Тепличний бізнес боїться холодів

Такий значний прорив керівник пояснює модернізацією виробництва.

— Хоча двадцять років тому збирали не набагато більше від інших, — пригадує Володимир Чернишенко. — Але перші на теренах колишнього Союзу — вже у 1995 році реконструювали, перебудували виробництво на нові на той час технології.

Усе в комплексі зробили: і гідропоніку, і нові способи вирощування розсади запровадили, і додаткове насичення теплиць вуглекислим газом, і добрива стовідсотково розчинні почали використовувати, і двоконтурним чи триконтурним обігрівом потужності під склом обладнали, і до комп’ютеризації вдалися.

Гідропоніку, коли капає разом з водою добриво, не ми придумали. Це такий спосіб вирощування овочів без грунту, за якого рослина отримує з розчину всі необхідні поживні речовини в потрібних кількостях і точних пропорціях. Чого майже неможливо досягти на ґрунті. Уся Європа працює на гідропоніці. На землі хіба що вирощують листові салати, усяку зелень — у Бельгії бачив такі теплиці.

У ті роки багато комбінатів, навіть московський, зробили лише крапельний полив. То й отримали добавку в 5 кг помідорів з квадратного метра. Було 16—17 кг, а почали збирати 21—22. Ми ж провели повну реконструкцію, і вже на третій рік отримали 41 кілограм з квадратного метра. Навіть голландці, які допомагали нам робити реконструкцію, не вірили... Казали — більше 35 кілограмів не буде. А що таке 41 кг з квадратного метра? Це з сотки — 4 тонни, а з гектара — 400 тонн! І як у Москві була нарада, то професори і академіки, коли виступив мій головний агроном, п’ять хвилин стоячи аплодували. Ніхто не вірив, що нам вдасться отримати такий результат. У всіх урожай помідорів був 15—17 кг, а тут 41 — у звичайнісіньких теплицях.

Як ми зробили реконструкцію — у нас дуже багато було делегацій. Коли їде фахівець з України до Голландії, дивиться там на нове — отакі очі розкриваються і думає: «Звичайно, у них капіталів багато. У них — люди добре працюють. У них — висока ціна в магазинах...». І керівник чи агроном знаходить собі виправдання, чому в нашій державі так не робиться. А коли він приїхав до нас у Калинівку (у 1995-му мені було вже 58 років) — міркує: «Глянь! Пенсіонер зробив, а я що — не такий? Раз у Чернишенка вийшло, чому я не можу?!». Тепер в Україні більшість тепличних господарств — десь 90 відсотків — перейшли на нові технології. Ось чому ця галузь і вижила.

— У 1991-му — перший рік незалежності, — веде далі Володимир Чернишенко, — ми ще за старою технологією працювали, за методом приливу-відливу. У теплицях басейн бетонний, 20 сантиметрів щебеню, накачали поживного розчину із резервуара — назад вода швидко збігає, бо рослина, її корінь теж не може довго залишатися у воді, бо задихнеться, як і людина. Тоді то вважалася передова відносно технологія, але вона швидко за кордоном минула, бо надто енергозатратна. От ми тоді витрачали на кілограм продукції 5,5 кубічних метрів газу. Приміром, у 1991-му всього виростили 9,1 тисячі тонн продукції, а спалили 50 мільйонів кубометрів газу. А торік отримали 23 тисячі тонн, газу затратили 25 мільйонів кубометрів. Тобто 1,1 кубометра на кілограм! Відповідно електроенергії: якщо раніше йшло десь 1,8 кВт на кілограм продукції, то тепер — 0,25 кВт/кг.

Правильно кажуть: порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. Знали, що можемо пропасти, тому думали про реконструкцію, бо розуміли: якщо і далі збиратимемо такий врожай, не виживемо. Ми рахували гроші, газ і сподівалися тільки на себе.

І нині це робимо: нові теплиці зводитимемо — старі розбираємо... Чому? У старих теплицях витрачається значно більше енергоносіїв. Це як температура по шпиталю. У того — 35 градусів, у того — 42, і один, і другий помирає, а середня — 36,6 — нормальна. Так і в нас — стара теплиця тратить на кілограм продукції 1,6 куба газу, а нова — 0,9-1 кубометр. То як газ був дешевший, то стара теплиця нам давала прибуток — і все нормально... А тепер, коли 3 тисячі гривень за тисячу кубометрів — це біда, особливо для невеликих господарств...

