний шлях покоління, «прошедшего зоною пустыни»... «...Но если я не расскажу о жизни и переживаниях моего поколения в 37—38 гг. — значит, я не расскажу главного... Великая, печальная, молчаливая вторя жизнь народа!.. Это вторая жизнь. Если бы мне только написать о ней...»
Книжка її наповнена муками, стражданнями. Видавець подбав, і в книжці вперше публікуються матеріали слідчої справи Ольги Берггольц, що зберігається в архіві ФСБ. Доступ до неї, між іншим, було отримано лише 2009 року. Тут ми знайдемо рідкісні документи й фотографії з Російського державного архіву літератури і мистецтва, фотографії й листи з рукописного відділу Інституту російської літератури. Цікаві матеріали з архіву дуже популярного й нині письменника Данила Граніна. І багато чого іншого, що гріє і хвилює, тривожить душу. Тут багато порядності, стійкості духу, гордості людини, що не відмиває своє життя помиями і брудом. Тут страждання, радість, сльози, непокора й розум, даний таким, як вона.
Ось із її щоденника (25/1 40-го): «...Нами человечество протрезвляется, мы — его похмелье, мы — его боль родов», — писал Герцен в 1948 г. Может быть, время поставить под этими словами сегодняшнюю дату? Какой-то маленький светлый кусочек внутри, остаток безмерной веры — «Клочок рассвета мешает мне сделать это? Или трусость? Или инстинкт самосохранения?».
А перед цим вона розмірковувала про Машу Ришман, яку засудили на п’ять років... Усі статті зняли, засудили як «социально опасную». Це людина, свідчить Ольга Берггольц, — котра віддала все життя партії. Мотивувань до засудження немає навіть юридично скільки-небудь ґрунтовних. Сваволя, беззаконня, і все...
Так само вона говоритиме щодня, щогодини і про два мільйони ленінградців, яки загинули у славному місті, де потім заборонялося казати слово «блокада». Все, виявляється, тут пеклося на салі, маслі...
Усе було не так, як шепочуться й шушукають.
Де за кожне слово — в’язниця, камера.
Тут насаджувалася та «правда», котра зроду тут не існувала.
Парадна партійність тут звіріла й здраствувала.
Вона скрізь була правдисткою. «Вчера читала материалы газетные о Сталине (25/XІІ 39-го). Очень грустная статья П. Тычины в «Литературной газете»... И вдруг мне захотелось написать Сталину о том, как относятся к нему в советской тюрьме... И когда подошла к этому разделу — потухла, что ли. Додик (близька їй людина. — В.Ю.) писал Сталину о своем брате, о том, как его пытали, — ответа не получил. Рымшан (сосед по квартире. — В.Ю.) писал тому же Сталину о своей жене — ответа не получил. Помощи не получил. Ну, для чего же писать мне? Утешить самое себя сознанием своего благородства?»
2.
Берггольц Ольга Федорівна (1910—1975) — я йду по Радянському енциклопедичному словнику, випущеному в 1981 році, — російська радянська поетеса, письменниця. Член КПРС із 1940-го. Ліричні твори про героїчну оборону Ленінграда. Поеми «Февральский дневник», «Ленинградская поэма» (обидві — 1942), «Первороссийск» (1950), автобіографічна книжка «Дневные звезды» (1959), Державна премія СРСР (1951)...
І ось ідуть у її цій новій книжці «Ольга. Запретный дневник» записи, де щиро оповідається справжнє, нарешті, сьогодення, минуле й майбутнє. Її одкровення: «Но если я не расскажу о жизни и переживаниях моего поколения в 37—38 гг., значит, я не расскажу главного... Великая, печальная, молчаливая вторая жизнь народа... Это вторая жизнь...»
Видавці цієї унікальної речі підкреслюють, що тема пам’яті — найнадійніший носій наших страждань і радостей — проходить через усю цю книжку. «Никто не забыт и ничто не забыто». Ці слова мучениці-поетеси викарбувано на Піскарьовському цвинтарі, там, у них. Вони завжди поряд із життям мільйонів наших колишніх і нинішніх співвітчизників. Життя нинішнє їх виходить за межі війни Вітчизняної й, зокрема, Ленінградської блокади. Пам’ять — і світла, і гірка простого народу, що нині теж животіє в убогості, злиднях, обманах нових політиків... Воно, це життя, б’є, як ленінградський метроном, у серце мільйонів і мільйонів, що не забули в суєті й проблемах сьогоднішнього дня той страшний і все-таки світлий час терпіння у всіх наших поразках і перемогах.
