У такого складного, багатогранного і внутрішньо суперечливого явища, як судова система, немає і не може бути спрощеного і до того ж єдино встановленого визначення. Судова система в якийсь недалекий час 2010 року опинилася заручницею «політичних шахраїв», лукавих спритників, які підлаштували її під власний вимір керованості й корупційного інтересу. Своєю неефективністю, не контрольованістю суспільством процесів підбору і призначення кадрів суддів, здатністю суддів пристосовувати свої рішення через право на «суддівський розсуд» судова система представляє сьогодні найпроблемнішу галузь державної влади — судової влади.

Позитивне реформування

Мабуть, не випадково більшість свідомих громадян вкрай критично оцінюють якість судової системи, а ступінь довіри до суддів має занадто низьку оцінку позитивного сприйняття. Важкі часи переживає і сама судова система, в якій працюють багато кращих правознавців, високопрофесійних творців судового права. Мабуть, закономірно передбачати, що у мирний час законодавець проведе позитивне реформування змістовного характеру як в судоустрої, так і в судочинстві. Пропозиції щодо цього давно визріли і знайшли певне відображення в концептуально новій моделі конституційної модернізації. Зокрема, долаючи конституційно закладену відстороненість судової системи від народу, відсутність контролю суспільства за суддями та їх призначенням, суспільство вимагає принципово оцінити все те, що робить судову систему вразливою як «образ судової влади». Проте корінна проблема — 

відсутність у цей час матеріальних та організаційно-правових умов для глибокої реформи судової системи. 

Тому суспільство з розумінням складності ситуації в країні підтримує позицію Президента України і глави уряду, яка спрямована на головне завдання — вистояти і зберегти державу.

Наведені міркування, безумовно, вкрай легко піддати гострій критиці, якщо ми будемо обходити таку складну тему, як вразливі недоречності судової системи. Так, оцінюючи позицію багатьох прихильників незгоди, що зараз не слід взагалі торкатися судової системи, цю тезу слід інакше сприймати, оскільки не вщухають спори, коли люди бачать «судову несправедливість», перекручення однозначного розуміння норми закону, свавілля в судочинстві й багато іншого, що залишилось від минулої авторитарної влади. Поки що народні депутати України і вчені фахівці в галузі судоустрою і судового процесу концептуально не визначились: 

з чого розпочинати і як правильно, не руйнуючи, модернізувати судову систему. 

Важливо спростити сам підхід до модернізації, адже судді ніколи «не захоплюють» судову владу, а тільки отримують право її застосовувати. Тому найперше слід розуміти, 

що судова система повинна служити суспільству, державі, громадянину, а тому недоречно стверджувати про право на «судове верховенство». 

Народ був і залишається джерелом будь-якої влади і тому судова реформа має орієнтуватися на потреби громадянського суспільства, верховенство влади народу. Це стосується передусім інституціональної побудови судової системи. Що мається на увазі? Останнім часом формується думка про оптимізацію судової системи, тобто визнання завершеним правосуддя на другій (апеляційній) інстанції, коли судове рішення набирає чинності. У такому разі не береться до уваги аналіз по судових юрисдикціях — яка кількість справ витребовується до касаційних інстанцій і скільки судових рішень скасовано, закрито проваджень. Найчастіше це стосується порушення судами першої та (або) апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мали значення для правильного вирішення справи.

Правосуддя і маніпуляції

Якщо аналізувати практику адміністративно-судової предметної компетенції, то, як і раніше, ніяк не сприймаються новели закону від 07.07.2010 року, які, по суті, спотворили всю судову систему в інстанційному та процесуальному розгляді судових спорів. Чомусь у парламенті й науковому середовищі цей закон, що об’єднав для зручності різні інститути судового права — організацію судоустрою (структурно і процесуально) і статус суддів, сприймали як прогресивний, і це було великою помилкою. Ніхто тоді не хотів замислитися над тим — під кого і для чого він приймався у такому вигляді. А всі намагання окремих народних депутатів України добитися проведення конституційного контролю над цим законом були відхилені Конституційним Судом України. Той, хто розробляв тоді цей законопроект, добре розумів, що правосуддя перетворювалось на маніпуляції проти прав і свобод людини. Отже, адміністративна юстиція була спрямована на керованість у публічному праві через «підступні» судові рішення. Як приклад, у статті 7 КАС України передбачено забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішень адміністративного суду, а ще стаття 8 визначає застосування принципу верховенства права. Але як можна було у статті 20 (інстанційна підсудність) визначити судом першої інстанції Вищий адміністративний суд по категорії справ, коли стороною виступає Президент України, Верховна Рада і уряд, а також інші державні органи без права апеляційного оскарження? 

Наявність судової «узурпації», зловживання компетенцією проявляється у можливості переглядати судові рішення Верховним Судом України, тільки після допуску справи ВАСУ до провадження. 

Але хіба за наявності власних помилок касаційний суд допустить направлення справи до Верховного Суду України? Мені заперечать у тому, що законодавець вже змінив цей порядок і відкрились можливості безпосередньо направляти до нього касаційні заяви.