Я сам від природи математик, люблю лічити. Ото, як ви прийшли, якраз підраховував, скільки ми зекономили за вчорашній день електроенергії: у нас тритарифний облік, ніч — день — години пік. У години пік електроенергія 1,5 гривні за кіловат, а в нічний період — десь 30 копійок. Але ж не всі технологи можуть вночі працювати. То ми купили машину спеціальну — газо-поршневу установку, що продукує електроенергію в години пік. Вироблена у нас, вона коштує 60 копійок за кіловат. То ми на цьому минулого місяця 35 тисяч гривень зекономили...

— Справді, в Україні тоді працювало до тисячі гектарів теплиць під овочами.

— Десь 500—550 гектарів.

— Під час першого періоду кризи — у 1992—1993 роках — до 10 000 відсотків інфляція була тощо... У тих умовах змогли «вижити» гектарів з 300, навіть до 200 доходило... А потім багато господарств, як і ми, взялися за реконструкцію... Гроші з’явилися, коли запровадили для сільгоспвиробників фіксований податок... Спеціальних пільг для нас немає — вони ті самі, як і для всього агровиробництва.

У нашій справі яка особливість? Завод може місяцями чекати, не виробляти продукцію. Якщо збереже обладнання, щоб господар був, через рік-другий відновить свою роботу... Звісно, нічого безслідно не проходить. Навіть машина, коли рік до неї не заглядав, це не значить, що вона така сама... А тут особливість — теплиця не може стояти зимою без тепла. Вона або працює, або... Якщо не експлуатується, то задвижки, вентилі розмерзаються, труби нерівними стають — як ти не зливаєш воду, дещиця залишається. Найголовніше — скло: коли великий сніг, воно починає ламатися. А якщо скло і витримує, то гнуться під вагою снігу конструкції. Тому теплиця, яка не використовується рік — на відновлення треба затратити половину її вартості. Не менше... Ось чому багато теплиць тоді загинуло і не відновилося...

Там, де зробили реконструкцію, помітно піднялася врожайність. Не лише у нас, а і в решти. І різке подорожчання газу все-таки перекрилось хоч трохи. Для порівняння: в 1991 році ми купували газ по 25 доларів за тисячу кубометрів, сьогодні — за 375—380 доларів. Це у 15 разів ціна на газ піднялася. А помідори в 15 разів не подорожчали. За Союзу тепличні коштували 2,2 карбованці за кілограм (огірки — 2 карбованці). Як магазин брав — виробники отримували цю ціну мінус 9 відсотків торговельної надбавки, коли відправляли на базу — мінус 13 відсотків. А торік найвища реалізаційна ціна була 7 гривень за кілограм.

От зараз ми продаємо огірки на базарі — другий сорт десь по 6 грн./кг, і стандартні помідори — по 12 гривень. То заледве на газ і на зарплату вторговуємо. А міндобрива, амортизація, накладні витрати, електроенергія? Два місяці робимо на збитки. Добре, трохи є запас прибутків з попереднього періоду. І може в останньому місяці виробничого сезону трошки перекриємо — якраз починаємо все викидати, помідорні кущі виривати, тож багатий вихід продукції. З відкритого грунту, як нормальний рік, йде чимало помідорів, то у другій половині серпня і вересні тепличні вже збиткові.

— Ні. Основою життя на землі є сонце. Не було б сонця — не було б життя. Так само і помідори. У нас основним чинником, який стримує виробництво в зимовий період, є сонце. Холодної пори року його немає. Якщо вирощувати на природному освітленні, то у грудні наші помідори коштували б 100 гривень за кілограм. А продавали б ми по 20—25 гривень за кіло. А в січні кілограм «затягнув» би вже гривень на 200 — 300. Якщо у березні з метра квадратного отримуємо 3 кілограми, у квітні вже 6—7, то у грудні—січні більше кілограма не одержиш — сонця немає. Вигідніше взимку імпортувати з Туреччини, Марокко, Іспанії.

— Огірки — на початку лютого, а помідори — з середини березня. Залежить від сонця: більше сонця, можуть на кілька днів раніше дозріти.