...1937 рік. Початок Великого терору, читаємо в книжці Берггольц. Лютий-березень. Пленум ЦК ВКП(б). Доповідь Сталіна «Про недоліки партійної роботи і про заходи з ліквідації троцькістських та інших дворушників». Як вам подобається це — «інших дворушників»?.. Хто вони? Скільки їх? У «Ленинградской правде» стаття якогось Л. Плоткіна. Цитуються вже викриті «вороги народу». Це критики З. Штейнман,
А. Горєлов, Є. Мустангов. Гострим рядком виводиться на білий світ «кулацкий последыш» поет Б. Корнілов, що набирає сили (один із чоловіків поетеси. — В.Ю.). Промовчати? Усі знають, що вона кохає Корнілова. У березні лежить на збереженні і мріє: найкраще було б народити товстого, милого Сьопу... Ні, не обійшло! У травні — виключення із Спілки письменників. Перед цим виключили з кандидатів у члени ВКП(б). Вона, наступивши на все, чекає дитину. У липні викликається як свідок у справі Авербаха. Його мучили, пісочили за відступ від лінії партії. Вона спілкувалася з ним на початку 30-х років.
Опинилася в лікарні.
Дитину втрачено.
Спробувала влаштуватися на заводі «Електросила». Прийшла туди 7 листопада, щоб брати участь у святковій демонстрації. З начальства партійного підійшли і грубо сказали:
— Геть! У вашій присутності тут немає необхідності.
У грудні влаштується на роботу в школу №6 Московського району вчителькою російської мови і літератури в сьомих класах.
Працювати не дають. За власним бажанням іде зі школи. Змилостивилися в «Електросилі» — взяли якимсь підсобником.
У ніч з 13 на 14 грудня 37-го заарештована як «учасниця троцькістсько-зінов’євської організації»...
3.
Записники Берггольц приголомшують і своїм одкровенням, її вмінням сказати так, як ніхто не скаже. 20/ІІІ 56-го: «Социализм — это учет. Коммунизм — переучет. Коммунизм — это Советская власть минус НКВД»... Запис про Іспанію, 1938 рік. Вона в радянській в’язниці. Тільки-но ввійшла до в’язниці й одразу запитання: «Що з Мадридом? Здали його чи ні фашистам?».
Це було покоління особливе. Це було покоління чисте, вилите із найдорогоцінніших матеріалів. Хоча, запитуючи про Мадрид, вона, Берггольц, писала: «Окошко-«глазок» — бдительное око пролетариата». Й одразу про так званий «внутрішній допит». Якийсь Мусатов — у своїх спогадах вона називає його, слідчого слідчастини УНКВС ЛО Іваном Тимофійовичем. Вони дивляться одне одному в очі, як домовилися. Погляд комуністів. Він теж начебто не вірить, що вона в чомусь винувата. І дивляться довго, наче випробовують одне одного. Мусатов під кінець допиту каже: «Ольго Федорівно... Ви чините нечесно»...
«Он добивался, чтобы я сказала, какие шифры я передала Лизе Косульниковой. Я чувствую, что Лиза явно предала или кто-то другой, кому она поверила»...
Дивитися в очі слідчому й вірити, що він буде зважати на угоду?
Трагічне покоління. Воно вірило в революцію. Коли віра висихала, нові люди йшли на самогубства. Після численних допитів і примусів зізнатися в тому або іншому замаху на комунізм і всесвітню революцію йшли викриття, викриття. Вистраждавши 37-й, 38-й, вона, незважаючи на всі попередження, рвалася до порядності і якогось нового голосу життя.
А щось підказувало: не так, не так! Померли Єсенін, Маяковський, Фадєєв, померли інші... Померли самі?! Смерть Маяковського — задрапірована вантажівка. «Найти материалы», — записує вона. — «Я еду хоронить. Меня собирают и напутствуют товарищи по университету, провожают»... Смерть Горького — лафет. Смерть Фадєєва — автобус найвищої швидкості...
«О, наш поэтический мартиролог! — виголошує вона. — Мы ощутили, что началась новая эра на нас»... «Новая глава оказывается убийством Кирова»...
«Убийства и самоубийства! Осторожнее, мы идем по могилам наших друзей»...
Це вигуки і записи.
