Часто можна почути, що легка промисловість — галузь, в якій найшвидше можна створити тисячі нових робочих місць і повернути вкладені у розвиток фінанси. Чому ж тоді це не відбувається? Чому легка промисловість продовжує скніти на узбіччі вітчизняної економіки?
Захистіть від нечесної конкуренції
Двадцять років тому на Черкаському шовковому комбінаті, який славився своєю продукцією на весь колишній Союз, працювало понад 6 тисяч осіб. Нині — лише 600.
Трикотажна фабрика ВАТ «Любава» не тільки скоротила своїх працівників та товарний випуск, а й взагалі позбулася приміщень. Новий власник сказав, що йому й задарма не потрібне таке виробництво. Він придбав фабрику, бо йому впало в око вигідне розміщення її корпусів. А популярна своєю продукцією «трикотажка» на чолі з директором реорганізувалася у приватне підприємство і перейшла «у прийми» до швейної фабрики «Вайсе».
Зовсім почила у Бозі Уманська швейна фабрика, яка давала роботу більш як півтисячі працівникам. Згорнула виробництво Шполянська швейна фабрика, яка перейшла у приватну власність.
— Раніше у легкій промисловості області працювало понад 16 тисяч осіб, — каже Михайло Марченко, голова обласної організації профспілки працівників текстильної та легкої промисловості. — Нині у галузі зайнято лише 2 тисячі. Ми не раз, на жаль, безрезультатно, зверталися з листами до уряду та Верховної Ради, в яких пропонували шляхи збереження вітчизняних підприємств, захисту їх від нечесної конкуренції. І не тільки на зовнішньому ринку. Виробники, котрі працюють прозоро, потерпають від тіньовиків. У них нерівні умови. Перші сплачують податки, другі ухиляються від них. До того ж платять зарплату в конвертах. Ще гірше із зарубіжними виробниками. Через глобалізацію світової економіки основні компанії легкої промисловості сконцентровані у так званому тропічному поясі: Китай, Таїланд, Сінгапур, Тайвань. На виробництво продукції там витрачається значно менше енергоресурсів, ніж у нас. Та й зарплата — копійки. Тому конкурувати з їх дешевими товарами важко. Хоча, зауважує Михайло Іванович, можливо. Це доводять наші деякі підприємства.
Можемо змагатися і з турками
— Так, змагатися з нашими зарубіжними колегами не тільки можна, а й треба, — переконана директор ПП «Сніжана» Людмила Овчиннікова. — Ми шиємо чоловічі костюми і вони мають попит. Знайшли слабину у конкурентів — турецьких фірм, вироби яких заполонили наш ринок. Так от, на вигляд костюми із Стамбула ніби й непогані, але коли покупець добре придивиться, то знайде чимало помилок у лекалах. То довші рукави, ніж потрібно, то, навпаки, коротший піджак. Крім того, годі шукати костюмів усіх розмірів. Ми ж випускаємо всі розміри, рости, шиємо й на замовлення, які приймаємо у власному магазині.
Утім, підкреслює директор «Сніжани», конкурувати із закордонними виробниками було б легше, аби уряд по-справжньому подбав про захист своєї легкої промисловості і, як належить, контролював митні збори для імпортованої готової продукції. Буде порядок на митниці — полегшено зітхнуть й працівники швейної промисловості.
— А то що ж виходить, — обурюється Людмила Овчиннікова, — турецькі найдорожчі костюми, пошиті для Європи, дешевші, ніж собівартість наших. Чому? Та тому, що робочий день у їхньої швеї довший, майже відсутній соціальний захист. Принаймні такий, як у нас: відпускні, лікарняні, декретні... І заробляють вони небагато. Але задоволені тим, що у них є хоч така робота.
Як і Михайло Марченко, директор звернула увагу й на вітчизняних тіньовиків, котрі «перекривають кисень» легальним підприємствам. Ще кілька років тому «Сніжана» відправляла свої костюми по торговельній мережі всієї України. Тепер географія значно скоротилася. Причина — засилля «цеховиків» Одеси, Львова, Чернівців.
— Із цим необхідно щось робити, — каже Людмила Василівна, — інакше вони «доб’ють» прозоре мале і середнє підприємництво. Зникне й та невелика кількість робочих місць, які даємо ми.
Хто купить спідницю за 110 євро?
Золотоніська швейна фабрика дає на внутрішній ринок лише 10 відсотків свого товару. Це передусім товари для жінок: спідниці та брюки. Решта — продукція для Німеччини, виготовлена з давальницької сировини.
— За кордон ви відправляєте чудові вироби, — звертаюся до директора фабрики Олександра Крижанівського. — А чому б вам не торгувати ними на внутрішньому ринку?