— Цегляний будинок зводять із цегли, а рослина вся складається з нітратів. Азот — один з основних елементів будівництва рослини. Так от, що таке нітрати... Рослина, по-перше, використовує тільки мінеральні речовини. Вона для свого живлення не бере органіку — гній і тому подібне. Доки гній чи інші органічні добрива не розкладуться до мінеральних речовин — це калій, магній, азот, фосфор тощо — культура їх не споживає. Рослина на гною може померти з голоду. На свіжому гною ви ніколи не побачите бур’янів — гинуть. Так от, пригадуєте, як у школі на біології клітини малювали — одна до одної пристає, але не щільно як цегла, і є міжклітинний простір. Коли корінь рослини качає сік із розчиненими мінеральними речовинами, то він в міжклітинний простір зразу заходить. А вже звідти потрапляє у клітину. Якщо поживні речовини не встигли в клітину війти, то це нітрати. Якщо раптом стає холодно, мало сонця, то фотосинтез незначний. А корінь — на глибині. Він не відчуває змін і качає поживні речовини, які не встигають засвоїтися клітинами, -з’являються нітрати.

У нас у перші дні збору врожаю нітратів на 20—30 відсотків нижче норми, а далі — у три-п’ять-шість разів менше норми. Перевищення практично не буває, навіть коли сонця мало...

За рахунок дотримання технології нітрати можна мінімізувати. Втім, якщо добрив дати менше від потреби, це не значить, що і нітратів буде менше. Коли добрив даєш недостатньо і незбалансовано — нітрати збільшуються. Часто хваляться — у мене на городі вирощено... Якби ви зробили аналіз, огірок з відкритого грунту не брали. От я тут 29 років — у нас огірки бджолозапильні — тільки наші і консервуємо, і свіжими їмо. Помідори — так само, тільки свої.

— Пасіка є своя — 710 вуликів. І коли ми якийсь не такий пестицид застосували, припустимо, то в нас бджоли виздихають або джмелі подохнуть. Мало того — якщо навіть не подохнуть, то літати не будуть... А якщо джміль не літає — помідорів немає, не опилені рослини. Тому все зроблено, щоб продукція була якомога екологічно чистішою... Дивіться (співрозмовник показує результати аналізів. — Авт.) — томати, норма — 150 міліграмів на кілограм, у нас — від 25 до 32 мг/кг. У відкритому грунті ви ніколи цього не отримаєте.

Навіть якщо яди застосовуємо, то купуємо закордонні препарати, які за добу розкладаються. Вони в десятки разів дорожчі, але ми все робимо, щоб була продукція якісна. Огірки взагалі нічим не обробляємо — таку методику відпрацювали... Бо інакше втратимо нашу марку. На базарі запитаєте: «Звідки?» — дев’ять з десяти продавців скажуть: «Калинівські». Хоча насправді, буває, продають й іншу продукцію.

— Можна, якщо калинівські, справжні. На радіоактивність теж перевіряємо, на важкі метали — раз на три місяці... Коли вже вибухнув Чорнобиль, ми якось повезли огірки в Польщу. Там десяток кореспондентів стоїть, телекамери — це в Лодзі було. Взяли на аналіз наші огірки і на радіоактивність перевіряють. Мовляв, що ви з-під Чорнобиля возите. Виявилося, у нас в сто разів менша радіоактивна забрудненість від допустимої. У мене довідка є — на два порядки менше норми...

— Ви, коли їхали до нас, бачили землі забур’янені? Праворуч-ліворуч... Земля вже продається з 1999 року. Пам’ятаю, Леонід Кучма до нас приїздив, коли почали отак приватизовувати землю. З того часу і досі не продали. По-перше, межі комбінату склалися з 1982 року, а будівництво починалося 1976-го. До підприємства прив’язане селище Калинівка — і в кожного тепличного комбінату є селище поруч. У мене працює 831 людина, це з декретницями — 51 жінка у відпустці по догляду за дитиною — куди їх подіти. Добре, зведемо замість теплиць містечко — а людям що робити? А друге — скільки землі не зайнято! Проїдьте по Україні — усю ж не забудують! Щоб не було, ні Америка, ні жодна інша країна, навіть Китай — населення у них на одиницю площі у п’ять чи навіть десять разів більше, ніж у середньому по світу — і то у них землі всі не забудовані. І ніхто їх ніколи не забудує. Звісно, вигідніше продати, забудувати. Але і без теплиць не обійтися — людей же годувати треба. От ви уявіть, у нас продукція турецька, марокканська зазвичай на дві-три гривні дешевша. Вони з нами, вважаю, не можуть у якості конкурувати, і у довірі — все-таки люди своєму виробнику вірять більше, ніж турецькому. І тому турки, щоб з нами конкурувати, продають кілограм тих самих помідорів на дві-три гривні дешевше. Але коли ми не веземо на ринок — кінець грудня, січень, то турецькі помідори одразу зростають у ціні. І помітно піднімаються, бо немає конкуренції. А припустимо, тепличних комбінатів у країні не буде, а завозитимемо помідори-огірки з-за кордону, то ціна зростатиме безбожно. Бо не буде конкуренції — це треба розуміти. Друге: а населення чим зайняти? Ну, споруджують житло, інші об’єкти — то в нас вистачає землі в Україні. Ось через дорогу від господарства термінал звели — 30 чи 50 тисяч тонн мороженої риби у рік зберігає, залізницю туди підвели. Нехай будують. Місця ще вистачає будувати і будувати.