Теплий, особливий зв’язок з Маргаритою Коршуновою. Вона — герой громадянської війни, лікар, співкамерниця Ольги Берггольц.
«Я у нее в госпитале. В блокаду, в дни прорыва Ленинграда. Непрерывно спаять тюрьму с блокадой», — ніби підкреслює Берггольц. Не можна ні дня забути про блокаду, про брехню навколо неї...
Не можна вірити жодному слову, продовжує вона, тим, хто намагався возвеличити блокаду, і повторювати, що голоду в Ленінграді не було.... А де ж два мільйони ленінградців, які ще й не поховані... «Непрерывно спаять тюрьму с блокадой! Тюрьма — исток победы над фашизмом, потому что мы знали: тюрьма — это фашизм, и мы боремся с ним... Тюрьма, тюрьма, тюрьма, когда идет неправда... Мы знали, что завтра — война... Многого не зная, мы были готовы к ней».
Вона, виснажена допитами, камерами, завжди й потім кидалася в бій за кожного товариша, причетного, як нині іноді грубо кажуть, до так званого письменницького цеху. Я був у Ленінграді в рік смерті Михайла Михайловича Зощенка. Уже трудився в «Робочій газеті». Головний редактор її Юхим Лазебник відпустив мене на п’ять днів попрацювати в ленінградських архівах (сказав: треба щось і для газети). Ці п’ять днів збіглися зі смертю великого Зощенка. Хто не любив тоді його? Потужний у своєму ремеслі, вічний раб обставин, партійних дурних постанов, учасник Першої світової і громадянської воєн... Його оповідання, глибокі смішинки, розхоплювали й читали. Грубо, підло, нечесно розправлялися з ним у постанові оргбюро ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград». Постанова йшла в найперший рік після війни. Критика йшла така, що надто калічила. Тепер вона, слава Богу, скасована, це сталося, щоправда, аж 20 грудня 1988 року.
У день смерті письменника в 1958-му весь Ленінград стояв на весь ріст.
«Я ни в чем не могу себя упрекнуть по отношению к Михаилу Михайловичу? — писала Ольга Берггольц у ті дні. — Не только ни словом, ни делом не предала его в катастрофические дни сорок шестого, восприняла его как личную катастрофу, чем могла, старалась согреть... Чувство глубокой вины за трагическую судьбу его легло сегодня как камень».
Тоді вона казала це й на похороні Зощенка зі сльозами на очах. Та й ми, мужики, що пройшли нехай не Першу світову і громадянську, а гірку Вітчизняну, — плакали. Так вона казала, так обурювалася цією ждановською постановою 1946 року. Вона назвала її наскрізь фальшивою і дуже шкідливою для радянського народу... «В другой стране, — підкреслила вона, — такого масштаба писателя нация носила бы на руках»...
Спробував було тоді зробити з Ленінграда щось я для «Робочої». Вона була на той час прогресивною. Її редактор, щоправда, прийшов у неї працювати з ЦК компартії України. Тривалий час очолював там партійну організацію. І як то кажуть, не всякому дню і сезону свій овоч. Жодного слова з тодішнього Ленінграда про панахиду Зощенка Ольга Берггольц Україні не принесла.
Тепер ми маємо в більш-менш вільній країні її, цю сумну й величну книжку, в якій ми також живемо й у блокадних ночах і днях. Якщо ми люди, тобто ті, хто ще залишив душу, її голос звідти доноситься віщо; ми чуємо кожне слово, підносимо його ближче, до серця, щоб нічого не забути.
Тоді вона писала у своєму «Запретном дневнике»: «Построили утопический социализм, приняли его за научный и стали жить в нем»...
Я читаю її щоденники й теж ставлю собі запитання: що ми, мерехтливі, з трибун волаючі, побудували нині? Якщо такі злиденні пенсії, якщо такий дорогий хліб і якщо до трибун ідуть — як на парад. Так гордо, що сором бере. Так, у Ленінграді тоді, у війну, загинули близько двох мільйонів. Чому гинуть від голоду нині наші люди й чому бенкетують донесхочу в нас інші?!
4.
Із листа Берггольц М.С. Довлатовій (чоловік її — Аркадій Аптекман, у післявоєнні роки був секретарем письменниці В.Ф. Панової). (20/ІІІ 42-го. Із Москви):
«...Ты не застанешь очень многих, вернувшись в Ленинград... Мне очень хотелось бы видеть тебя, плакать с тобой, рассказать тебе всё-всё, о чем не напишешь обыкновенными словами... Лева Цырлин умер, как и Коля, от истощения, еще в феврале».