— Хто зараз спроможний купити спідницю за 110 євро? — також ставить запитання досвідчений керівник підприємства. — Навіть якщо виріб вийде удвічі дешевший, ми не продамо його великими партіями. Чому? Бо наша торгівля бере товар лише під реалізацію. Не продали — приїдьте, заберіть. І що з ним далі робити? Зарубіжний партнер замовляє велику кількість продукції, платить за її виготовлення і одразу забирає. Це вигідно і йому, і нам. А вітчизняний торговець швидше візьме на реалізацію привезене у торбі з-за кордону. Брати з фабрики — це все підзвітно, прозоро. А так — перетікають гроші з кишені у кишеню і голова ні за що не болить.
Олександр Костянтинович розповів, що раніше фабрика возила свої вироби на ярмарки по всій Україні, мала там попит і збут. Тепер через засилля турецько-китайських товарів участь в ярмарках втрачає будь-який сенс. Адже більше витратиться на пальне, оренду торговельного місця, ніж буде зиску.
— Кожного четверга у нас, у центрі Золотоноші, розгортається величезний базар, — ділиться Олександр Крижанівський. — Якого там приїжджого комерційного люду тільки немає! Торгують таким мотлохом, вибачте іншого слова не можу підібрати про той «асортимент», і люди купують. Бо іншого немає, а це, хоч і нікудишнє, пошите за принципом «косо, криво, аби живо», зате дешеве. Звідки привезені ці синтетичні кофти, халати, штани, хто їх виготовив, коли і де розмитнив — нікого з контролюючих органів це не цікавить.
— Галузь легкої промисловості загубили ще 15 років тому, — з жалем продовжує директор фабрики. — Коли відкрили «шлюз» для неконтрольованого ввезення імпортного текстилю та готових виробів. Протистояти «дев’ятому валу» чужої продукції не було кому, адже ліквідували навіть Міністерство легкої промисловості. Ось тоді й збанкрутувало більшість підприємств. А ті, що лишилися, пішли на уклін до тих же зарубіжних фірм, щоб хоч якось втриматися на ногах. Без давальницької сировини не виживе нині жодне швейне виробництво.
Підтверджує правоту директора із Золотоноші й Корсунь-Шевченківська швейна фабрика. Чотирнадцять років її працівниці шиють з давальницького матеріалу, який привозять з Німеччини, спецодяг. Якістю цих виробів замовники цілком задоволені. У фірмовому одязі, пошитому корсунь-шевченківськими кравчинями, ходять німецькі медпрацівники, співробітники аерокомпанії «Люфтганза», інших служб і компаній.
— За час співробітництва з фірмою «Євро-дрес», — розповідає директор підприємства Світлана Шморгун, — ми розробили більш як 2 тисячі моделей одягу. Це найрізноманітніші комбінезони, куртки, штани, сорочки. Хотіли б, звичайно, щоб такий красивий і зручний спецодяг замовляли і вітчизняні підприємства. Однак поки що працюємо тільки на експорт.
Ми у сірому, вони — у білому
Перераховуючи причини «буксування» легкої промисловості, всі мої співрозмовники звертали увагу на найболючіше — на завезення «сірого» імпорту та контрабанди. Навіть у часи розрекламованої акції «Контрабанді — стоп!» не задекларований потік товарів не припинявся ні на мить. Нині місткість ринку легкої промисловості по Україні, підкреслювали керівники підприємств, офіційно становить 6—8 мільярдів гривень. Насправді за рахунок необлікованого, незаконного ввезення продукції він досягає 40 мільярдів гривень. Цю цифру визнають навіть експерти вітчизняного ринку.
То що все-таки потрібно зробити, аби навести у цій царині порядок і вдихнути в легку промисловість нове життя?
На це запитання відповіла колишній багаторічний директор Черкаської швейної фабрики, яка згодом реорганізувалася у ТОВ «Вайсе-стиль», народний депутат України Верховної Ради п’ятого скликання Наталія Горбенко:
— Найперше — необхідно налагодити доступне кредитування підприємств легкої промисловості, — сказала Наталія Арсентіївна. — Запровадити пільгові тарифи на газ і електроенергію. Далі — ввести державне регулювання імпортних товарів. Кожна країна стежить за тим, що ввозиться. Закрити магазини вживаного одягу, адже у тому вигляді, в якому вони існують, і той товар, який вони пропонують, — небезпечні для здоров’я людей. Вітчизняна легка промисловість, за підтримки держави, спроможна випускати якісний і недорогий одяг — те, що шукають у «секонд-хендах» наші люди. І, насамкінець, — зазначила Наталія Горбенко, — потрібно докласти максимум зусиль, щоб відродити належну професійну підготовку робітничих кадрів. Без молодих, добре навчених професії хлопців і дівчат, рухатися вперед ми ніяк не зможемо.
Що ж, «рецепти» для легкої промисловості є. Вони нібито прості й зрозумілі. Справа лише за тим, хто придбає «ліки» і контролюватиме хід одужання всієї галузі. Це, очевидно, найважче завдання, яке потрібно зробити для легкої промисловості.
Черкаська область.
Фото з архіву підприємства.