Звісно, новий комбінат закладати — так, треба подумати. Якщо будуть хороші дороги, овочеву продукцію можна возити і за 200 кілометрів. В Америці 500 кілометрів за чотири години вантажівка долає, а у нас до Києва в магазин три години їхати. Якби хороші дороги були, можна і тваринництво віднести далі — ті самі птахофабрики. Але інфраструктура, склади — їх ще обмаль. То хтось провокаційно це питання порушує... Все-таки тепличне господарство — інтенсивне виробництво. Як і птахівництво. Обидві ці галузі, певне, найбільше потребують комп’ютеризації, начинені новими технологіями. Тому в глухому селі не завжди зможуть ефективно працювати — хто туди поїде автоматику налаштовувати. У мене всі служби є — я поблизу Києва... А в селі хороший технар не завжди втримається. Хто у комп’ютерах розбирається, до Києва чи обласного центру тулиться.

— Так. Але ми здебільшого продаємо через посередників. Раніше у нас була черга чоловік 200—300. А зараз до десятка посередників. Через них ми відправляємо і за кордон. 40—50 відсотків продукції йде до Росії та Білорусі. Посередники також купують у нас і везуть на ринки. Бачите, усе не можна з’їсти самому. От ми спеціалісти з виробництва — всі служби налагоджені. А торгівля — це інша галузь, там свої спеціалісти. У мене заступник, який продає — ми до 50 відсотків продукції самі реалізуємо — то він знає посередників. Вони з нами постійно підтримують контакт, у нас є такі, з якими майже 20 років працюємо. Вони на базарах нашу продукцію рекламують: ми їм даємо буклети різні, розповідаємо. От візьміть світовий ринок автомобілів. Ви хоч раз зверталися на завод, щоб купити машину?

— Так, навіть на Запорізькому автомобілебудівному ви не купите машину. Там уже рахувати вміють. Кожен має займатися тим, де він спеціаліст. А не можна братися за все, як раніше райком партії і доїв, і сіяв, і все він знав — краще від нас. Хоча я не критикую. Вважаю, нам якраз не вистачає партії, якій би люди могли поскаржитися. Адже раніше в газету і в райком партії як звернешся — усе, заходів буде вжито. Тепер же у пресі пишуть скільки навколо несправедливості, телевізор виступає — і жодної реакції, одне й те саме...

— Я в душі сподіваюся на них. Повинні ж вони довести, що їх даремно не допускали до влади...

— Знаєте, якщо розібратися, то світом править торгівля. Адже скільки заводів, комбінатів закрилося — і в нас у районі, і в Києві, і взагалі у країні. Через що? Бо не могли продати свою продукцію, зупинилося виробництво. Торгівля править світом, тому нехай займається своїм, а ми — виробництвом.

— Кожен заробляє. Ми — своє, а вони — нехай своє. Лічити гроші в чужій кишені неправильно, а цікаво надзвичайно. Отак і ми — усі хочемо і в торгівлю, і скрізь, з’ясовуємо, що вони там заробляють... Нехай заробляють, аби мені була вигода від виробництва. Я їм продав — маю кошти підвищити рентабельність, економічну ефективність за рахунок збільшення врожайності, раціонального використання матеріальних ресурсів, правильної організації праці.

— З нашого селища Калинівки чоловік 600, а двісті з лишком возимо. У нас чотири автобуси. Доправляємо із Чемера, Козельця, Требухова, Димерки, Калити, Семиполок.