Лист Н.Л. Оттену (1907—1983), завлітові Московського Камерного театру, театральному і кінокритику. (17/ІІІ 43-й. Ленінград):
«...Посылаю Вам книжку, изданную в Ленинграде (книжка «Ленинградская поэма» вийшла там, як відомо, в 1942 році. — В.Ю.)... Вас удивит обилие коммунальной тематики — но это специфично для нас. Ведь великое ленинградское сопротивление было не только военным, но в еще большей мере шло по линии быта, борьбы за самые основы человеческого существования и жизни, удержания элементарно каких-то вещей... Как бы объяснить Вам понятнее?.. В декабре сорок первого — январе сорок второго люди еще стремились похоронить своих близких в гробах и отдельных могилах... К концу января уже почти никто не пытался этого делать...»
...Як відомо, її відправляють наприкінці червня 41-го на роботу в Радіокомітет. Серпень. Перший виступ біля мікрофона. «Я говорю с тобой под свист снарядов...» І ось уже запис від 5 вересня. «Завтра батька идет к прокурору — решается его судьба»... У всьому винуваті анкетні дані доктора Берггольца. Виявляється, 26 серпня 1941-го під грифом «абсолютно секретно» вийшла постанова Військової ради Ленінградського фронту про обов’язкову евакуацію німецького і фінського населення, до чиїх представників її батько не належав. Але — пильність, пильність і чищення, чищення. А німці зайняли Стрельну, вони вже під Пулковом. Вона шукає своїх. Хто потрапить до рук фашистів? Як їх будуть розстрілювати, всіх цих радянських. Особливо тих, хто кричить тепер біля мікрофонів, підбадьорюючи співвітчизників. Вони живуть не тільки у страху. Згоріли продовольчі Бадаївські склади. Уже не на вустах — грізно, тяжко — йде Блокада Ленінграда.
Запис 24 вересня. Ольга Берггольц відвідує Ахматову. Вона потім напише: «...Живет у дворника, убитого артснарядом на улице Желябова, в подвале, в темном, темном уголку прохожей... Матрасишко, на краю, закутанная в платки, с ввалившимися глазами — Анна Ахматова. Муза плача, гордость русской поэзии». Берггольц пропонували супроводжувати Ахматову, але вона твердо й беззаперечно вирішує залишитися в Ленінграді. Пайок у цей час... Робітником хліба — 250 грамів, службовцям, утриманцям і дітям до дванадцяти років — 125 грамів.
«Я говорю с тобой под свист снарядов...»
Її голос тепер знайомий кожному ленінградцеві.
І так день за вдень.
Із заборонних щоденників я вибираю запис, зроблений 8 лютого 1942 року: «Папу держали вчера в НКВД до 12 ч. Власть в руках у обидчиков. Как их повылезало, как они распоясались во время войны и как они мучительно отвратительны на фоне бездонной людской, всенародной, человеческой трагедии»...
Запис 23 лютого. 1942 рік. Дорогою життя через Ладозьке озеро пробивається на вантажівці сестра Ольги, що живе в Москві, Марія Берггольц із продовольчими посилками для письменників.
Першого березня, незважаючи на опір, друзі відправили Ольгу до Москви — в неї почала розвиватися важка форма дистрофії. Там вона з розпачем довідається: країна не знає всієї правди про Ленінград, про голод! Вона намагається читати свій «Февральский дневник». Слово «голод» негайно викреслюють... Вона пише рідній людині в Ленінград: «...Знаешь, свет, тепло, ванна, харчи — все это отлично, но как объяснить тебе, что это еще вовсе не жизнь — это СУММА удобств. Существовать, конечно, можно, но ЖИТЬ — нельзя. И нельзя жить именно после ленинградского быта, который есть бытие, обнаженное, грозное, почти освобожденное от разной шелухи...».
Чи треба їй позичати в когось щирості? Повірте, дорогий нинішній читачу, такі, як Ольга Берггольц, ніколи не брешуть, не зраджують своє серце. Але скажіть, як може жити така людина у вічній щирості, у вічній порядності?.. Ця людина не поведе бровою, не заб’ється її серце так, як в інших... Щоб забратися зовсім із цієї грішної країни, що вічно бреше зверху?! Адже щось таки вона робила в Ленінграді, піднімаючи людей навіть із могил, щоб батька її не чіпати!
