Після того, як в Україні була ратифікована Конвенція з прав дитини, минуло вже майже 20 років (документ ратифікував ще парламент Української РСР
27 лютого 1991 року). Ми приймали закони, організовували служби, вивчали досвід Європи. Наскільки вдало створили систему захисту прав маленького громадянина, «Голос України» вирішив довідатися в начальника Служби у справах дітей Київської міськдержадміністрації Миколи КУЛЕБИ. Діяльність цього підрозділу пов’язана винятково із захистом прав дитини. Сьогодні під патронатом служби — робота з неблагополучними сім’ями, виявлення й попередження порушень прав дітей, «виховання» усиновителів та опікунів, запобігання сирітству тощо.
— Миколо Миколайовичу, часто в Україні порушують права дітей?
— Я вважаю, досить часто. Ми ще не виросли до усвідомлення того, що дитина розуміє свої права, а дорослий — свої обов’язки стосовно дитини й стосовно дотримання прав маленької людини. Чимало батьків здійснюють по відношенню до своїх дітей неправомірні дії, багато хто не знає, як правильно виховувати дітей, у нас ще в традиціях бити дитину. Ми не зрозуміємо, що виховувати можна й по-іншому.
Загалом в Україні щорічно близько 20 тисяч дітей залишаються без сім’ї. Тобто хтось помирає, когось позбавляють батьківських прав. Діти стають або соціальними, або круглими сиротами (30 відсотків дітей втрачають батьків унаслідок їхньої смерті). Далі — відмови. З року в рік з’являється певна кількість дітей, від яких батьки відмовляються одразу після їхнього народження або залишають дво-трирічних малюків на вулиці. Якщо говорити про цифри по Україні, то три роки тому таких випадків було близько трьох тисяч, сьогодні — менше тисячі. У Києві щорічно залишають близько 80 дітей. Мушу визнати, що серед відмовничків дуже багато хворих малят.
— Декілька років тому побутувала думка, що збільшені виплати на дітей не тільки спровокували бебі-бум, а й попсували статистику стосовно відмовничків... Це так?
— Насправді такої динаміки ми не бачимо. Звичайно, якщо сім’я вже зовсім неблагополучна, мама алкоголічка або наркоманка, ми забираємо дитину. Але для багатьох бідних сімей допомога з народження дитини стала хоч якоюсь матеріальною підтримкою, багато хто з них перебуває на межі виживання.
— Скільки дитячих справ розглядає служба на рік, місяць, тиждень?
— У Києві майже 600 дітей щорічно стають сиротами. Звісно, справ розглядається більше, адже загалом сиріт у столиці близько 2,5 тисячі. На кожну дитину заводиться особиста справа, кожен перебуває чи то під опікою, чи то в прийомній родині, чи то в дитячому будинку сімейного типу, чи то всиновлений. Але ми зобов’язані відстежувати долю кожної сироти. Усиновлені вже мають права власної дитини, але ми і їх з уваги не випускаємо.
— Проблема насильства в сім’ї. Що держава може й повинна зробити з цим явищем?
— Це наша ментальна проблема. Насильство в сім’ї завжди вважалося внутрішньою родинною проблемою, ніхто сміття з хати не хоче виносити. Через це в країні й не створювалися якісь спеціалізовані центри з роботи і з жертвами насильства, і з сімейними агресорами. Сьогодні на законодавчому рівні дуже складно притягти деспота до відповідальності і змусити його або пройти якесь навчання, або покарати його. Проблема залишається «висіти» на плечах тієї-таки сім’ї: якщо це адміністративне покарання, то штраф у 51 гривню теж іде з бюджету родини. А жертва продовжує жити зі своїм мучителем.
В якихось випадках профілактична бесіда допомагає, в якихось — ні. Головне сьогодні — створити в Україні систему ефективної реакції на насильство: організувати допомогу жертві, роботу з агресором або механізм його покарання, якщо це необхідно. Це повинна бути державна система, підкріплена комплексом відповідних законів і нормативних актів, що дають чітке розуміння, яка структура як повинна діяти, якщо надійшов сигнал про насильство в сім’ї. Коли всі чітко розумітимуть, що робити, залишиться тільки поінформувати населення, і дітей у тому числі, як реагувати на прояв насильства.
У Києві ми більш-менш можемо впоратися з цією проблемою. У столиці шість центрів допомоги жінкам, що постраждали від насильства в сім’ї. А в Україні — це дуже серйозна проблема. Реакція на насильство в сім’ї дуже слабенька, зазвичай із запізненням, у регіонах немає спеціально навченого персоналу, який працював би за цими фактами...
— Законодавчої бази не вистачає?
— Не вистачає. До того ж не тільки законодавчої бази. Немає чітко розробленої системи стосовно реакції на насильство. Та й потім, із суспільством, по суті, ще ніхто щодо цього не працював. Повинно бути так: б’є тебе чоловік — набери номер телефону й тобі допоможуть упоратися з твоїм лихом. Одразу приїдуть фахівець, психолог, міліціонер, усе запротоколюють, з агресором розберуться, якщо потрібно — притягнуть до відповідальності, якщо ні — може, відправлять на якісь тренінги, які зобов’яжуть відвідувати обох із подружжя. Дітям допоможуть! Адже вони, стаючи свідками розборок між мамою і татом, переживають дуже велику психологічну травму.