— Київ близько — не хочуть іти.

— Не хочуть, хоча молоді у нас багато... І платимо чотири з половиною тисячі — це у середньому за місяць, з тринадцятою зарплатою, доплатою за стаж і перевищення запланованого врожаю, допомогою на оздоровлення. Коли шість місяців тепличниця робить — зарплата 2,5—3 тисячі, а коли рік відпрацювала, усі ці доплати отримала — середня зарплата різко піднімається. А в нас багато таких людей — от з Чемера, розказують — знаменитий там колгосп був, передовий, і люди вважалися трудящі. До нас — це за 75 км — їх їздило четверо. І кажуть: якби ви дали автобус (а це дороге задоволення, вранці і ввечері туди-назад, щодня 300 кілометрів набігає), то чоловік би двадцять на роботу їздило. Думаю, передовий колгосп, усе нормально буде — купили новий автобус, красень, ще й імпортний. Курсує у Чемер, ще й по дорозі усіх забирає. Півроку поїздили — залишилося з Чемера аж шестеро. Решта — поробили, взяли довідки, щоб стати на облік у центрі зайнятості. Не хоче працювати — кидає роботу і бере довідку. А у нас все-таки зарплати відносно високі...

— Я теж так думаю. Втім, у Броварському районі п’ять років тому було десять тисяч безробітних, нині — 700 чоловік перебувають на обліку в центрі зайнятості.

— Розпаювали 130 гектарів землі — по 12,8 сотки вийшло. Де бур’яни ростуть — ото розпайоване, де подисковано — земля господарства. Питань щодо землі не було — ми ж радгосп. А це ж колгоспи розпайовували всю землю. У нас 200 гектарів було всього, 117 — під теплицями.

— Ми зараз з супермаркетами працюємо і не тільки — шість-сім машин продукції розвозимо безпосередньо по магазинах, кіосках, ресторанах — близько ста точок. Доставляємо і по п’ять-сім ящиків, а то і по одному-два. Це нам навіть не так продаж, як реклама продукції. Є машина з холодильником — веземо в супермаркети... Дуже дорого туди потрапити на полицю. Але тут ми трошки користуємося своїм положенням — все ж найбільший тепличний комбінат під склом. Один з супермаркетів якось запропонував, що реалізуватиме нашу продукцію, але треба платити — ми відмовилися. Два роки почекали — і вони самі приїхали до нас. Нічого їм «за входження» не платимо. Супермаркети зацікавлені саме нашу продукцію продавати — вони дуже хороші партнери.

— Торгівля — кровеносні судини промисловості, економіки... Та й базари зараз скоротилися — на них набагато менше продукції продається, ніж 20 років тому. І люди починають розуміти: на базарі не завжди якісне. Навіть громадяни з невеликими статками йдуть у супермаркети... Хоча й там багато порушень. Але в овочівництві ми ними задоволені — це гарантований збут, вони мають належні умови зберігання, реалізації -продукція до споживача надходить якісна.

— Це овочі не наші. У нас один товариш взяв помідори, прийшов додому, кинув серед речей і забув. Знайшов через три місяці — половина помідорів були нормальні.

— Теоретично Україна може експортувати туди помідори-огірки. Але в об’єднаній Європі ніхто нас не чекає. Возили в Прибалтику, і тільки вони вступили до ЄС, зразу ми як постачальники відпали. До того заступник з реалізації був там, повернувся, каже: «Ми через рік возити туди не будемо...». І точно, бо з Іспанії чи з Марокко набагато дешевше пароходом доставити овочі.

У Польщі теплиць значно більше, ніж в Україні. Якщо 20 років тому в них теплиці були отакі низенькі, як ще і у нас залишилися, то зараз — шестиметрові. Європа дала кредит — старі теплиці позносили і мають більший урожай. Ми — Україна — у цьому плані відстали від них на років десять.

— Поки що — так. Знаєте, існують машини, які можуть їздити без шофера. Так і тут — експериментальні є, а на виробництві поки що немає.

— Поки що таких машин у продажу немає. Інститути працюють, випробовують таку техніку у Голландії. Для збирання огірків, знаю, є, але ми самозапильні, для яких призначена машина, не вирощуємо. У нас огірки звичайні, бджолозапильні...