Проте можна стверджувати, що таких недоречностей в судовій системі дуже багато, але ніхто не поспішає їх усувати. Верховна Рада України, прийнявши Закон від 8 квітня 2014 року «Про поновлення довіри до судової влади в Україні», дала зрозуміти громадянському суспільству, що залишати без докорінних змін судову систему не можливо. Мабуть, це насамперед стосується і кримінально-процесуального судочинства, яке має більше недоліків, ніж позитивного забезпечення принципів кримінального права. Законодавець оперативно відреагував на необхідність врегулювати особливий режим попереднього розслідування в умовах військового, надзвичайного і у районі проведення антитерористичної операції й прийняв відповідний закон. Професійне мислення народного депутата України Г. Москаля зорієнтувало Верховну Раду України на таку модель у судочинстві, коли суддів вивели з процесу досудового розслідування військових злочинів. Цілком правильно, щоб прокурори виконували повноваження слідчих суддів на час боротьби з терористами на сході України і приймали рішення по відношенню до злочинців. Цілком слушно зауважив Генеральний прокурор України В. Ярема про те, що при відкритих на цей час 1500 кримінальних справах за фактами злочинних дій у Донецькому та Луганському регіонах лише 150 осіб понесли кримінальну відповідальність. Ситуація ескалації тероризму і сепаратизму примусила Верховну Раду України внести зміни до Закону «Про прокуратуру», що пов’язано із відновленням військових прокуратур, які мають професійно забезпечувати законність в оборонному секторі. Але це лише половина вирішення складного завдання. Юристи пам’ятають, як заздалегідь, за підтримкою президентських радників 13 квітня 2012 року, законом в унісон з прийнятим КПК України були вилучені положення про військові прокуратури. Так само зникли (були навмисно розформовані) військові суди. 

Адже повернення сьогодні до системи судів військових органів правосуддя цілком логічно пояснює гарантований Конституцією захист осіб, які опинилися в полі зору досудового слідства військових прокуратур. 

Слід додати, що без військових судів механізм забезпечення військової безпеки і професійного юридичного процесу фахівцями «в погонах» буде явно неповним і неефективним. Адже відомо, що необхідна висока мобільність у пересуванні цих органів разом з військами, щоб забезпечувати законність і правопорядок з врахуванням специфіки внутрішньої діяльності військових об’єктів. Життя свідчить, що багато питань у військово-оборонній сфері повинні вирішуватися в судовому порядку. Без військових судів механізм покарань і захисту невинуватих не може відповідати рівню загроз державі й громадянам на територіях, де цивільних судів майже не залишилось. Колишні військові судді ще можуть послужити народу. Звичайно, слід очікувати голосу тих, хто вважав у судовій системі зайвими військові суди, але у Швейцарії, Республіці Кіпр вони сьогодні існують, хоча ніколи ці країни не брали участі у війнах. Військові суди — це особлива юрисдикція і принципово важливо, щоб така спеціалізація не примушувала цивільних суддів вивчати «ази військового права».

Приведення в дію

Перед судовою системою сьогодні важливим завданням було і залишається приведення закону в дію. Це найперша проблема, яку вчені поки що не досліджували. Замислимося над тим, чи здатна адміністративна, цивільна юрисдикція судів привести в дію, наприклад, закон про банкрутство, закон про акціонерні товариства, про іпотечне кредитування, про правовий режим землекористування і т. д.

Можна впевнено стверджувати, що досягненням української судової системи сьогодні є розмежування судової компетенції, удосконалення спеціалізації в кожній галузі судочинства. Хіба доречно ставити в сучасний період питання перед парламентом про об’єднання господарської і адміністративної юрисдикцій, або поглинання цивільним правом господарського права. Пам’ятаємо, що структура судової влади, відтворення її в судовій системі — це стабільні суспільні відносини, і якщо включити господарські суди в іншу, наприклад, цивільну юрисдикцію, в суспільстві нічого не зміниться. Розв’язання конфліктів в економічній сфері, де працюють господарюючі суб’єкти, які виконують фінансово-економічні зобов’язання перед державою, громадянами, а також між собою суди проводять на основі норм цивільного і господарського права. 

Отже, господарські суди склалися як самостійна і незалежна підсистема судової влади, яка здатна встановлювати обставини економіко-правового змісту і розв’язувати найсуттєвіші юридичні спори.

За таких обставин уточнення предметної спеціалізації господарських судів, які довели свою ефективність у правозастосуванні, слід розглядати з позицій розширення обсягу справ з фінансових, банківських і податкових (фіскальних) питань, які спричинили господарський спір. Тут ніяк не сприймається позиція, в якій нас переконуватимуть, що найраціональнішим є об’єднання юрисдикцій, а суди — це не більш як державні органи з відповідним персоналом. Наявність у автора бажання ще раз привернути увагу до складності проблем у судовій системі підтверджується глибокою думкою видатного вченого-процесуаліста ХХ століття І. Фойницького: «Суд — це незаангажований посередник у спорі між двома зацікавленими особами». До цього доречно додати, що суд своєю діяльністю переслідує не приватні інтереси окремих осіб, а служить спільним загальнодержавним інтересам, і тому він завжди має бути високопрофесійним і авторитетним у кожній сфері юрисдикційних відносин.

Анатолій СЕЛІВАНОВ, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України.