Нині тільки в рідких випадках вдається поставити агресора на місце. А що стосується дітей, то справа ще гірша. Сім’я це вважає своєю внутрішньою проблемою.
— Я знаю, вам доводиться займатися не тільки столичними безпритульними, а й дітьми з інших регіонів.
— Так, до Києва діти тікають практично з усіх областей України, з інтернатів. Їх знаходить соціальний працівник і приводить у центр соціально-психологічної реабілітації. Але потім ми зобов’язані дитину повернути туди, звідки вона втекла. Проблема в тому, що діти не хочуть назад. Це питання дуже складно нині вирішити. За законом дитину мають повернути в те місце, звідки вона втекла. А місцеві органи повинні про неї піклуватися. Були в нас із цього приводу й конфліктні ситуації. Це теж питання прав дітей. Але, на жаль, дитині захистити свої права в нашій країні дуже складно. Законом це покладено на дорослих. Навіть якщо ми говоримо про 14-річного підлітка, що вже, по суті, своїх батьків може позбавити батьківських прав.
— Бували такі прецеденти, коли діти позбавляли своїх батьків батьківських прав?
— Бували випадки, коли нам доводилося мирити дітей з батьками. Не допомагати в позбавленні батьківських прав, а контролювати процес примирення. Справа не доходила до суду. Наприклад, коли 15-річна дівчинка заявляє: не хочу жити зі своєю мамою. Живе в подруги, родичів, ще в когось... У сім’ї — образи якісь, нерозуміння. Тут, звичайно, потрібна допомога фахівців. І з мамою доводиться працювати, і з донькою. До того ж із дорослими працювати складніше, вони вже сформовані, їм дуже складно щось довести, тим паче в питаннях виховання їхніх власних дітей: це моя дитина, як умію, так і виховую. А дитина їхніх методів не сприймає. Плюс помилки молодості батьків, коли вони до 15 років не займалися вихованням дітей, а потім раптом спохопилися. Та, як з’ясовується, пізно...
— З 1 січня 2009 року до законодавства було внесено зміни стосовно більш жорсткої відповідальності за залучення дітей до жебрацтва. За ці майже два роки щось змінилося? Менше дітей просять милостиню? Скільки батьків покарано за таку експлуатацію дітей? Що відбулося?
— Нічого не відбулося. Усі розраховували на те, що буде легше притягати таких батьків до відповідальності. Адже раніше притягали тих, хто використовував дитину для жебрацтва. За формулювання «використовував» було вкрай складно інкримінувати діяння, потрібно було шукати свідків, які підтвердили б факт використання дітей. Потрібно було довести, як цю дитину використовували. Потім увели іншу норму: «залучення» дитини. Здавалося, вже побачивши дитину з матір’ю-жебрачкою, можна було б притягти її до відповідальності. Насправді в законодавстві вставили слово «систематичне».
— Тобто потрібно тепер упіймати мамашу за цим заняттям хоча б пару разів?
— Ні, не пару разів, а щонайменше повинно бути чотири факти, до того ж зафіксованих. Тільки після цього її можна буде притягти до кримінальної відповідальності. Що практично неможливо. Для цього на рівні України має бути створена база даних, усю систему потрібно міняти. Тож такі зміни не привели до жодних поліпшень. Побачивши таку мамашу з дитиною на руках, яка просить гроші, працівник міліції може максимум акт скласти. Так, зменшилася кількість жебраків на вулицях, але за рахунок рейдів, які й ми проводимо, й міліція. У Києві бояться жебрати, розуміють, що це тягне серйозні розбирання. Але, у принципі, жебрачки можуть вільно займатися своїм «бізнесом» і не бути за це покарані. Це проблема.
— А якщо слово «систематично» забрати із закону, це змінить ситуацію?
— Звісно.
— Одне слово?
— Так, одне слово докорінно змінить ситуацію. Так будь-який факт можна буде інкримінувати й притягати до кримінальної відповідальності за використання дитини.
— Україні потрібен дитячий омбудсмен?
— Дитячий омбудсмен не розв’яже проблему дітей в Україні. Нам потрібна система, яка була б відповідальна за кожну дитину. Система з чітко прописаною відповідальністю чиновника за безпосередню дитину, що опинилася в непростій ситуації. Коли в нас на законодавчому рівні це буде прописано, тоді в нас і відповідальність підвищиться за розв’язання дитячих проблем.
— Поясніть...
— Коли ви кажете дитячий омбудсмен, ви маєте на увазі персону на рівні держави, що захищає права дитини. А я, коли кажу дитячий омбудсмен, маю на увазі, що така людина повинна бути в кожному районному центрі, в кожному селі й чітко знати проблеми кожної дитини і щиро на них реагувати. Він має бути близький до цих дітей і володіти відповідним інструментарієм для розв’язання дитячих проблем. А відповідальність повинна бути дуже висока. Якщо є в населеному пункті проблемна дитина, а голова держадміністрації пропускає цю інформацію повз вуха, то він має бути покараний. З усією суворістю... Ось це завдання дитячого омбудсмена. У нас сьогодні є прокуратура, голови держадміністрацій, а відповідальність — розпливчаста. Сім няньок у нас є, але чомусь дитина без ока...
Бесіду вела Ірина ШАТРОВА.
Фотоетюд Юрія ВЕНГЕРЕША.