— Ні, є у нас такі тенденції. На старих теплицях дуже низько, але все-таки є 2—2,2 метра помідора доверху. Раніше прості візочки були, на 2 гектарах поверху працювало п’ять жінок-верховичок. Щоб зменшити хоч на півлюдини на гектар — купили сучасні самохідні візочки, і вже працює дві верховички на гектар... Але той візок коштує 12 тисяч євро — коли він себе виправдає?! За 10 років не окупиться, та треба починати цю роботу, випереджати час. Не завжди варто чекати, що застосував техніку і вона себе виправдала.

У 1960 році я став керуючим у Борщеві — це за Борисполем. Тоді почали запроваджувати механічне доїння — не молокопроводи, а просто апарати у відра доїли. Якби ви побачили, що то було! Люди обурювалися, мовляв, не вигідно, корови псуються — суцільний збиток! Але не застосовували мехдоїння — через десять років не вистачало б доярок уручну корів доїти. Так і робітники в теплиці. Наша політика — максимально полегшити роботу людям. Дрібниця — ми обламуємо на помідорах листя — щотижня два-три листки, стебло росте до 10 і більше метрів. Плодоносить тільки півтора, а решта — стебло голе. Раніше це листя тепличниця збирала, трактор вивозив — з гектара десь 2 тонни у день. А потім бачимо — голландці від цього пішли, кидають листя на підлогу, бо вивозити його щодня -праця. Хоча і не вкладається цей підхід у захист рослин, на листі можуть бути патогени, шкідники — але ми теж кидаємо листя вниз, воно сохне. Сухе легше вивозити — викинули раз чи два на місяць... Щоб полегшити працю, йдемо на все... До того ж треба мінімізувати вплив людського чинника. Багато робіт автоматизовано проводимо, які нам не вигідно економічно — якби людина робила, було б набагато дешевше. Оце навіть сортування — система коштує 30 мільйонів гривень. Та вона себе й за 20 років не виправдає! Якби я 30 мільйонів гривень поклав на депозит в банк — з року у рік мав би 20 відсотків, тобто по 6 мільйонів прибутку. А від системи сортування — щороку 3 мільйони збитків, точніше, недоотриманого прибутку. Але ж треба полегшити роботу тепличниці. Її завдання — зібрати, нехай машина сортуванням займається. Економічно це сьогодні не вигідно. Але через п’ять років, коли людей на виробництві буде мінімум, виявиться від цього користь. Тобто керуватися, думати треба наперед.

— Ми добросовісні платники податків, подяки маємо дві чи три.

— Як вам сказати... Кожен виробник думає, як менше грошей віддати на сторону. Але державу треба підтримувати — тому ми порядні платники, усі платежі перераховуємо, зарплату ніхто не отримує у конверті... Я тут роблю майже 30 років, а в районі — вже 42. Мене знають, якось ставляться, поважають, тому не набридають... Та й допомагаємо трохи — гроші давали на проектування лікарні, яку минулого тижня відкрили у Броварах.

— Проблеми, звісно, є. Перша — газ.  Ціна на нього — 3005 гривень за тисячу кубометрів, тобто 280 доларів. Тоді як у Голландії фермер платить 250 євро, це 330 доларів — так до Голландії ще 2 тисячі кілометрів по трубах той газ женуть!

Друга біда — передоплата за той же газ. Бо починаємо вирощувати продукцію у грудні — сіємо. Перший урожай — огірки — у лютому з’являються, помідори — у березні. Тобто два з половиною-три місяці витрачаємо величезні кошти — зимою найбільше газу спалюється, до 60 відсотків річного споживання. Треба зробити так, щоб хоч за ці місяці ми розраховувалися у квітні-травні, коли вже масово піде продукція. До речі, жодної копійки на будівництво, на реконструкцію ми в держави не взяли — тільки платимо. За минулий рік 21 мільйон гривень в бюджети всіх рівнів перерахували. Цього року буде десь 23 мільйони.

І третє питання — щоб скоротити витрати газу, треба будувати нові теплиці. Але імпортуєш сучасне обладнання — одразу сплати 20 відсотків ПДВ і 5—10 відсотків ввізного мита. Це автоматично призводить до здорожчання такого обладнання на 25—30 відсотків. Прохання до влади — скасувати ПДВ і мито на імпорт сучасного обладнання, яке не виробляється в Україні. Адже модернізовані теплиці — це менше газу і більше продукції.