17 березня Ф.Х. Берггольц висилається з Ленінграда до Краснодарського краю. Сестри Ольга і Марія Берггольц довідуються про це в Москві.
Хоч би як Ольгу вмовляли в Москві і Фадєєв, і Алігер, і Тихонов, 20 квітня вона повертається до голодного блокадного Ленінграда.
Дух свободи душі.
Пристрасть проти брехні, святенництва.
Із 29 березня, коли була присутня на першому виконанні в Москві Сьомої (Ленінградської) симфонії Д.Д. Шостаковича, вона була інша Ольга Берггольц. Напевно, забула всі образи, бо справжня людина, думаючи про себе, думає про всіх. І вбитих, і живих. Вона їм завжди каже про добро, велич прощення і стійкості в порядності. Тільки крутнувся не в той бік — ти з усіма, хто творить зло, взявши владу у свої руки. Немає умиротворення на цій вічно грішній землі! Злий додає в грішне найстрашніше — жити по-своєму: одне говорити, інше робити.
Я не знайшов поки що в заборонних щоденниках великої страждальниці ні слова, сказаного в злі. Зло множить зло. У Всесвіті й так нагромадилося стільки зла. Віз і маленький візок!
Це зло ніби знімають вибрані вірші та поеми, щоденники та проза, вірші та поеми у книжці дуже високої духовної вартості...
5.
Вона все пам’ятає. Вона повторюється, тому, що все те, що було, настільки боляче і трагічно, що навіть дихати вільно не можна. «Но если я не расскажу о жизни и переживаниях моего поколения в 37—38 г. — значит, я не расскажу главного и все предыдущее — описание детства, зов революции, Ленин, вступление в комсомол и партию, и всё последующее — война, блокада, сегодняшняя моя жизнь — будет почти обесценено...» (1959) ... «Сноски к отцу. Или P.S. Красноярск, подробности смерти. /Я ехала твоей дорогой, /Отец мой милый, /До Красноярского острога, Вплоть до твоей могилы)... 1959. Поезд Москва—Пекин. «...Салютую тебе тюрьмой»...
І так — усе життя. Куди не кинь — всюди клин.
Ось із її заборонного щоденника 1931 року. Чума, холера, чорна віспа. Болотисті вулиці Алма-Ати. І мрія про соціалізм. Вони вважали — ось-оссь соціалізм настане... ні, не настане, прийде... Так ні, ні, просто раптом наскочить, обвалиться на нас після миттєвого якогось кроку, розгорнеться, повстане, зметнеться перед нами, разом із нами — ми влетимо, вбіжимо у нього по рядках чарівно-відважної поезії...
«...Я напишу во второй части «Дневных звезд» о том, что всё было не так, как мы в тот зеленый день мечтали...
Отсюда переброска может быть к другой главке: к Эренбургу, Маршаку, Паустовскому, Твардовскому, Солоухину, Смуулу — к себе.
И, конечно, к отцу».
Вона писала про нього під час поїздки Сибіром.
Але, мабуть, щоб із цензурою не було проблем, підписала: «1959. Поезд Москва—Пекин».
Так спокійніше.
Але сюди, в Сибір, батька від сім’ї виштовхнули.
Не в Пекін. У матінку Сибір. Скільки могил, виштовхнутих із життя, виштовхнутих у цей страшний, звідки не втечеш, Сибір. У своїй книжці «Врата рая», що вийшла нещодавно, я написав про це. Тільки не позначив міста, звідки їх прикатували сюди, на вічне поселення. З одного тільки Ленінграда лежать сім душ, і старших за мене, і молодших. Я тоді вважав Ленінград своїм містом. Я думав, що ніколи вже не побачу живих ленінградців. Так і залишуся на цій добрій, дуже страшній стороні. Про це ми й тоді з моїм сусідом старим, що був у начальстві у великому Ленінграді, часто розмовляли.
— За що?! Ну за що, скажімо, мене сюди привезли й не везуть назад? Ленінград я люблю. Я пройшов там блокаду, я слухав, як під говір репродукторів ми тихо там від убогого життя помирали. Не всі хапали. Не всі — гади. Чому так?
Тихі сибірські білі ночі.
Яке коло проходить по своїй землі сонце!
І як по-чоловічому плачеш на могилах вигнаних і померлих тут людей!
Я читаю цей її щоденник по-особливому.
Якось зрушилися землі.
Якось солодко думати, що ми жили поряд.
Думали про соціалізм, думали про комунізм.
Ми жили завжди важко. Оглядаєшся іноді на себе: чи висить на тобі хомут із минулого? Чи тисне тебе той час? Чи добре ти в ньому влаштувався? Чи брешеш всім і хапаєш зайве, віднімаючи загальне, те, що піднято величезною працею, чесністю і порядністю багатьох бідних, що не вміють штовхатися...
Так, знаєш, що верхи завжди гнилі. Один-два і немає чесних.
Вони не рахують, коли прийде той чи той час.
Вони живуть із посмішкою і вірою в себе.
Їм не сниться, коли говорить блокадний Ленінград
Їм не сняться похоронки з війни.
Їм нічого чекати змін.
* * *
«Ольга. Запретный дневник». Щоденники, листи, проза, вибрані вірші та її поеми, видані в Санкт-Петербурзі инішнього, 2010 року Видавничою групою «Азбука-классика», здаються дуже й дуже далекими від страшних, злих, нелюдських років сорок — першого, сорок другого, сорок третього й особливо сорок шостого, коли Жданов створив свою бридку постанову про всіх — і вже вбитих, і ще живих — письменників, що насмілилися сказати правду про ленінградський голод, умертвіння... Ні, про совість, уміння жити за якимись особливими, даними тільки одним... Це є вдячність народам, які тоді жили й перемагали!
Не можна читати все це при черствому серці. «/Имя твое я сделал из хлеба /такого же черного, как мой день/...» Це письменник Микола Баршев, ленінградець, котрий наприкінці 1920-х років входив у ленінградську групу «Співдружність». «Это он писал Вале, своей жене и моей подруге детства, — підкреслює Ольга Берггольц, — когда сидел в тюрьме в 1937 году. Он действительно сделал ее имя, имя дочки и матери из хлеба и украдкой передал их на волю — Вале. А Валя потом ходила узнавать, как там Баршев? Ее свидание с ним в пересылке. «Ходила на свидания как невеста, вся в белом и обязательно с цветами». У одной охранник вырвал цветы, бросил на скамейку. Баршев приказал: «Подними, сволочь, и отдай женщине». Стражник молча сделал это...»
«История любви, одной любви, прошедшей эти годы, лежащей во второй жизни народа», — підкреслює автор «Запретного дневника».
Я завжди на Крайній Півночі стояв біля могил ленінградців.
Перебуваючи там, я так наслухався щирих, зі сльозами розповідей про те, як їм брехали про великі пайки хліба, про турботу, культуру, передачі Берггольц із оточеного фашистами Ленінграда.
Торкатися кожного запису, зробленого в Ленінграді, я сам собі наказав: не маю права. Багато що із щоденника заборонного мені, який не був у блокаді, а тільки жив там на військовому навчанні, — дуже знайомо, але не справжнє. Це — цінність інших.
Мене завжди пригнічує неправда про війну, дешевий пафос про неї. Я тоді думаю: у мене загинули там батько, три його брати, п’ять двоюрідних братів. Усі старші сестри мої воювали, воювали й двоюрідні сестри. Слава Богу, їх не вбило. Але всі вони стали курити. Шкода! А до блокадного Ленінграда я став бігти в 16 років і три місяці через запасний полк, останні етапи війни й іще сім з половиною років строкової служби. Бачте, ми усьому світові казали, що не брали до армії сімнадцятирічних. Робили це німці.
О, блокадо, блокадо!
О, твоє горе в душі й нині!
Не можна забувати всього цього.
Не можна без сліз читати все це!
Інакше станеш мертвим.
Володимир ЮГОВ,лауреат літературних премій Короленка,Буніна, Пікуля,Фадєєва,«Гілка золотого каштана» та ін.;нагороджений Золотою медаллю української журналістики.
Київ, жовтень 2010 рік.
На знімках: Ф.Х. Берггольц — батько поетеси. 1914 р.; Ольга Берггольц. 1945 р.; блокадний метроном (Музей Будинку радіо); з архівної слідчої срави №-88-70 Ольги Федорівни Берггольц; ікона, котру Берггольц зберігала все життя (Ангел Благого Мовчання. Метал, фініфть, 13х15).
Фотографії із книжки «Ольга. Запретный дневник»,Видавнича група «Азбука-классика».
